Українська культура та українська державність

Ця «коротка історія культурного життя українського народу» промовляла про зумовлену соціально-політичною ситуацією необхідність ідейно-концептуальної корекції добору і викладу явищ і тенденцій у, національній культурі. Надія на виборення державності, а звідси — й досягнення необхідних умов для вільного розвитку національної культури, підказувала Іванові Огієнку: необхідно враховувати суспільні настрої і переживання. Тому головний акцент у своїй «короткій історії культурного життя українського народу» він робить на національній самобутності культури, на самостійному «визріванні визначальних тенденцій її розвитку, на доведенні за допомогою численних фактів і документальних свідчень впливу української культури на культуру російську». Цим самим руйнувався стереотип сприйняття української культури як культури похідної від російської, культури залежної і вторинної. Крім того, емоційний стиль викладу був спрямований на підсилення в сприйнятті слухачів і читачів драматичного стану української культури, яка протягом кількох віків не мала нормальних умов для свого розвитку та суспільного функціонування. Через те виборення національної державності є необхідною історичною передумовою і гарантом нормального культурного процесу в Україні. Не випадково Іван Огієнко завершує виклад історії української культури такими емоційними словами: «Тернистим шляхом, згинаючись під важким тягарем чорної  недолі,  утворили  ми свою велику культуру…

Кінчаючи своє сумне оповідання про українську культуру, я з гірким болем запитаю вас: якою ж була б ця культура наша, коли б прямували ми до неї битими шляхами, коли б ми творили її увесь час вільними руками?!..»

Формування нового національно-просвітницького варіанту української культури відбувалося на основі розмежування двох головних протиборних доктрин.

Перша: українська культура як культура самобутня зі своїми традиціями і специфічними особливостями розвитку; друга: українська культура як культура, що розвивалася у системі імперської російської культури і є її складовою частиною.

Без обгрунтування і утвердження першої доктрини, витвореної на концептуальному дослідженні не лише всього комплексу культурного буття українського народу, але й історичного формування українського етносу, його політичної історії, важко було порушувати питання про державність України. Тим більше, що суспільно-політична ситуація в Росії внаслідок Лютневої революції 1917 року сприяла виборюванню політичної і культурної автономії України.

Ідея державності України, як гаранта вільного розвитку національної культури, стимулювала прагнення таких провідних культурних діячів, як Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Павлик, Сергій Подолинський та інші, ввести українську культуру в систему західноєвропейської культури, активізувати інтеграцію національних традицій і європейських культурних новацій. Але для цього знадобився саме державний механізм як для захисту, збереження і розвитку національної культури, так і для екстраполяції культурних надбань українського народу в світову культурну систему.

Не випадково вже в 1878 році Михайло Драгоманов у передньому слові до видання «Громади» у Женеві  нарікав:  «Безперечно, українці багато втратили через те, що в ті часи, коли більша частина других пород людських в Європі закладали свої держави, їм не довелося того зробити. Як там не єсть, а своя держава, чи по волі, чи по неволі зложена, була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе од чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі і по своїй волі».

This entry was posted in and tagged , , , , , . Bookmark the permalink.

Comments are closed.