Українська культура та українська державність

Як бачимо, для Михайла Драгоманова українська державність — це історично визріла потреба зберегти себе в умовах територіального розчленування України і, нерівноправного, а на Східній Україні практично неможливого розвитку національної мови і культури, боронити «себе од чужих», спокійно, без втручання сусідів  і  без  декларативного  нав’язування  імперських доктрин, які деформували культурний розвиток нації, упорядкувати свої справи так, як велить національний обов’язок і як цього потребує сам народ. Мова поки що не йде про систематичний  і рівноправний обмін культурними цінностями з сусідами з метою духовного взаємозбагачення — бракує інституційних і правових засад і механізмів такої культурної взаємодії. Але культурні діячі України, які були з волі історичних обставин і діячами політичними, не чекали сприятливих   умов,   необхідних   для   виборення   державності України, а організували цілу систему культурно-освітніх закладів, громадських установ, видавництв, журналів… І це в умовах послідовного впровадження валуєвського  (1863) і емського (1876) указів, які забороняли   друкувати   українські   книжки   і   періодику. Українським  патріотам  удавалося  добитися  дозволу на видання кількох альманахів і збірок  («Громада», 1881,   «Рада»,   1883,   «Херсонський  Телеграф»,   1886, «Складка»,    «Ватра»,   «Нива»),   видавати   протягом 25 років  науковий щомісячник  «Киевская Старина», вести наукову роботу в російськомовних університетських центрах України — Києві, Харкові,   Одесі, виплекати    український   театр,    проводити   послідовну культурницьку роботу серед селян і робітників силами українських громад, які відіграли велику роль у суспільно-політичному   житті   70—80-х  років XIX ст. Адже за переписом 1897 року в Україні було 76 відсотків жінок. Селяни на 80 відсотків не вміли ні читати, ні писати. Тому для українських культурних діячів було важливо вибороти право на національну освітню систему початкового, середнього і університетського рівнів. У Російській імперії освітня система була спрямована на зросійщення українців, а отже — на денаціоналізацію цілого народу. Тому необхідно було шукати засоби і форми збереження культурних та історичних традицій і готувати нові сили для забезпечення їх розвитку та збагачення.

Михайло Драгоманов
Михайло Драгоманов

Ці проблеми поставали не лише перед українським народом, позбавленим державності. Інші слов’янські народи (крім слов’янських, слід згадати литовців, каталонців і бретонців, які добивалися в XIX столітті національної освітньої системи), такі, як білоруси, чехи, поляки, словаки, болгари, серби, перебували у складі багатонаціональних імперій і вимушені були дбати про консолідацію нації, розвивати національний рух на шляху досягнення національної незалежності, одне слово — витворювати необхідний підмурок для вибудови на ньому вимріяного храму державності. У цьому процесі освіта відігравала своєрідну функцію національного самозахисту і була гарантом формування нації і створення національної держави.

«Самооборонна функція освіти для бездержавних національностей висловлювалася на двох рівнях: по-перше, передавати символи якнайбільшій кількості членів групи, щоб забезпечити збереження історичної пам’яті; і, по-друге, виховати нові кадри провідників, тобто інтелігенцію, на плечах яких лежало б завдання передавати національну культуру майбутнім поколінням».

Формування національної свідомості повинно здійснюватися на основі наукового аналізу історичного минулого, історико-культурної та ідеологічної спадщини, національних традицій, міжнаціональних відносин, соціально-економічних процесів.
Передові українські діячі усвідомлювали необхідність наукового охоплення всього комплексу проблем, які поставали в процесі формування національної свідомості і становлення ідеології національного руху. Основну увагу було звернуто на історію України. Інтенсивний розвиток її, як наукової дисципліни, забезпечили у другій половині XIX століття О. М. Лазаревський, О. Я. Єфименко, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський, Д. І. Яворницький. Засноване в 1873 році наукове товариство «Південно-західного відділу російського географічного товариства» об’єднало зусилля українських вчених різних наукових напрямів — істориків В. Антоновича і М. Драгоманова, етнографів П. Чубинського, М. Лисенка, І. Рудченка, мовознавців К. Михальчука і П. Житецького, статистика, соціолога П. Русова, антрополога Ф. Вовка, соціолога і економіста М. Зібера, історика права О. Кістяківського…

Авторитетним свідченням розвитку українознавства на європейському науковому рівні були такі події, як Археологічний з’їзд у Києві в 1874 році, поява в 1873—1878 рр. семитомних праць «під науковим керівництвом П. Чубинського, присвячених історії українського Правобережжя», «Історичних пісень малоруського народа» у 2-х томах, підготовлених В. Антоновичем і М. Драгомановим, наукова діяльність «Історичного Товариства ім. Нестора-Літописця» при Київському університеті, «Історично-філологічного Товариства» при Харківському університеті та «Історично-філологічного Товариства» в Одесі з друкованим органом «Літопис», багатьох «Архівних комісій», праці світового рівня лінгвіста, фольклориста і літературознавця Олександра Потебні.

This entry was posted in and tagged , , , , , . Bookmark the permalink.

Comments are closed.