Український народ: походження, формування народності

Східнослов'янські племена
Східнослов'янські племена

Східнослов’янські племена IX—X ст. Давні слов’яни були автохтонним населенням Південно-Східної Європи. Проте до анналів писемної історії свідчення про них потрапили порівняно пізно. На сторінках творів античних авторів вони з’являються на початку першого тисячоліття нової ери. Відомі історикам минулого під іменем венедів, антів і склавінів, слов’яни раннього середньовіччя являли собою велику етнічну спільність з більш-менш визначеною територією і внутрішньою соціально-економічною структурою. У VI—VII ст., в кінцевий період праслов’янської спільності, вони активно залучаються до етногенезу східних, південних і західних слов’ян. Зокрема, тоді визрівали й гартувалися територіально-політичні об’єднання полян, древлян, уличів, тиверців і дулібів. Ці та інші східнослов’янські союзи племен, що формувалися, були відомі київському літописцю початку XII ст., який докладно характеризував їх побут і звичаї, окреслив межі розселення.

Літописцю було відомо тринадцять слов’янських племен, що населяли землі Східної Європи від Чудського і Ладозького озер на півночі до Чорного моря — на південному заході. Історичним центром східного слов’янства було Середнє Подніпров’я. В кінці V — на початку VI ст. тут, на землі полян, виник Київ. Східними сусідами полян були сіверяни, далі розкинулися землі радимичів і в’ятичів. На захід від полян розміщувалися древляни і дреговичі, племінними центрами яких були відповідно Іскоростень і Туров. Західні межі розселення східнослов’янських племен сягали Прикарпаття, де мешкали хорвата, і ріки Західний Буг, уздовж течії якого тяглися землі дулібів. Північну групу слов’янських племен становили кривичі, полочани і словени новгородські. Межі їх розселення охоплювали Верхнє   Поволжя, простори-Валдаю, узбережжя Західної Двіни та басейну Ільменя і Чудського озера. У межиріччі Дністра і Дунаю у південно-західному Причорномор’ї проживали тиверці, сусідами яких — на схід від Дністра — були уличі.

Господарство східних слов’ян ґрунтувалося на землеробстві з розвинутим скотарством і сільськими промислами. На зламі VIII—IX ст. удосконалюється техніка землеробства, ремесла, а також видобутку заліза та способів його обробітку. Орне землеробство перетворюється у домінуючу галузь господарства. У Середньому Подніпров’ї, області, що в своєму соціально-економічному розвитку випереджала інші східнослов’янські землі, відбувалося переоснащення землеробського виробництва більш досконалими знаряддями. Пожвавилися процеси суспільного поділу праці, збільшується асортимент вирощуваних злаків, розвивається парова двопільна система землеробства. В цих умовах пожвавлюється як внутрішня, так і зовнішня торгівля. Зростає кількість поселень, де відбувався міжобщинний обмін, виникають укріплені гради. Все це створювало матеріальні передумови для розвитку феодальних виробничих відносин і закладання тут основ ранньокласового суспільства.

Напередодні утворення Давньоруської держави головною формою суспільної організації східних слов’ян були союзи племен та племінні княжіння. Кожне з цих утворень становило окрему етнічну групу з визначеною територією, властивими їй елементами матеріальної культури, побуту і звичаїв. Територіально-політичні утворення східних слов’ян характеризуються сучасною наукою як об’єднання зі сталою територією і зародками державності. Утворення і виникнення племінних княжінь східного слов’янства було першим етапом у формуванні Давньоруської держави. Основу внутрішньої соціально-економічної системи організації племінних союзів слов’ян становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більше селищ — «гнізд» споріднених поселень. У володінні общини перебував весь земельний фонд, що становив, однак, власність усього племені. З перебігом часу, вже в третій чверті першого тисячоліття в общинному середовищі східних слов’ян виразно виявляються дві лінії розвитку: колективна та індивідуально-приватновласницька.

Прогресуюча соціальна   поляризація   членів    общини    зумовлювала зростання у її надрах, з одного боку, власників землі, що поступово перетворювалися на феодалів, а з другого — безземельних селян. Процеси соціального розшарування общини прискорювало також патріархальне рабство, наявність якого у східних слов’ян фіксується за джерелами принаймні вже в VI— VII столітті. Втім, праця рабів у землеробстві слов’ян не використовувалась і сфера їх застосування була обмеженою. Це пояснюється тим, що рабовласницька формація у східних слов’ян не склалася. В період розкладу первіснообщинного ладу рабовласницький уклад не став основою соціально-економічного життя  східнослов’янського суспільства.

Суспільний устрій східних слов’ян напередодні об’єднання їх в єдину ранньофеодальну державу набував характерних рис, притаманних вищій стадії родоплемінного  ладу — «військовій   демократії».

Підсумовуючи, зазначимо, що внутрішній соціально-економічний розвиток східно-слов’янського суспільства, зокрема досягнутий ним у VII—VIII ст. рівень розвитку продуктивних сил і соціальних відносин, суспільний поділ праці об’єктивно зумовили зародження феодальних відносин, становлення і розвиток ранньофеодальної держави.

This entry was posted in and tagged , , , , . Bookmark the permalink.

Comments are closed.