Українська культура та українська державність

Поступово і цілеспрямовано українознавство як комплексна наукова дисципліна виходить на європейські наукові рубежі, «втягуючи» в свою орбіту вчених інших країн, і цим самим здобуває належне місце в контексті європейської науки і культури. Велике значення відіграло у цьому процесі входження української культури в систему європейського культурного відродження Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові (1873), яке продовжило на якісно вищому рівні традиції «Руської трійці» (1837) та «Галицько-Руської матиці» (1848). Взагалі, глибоке відчуття історичного взаємозв’язку слов’янських народів, духовної спільності, спорідненості духовної творчості слов’ян, усвідомлення спільності драматичної долі поневолених народів стимулювало процес українського культурно-освітнього відродження. Не випадково вже в першій половині XIX століття в слов’янських країнах перебували Я. Головацький, О. Бодянський, І. Срезневський, які подружилися, листувалися, особисто спілкувалися з такими видатними діячами слов’янської культури, як Я. Коллар, П. Шафарик, В. Караджич, В. Ганка, Я. Коубек.

Творилася культурна традиція рівноправного обміну духовними цінностями, прокладалися своєрідні духовні орієнтири для української культури, аби вона входила в інші культурні системи. Тому й викликали велике зацікавлення в слов’янському світі здійснювані членами НТШ наукові дослідження з української та слов’янської філології, літератури і мистецтва, з історії та археології України, з філософії, політики, економіки, права, математики, природознавства, медицини, які друкувалися в «Записках НТШ», в українському літературному місячнику «Літературно-науковий вісник», в інших виданнях його наукових секцій — в «збірниках», «часописах», «матеріалах», в першому на Україні книжковому видавництві «Українсько-руська видавнича Спілка».

Для того, щоб розкрити багатоаспектні передумови і шляхи входження української культури в систему тільки східноєвропейських духовних координат кінця XIX — початку XX століття, необхідно проаналізувати багатогранну діяльність Михайла Грушевського та Івана Франка, Лесі Українки і Михайла Коцюбинського, Олександра Кониського, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Олени Пчілки, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, стан і розвиток театру і драматургії, української музики, образотворчого мистецтва, української преси у Східній Україні та Галичині, і взагалі, аналітично широко розглянути суспільно-політичні та культурно-освітні обставини як на східноукраїнських землях, так і в Галичині, Буковині, на Закарпатті.

Ольга Кобилянська
Ольга Кобилянська

Особливої уваги заслуговує культурно-організаторська діяльність митрополита Андрея Шептицького. Лише деякі факти. Пастирський лист від 2 серпня 1938 року на захист культури, архітектурних пам’яток, церковного мистецтва, заснування національного музею у Львові, підтримування творчих поривань Михайла Бойчука і його мистецької школи, маляра Петра Холодного, заснування в 1928 році Богословської Академії, в якій працювали історик церкви і українського права Микола Губатий та історик Іван Крип’якевич, мистецтвознавець Володимир Залозецький, геолог Юрій Полянський, правник Володимир Старосольський, літературознавець Михайло Возняк, географ Володимир Кубійович…

«Тому   не  було  ділянки   народного  життя,  де  б він не причинився до її розвою. Просвіта Рідна Школа, Музей, Наукове Товариство ім. Шевченка, гімназії, захоронки, шпиталь — оце хоч здебільша названі ті інституції, які знаходили в ньому свого Добродія», — зазначає отець Василь Ленцик у статті «Слуга Божий Кир Андрей Шептицький добродій української культури».

Без наукового дослідження культурної діяльності митроплита Андрея Шептицького, без створення історії церкви в Україні, національних релігійних рухів неможливо об’єктивно і всебічно висвітлити еволюцію національно-культурного життя українського народу.

This entry was posted in and tagged , , , , , . Bookmark the permalink.

Comments are closed.