Українська культура та українська державність

На жаль, ми в Україні лише наближаємося до такого комплексно-панорамного огляду історичного розвитку української культури. Тому не доводиться поки що говорити про те, щоб формування української національної культури розглядати в контексті історичного розвитку культур народів Східної, Центральної і Південно-Східної Європи, серед яких були такі ж, як і українці, бездержавні народи, але які здолали свій специфічний шлях формування нації і національної культури. Для цього необхідно перебороти низку порівняльно-психологічних стереотипів, пов’язаних з формуванням української нації, чітко визначити історико-культурні традиції, які увиразнюють національну самобутність народу, на кожному відтинку історичного буття «поставити» науково обгрунтовані «застереження» від містифікації явищ і подій, їх деформації, здійснюваної на догоду ідеологізованій концепції істориками від влади.

Українська культура має найбільше відправних моментів на шляхах порівняльного аналізу і типологічних узагальнень з культурою білоруського народу, який пережив драматичну долю народу, бездержавного, з культурою литовського народу, історія якого, як і українського, пов’язана з двома «державними націями» — польською і російською, ну і, звісно, з історико-культурними традиціями Росії і Польщі. Для розвитку кожної з цих порубіжних культур фактор державності відіграв свою специфічну роль. У найвигіднішому становищі була Росія, у найскрутнішому — Білорусія  та   Україна.

Не  слід  однозначно позитивно оцінювати державний статус Польщі, яка ні в період князівства Варшавського 1807—1813 рр., ні в період Королівства Польського 1815—1830 рр. із «забезпеченого» «милостивим» російським самодержавством конституційною формою правління не була незалежною державою. Але порівняно з українською культура польського народу перебувала у значно кращих умовах розвитку. Навіть одне те, що у Польщі вищі учбові заклади готували кадри національної інтелігенції рідною мовою, було надійною запорукою неперервності культурного процесу. Не забуваймо, що польська мова побутувала у громадському житті, в судах, армії. Та ще зважте на те, що, на відміну від України, народ якої був поділений між двома імперіями, етнічна територія поляків не виходила за межі однієї багатонаціональної держави. Через те, що український народ перебував у межах двох, а в деякі періоди історії — і п’ятьох суспільно-політичних систем, створення цілісної концепції розвитку української культури є складним завданням. Звісно, доведеться враховувати фактор державності, вірніше, традицій державності, які суттєво впливали на процес формування нації, національної самосвідомості та національної культури. Українська нація формувалася протягом багатьох століть, вибудовуючи національну самосвідомість і потребу державного самовизначення на традиціях державності Київської Русі. І хоча розчленування українських земель між Росією і Польщею, згодом — Росією і Австрійською імперією, гальмувало визрівання нації і формування системи національної культури, все ж таки повністю перекрити прагнення здобути національну незалежність не вдавалося.

Фактор економічної спільності, який, на думку багатьох учених, є визначальним у визріванні нації, для України не був домінантною передумовою ‘. Звісно, це аж ніяк не означає, що можна ігнорувати соціально-економічні параметри суспільного і культурного   буття   українського   народу,   які   руйнували цілісний етносоціальний організм, розриваючи його між двома імперіями. Головною ідеєю консолідації національних демократичних сил України була ідея державності, незалежності України. І хоча австрійська конституція 1876 року запевняла, що «всі народи держави є рівноправні й кожен народ має непорушне право зберігати й розвивати свою національність і мову», активна полонізація Галичини тривала, необхідних умов для культурно-національного і соціально-економічного розвитку українського народу не було. Про ситуацію у Наддніпрянській Україні годі й говорити. Тому неважко уявити, який успіх мала книга «Україна irredenta» молодого Юліяна Бачинського, яка з’явилася 1895 року і стимулювала оформлення політичної програми Русько-Української радикальної партії. На своєму четвертому з’їзді в Галичині у грудні 1895 року ця партія, до якої належав і 25-річний Юліян Бачинський, поставила перед собою мету «виборення самостійності політичної всему русько-українському народові в Австро-Угорщині й Росії». Автор напрочуд читабельної «України irredenta» переходить до Української соціал-демократичної партії, і ця партія проголошує свою мету: «вільна держава українського люду, українська республіка».

Ці ж політичні цілі ставлять перед собою новоорганізовані в Східній Україні Українська Революційна Партія, Українська Народна Партія, Українська Партія Соціалістів-Революціонерів; заснований на початку першої світової війни емігрантами зі Східної України на території Австрії і Німеччини Союз Визволення України також вважає своєю національною політичною платформою державну самостійність України з формою правління — конституційна монархія.

This entry was posted in and tagged , , , , , . Bookmark the permalink.

Comments are closed.