Український народ: походження, формування народності

У період феодальної роздробленості історично й географічно виділялися Київська, Переяславська, Чернігово-Сіверська, Волинська, Подільська та Галицька землі, Північна Буковина і Закарпаття. Природним осередком стало Середнє Подніпров’я, а суспільно-політичним, економічним і культурним центром регіону — Київ. Саме до нього тяжіли інші області.

У цей час з’являється назва «Україна». Першу згадку про неї ми знаходимо в Київському літописі під 1187 р. Вона була пов’язана з Переяславським князівством. Кажучи про смерть у Переяславі князя Володимира Глібовича — захисника краю від кочівників-половців, літописець зазначив: «И плакашася по нем вси Переяславци.., о нем же Оукраина много постона» (Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей.— М., 1962.— Т. 2.— С. 653). Під 1189 р. джерело називає «Украйною» частину Галицького князівства, розташовану між Південним Бугом і Дністром. У літописах назва «Україна» неодноразово вживалась паралельно з терміном «Русь» і «Руська земля». У наступні кілька століть вона застосовувалась переважно для визначення території Середнього Подніпров’я, а пізніше поширилася на всі південно-західні руські землі, в тому числі Північну Буковину та Закарпаття.

Приблизно з середини XVII ст., особливо у роки визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі (1648—1654), політонім «Україна» утверджується на більшості земель, де мешкали українці,  визначає  межі  розселення  місцевого  етносу.
Виникнувши як народне поняття, назва «Україна» поступово набуває нового значення, закріплюється в свідомості народу, його фольклорі, а також в офіційних документах. У джерелах XIV—XVIII ст. одночасно існувало і третє ім’я — «Мала Русь», яке спочатку вживалося щодо Галицько-Волинської землі, а згодом і Придніпров’я. Проте воно не набуло масового поширення.

Український етнос, економіка і соціальні відносини. Становлення та розвиток мови і культури. Приблизно в XIV—XV ст. на основі давньоруської спадщини в цілому завершилося формування складових елементів (ознак) української народності. Вона утворилася в процесі ліквідації феодальної роздробленості та боротьби за етнічну незалежність від іноземних загарбників на відносно високому економічному й суспільному рівні.

Зрушення, що сталися в усіх галузях народного господарства, розростання старих і поява нових населених пунктів (особливо міст), інтенсифікація товарно-грошових відносин створювали саме той ґрунт, на якому й відбувалися формування й еволюція української народності, перманентне перетворення її у вищу суспільну форму — буржуазну націю (приблизно з XVII ст.). У цих процесах найактивнішу участь брали головним чином корінні жителі України. Феодальна етнічна спільність утворилася шляхом злиття і змішування переважно слов’янського населення відокремлених південно-західних давньоруських земель. Разом з тим мали певний вплив на місцеву етносоціальну ситуацію представники й інших народностей — вихідці з Польщі, Литви, Молдавії, Грузії, Білорусії і т. д. У свою чергу переселенці з України асимілювалися серед сусідніх народів.

Своєрідним явищем, яке помітно позначалося на економічному  та  суспільно-політичному  житті  краю, стало виникнення козацтва й існування феномену Запорозької Січі. Вони безпосередньо пов’язані з посиленням феодально-кріпосницького гніту на українських землях і колонізацією Середнього Подніпров’я наприкінці XV — першої половини XVI ст. Рятуючись від нестерпної експлуатації, втікачі — головним чином селяни — за порогами Дніпра засновували окремі городки, села чи хутори. Себе вони гордовито називали славними лицарями-козаками — тобто вільними людьми. Озброївшись як могли і чим могли, останні боронили не лише свою особисту незалежність, а й захищали південні кордони від татарських-і турецьких загарбників, вступали до бою з польськими та литовськими панами. Освоєння й заселення степів на півдні мало велике політичне, а також господарське значення.
У ЗО—40-х роках XVI ст. розпорошені козацькі сили об’єдналися на острові Томаківка (поблизу сучасного міста Марганця Дніпропетровської області), де була побудована велика фортеця — Запорозька Січ. У її територіальних межах запроваджувалась особлива військово-адміністративна організація, що відзначалася значними демократичними засадами, котрі мали витоки з найдавніших часів. Першу писемну довідку про Січ залишив польський хроніст М. Бельський (1495—1575). Згідно з нею, мешканці за порогами на Дніпрі влітку займалися рибальством, мисливством і бджільництвом, а взимку розходилися по найближчих містах:  Київ, Черкаси і т. д.
Проте не всі козаки залишали місце проживання. Певна частина з них, озброєна вогнепальною зброєю і гарматами, періодично перебувала на острові  в небезпечному місці — так званому  Коші.

Одним із найяскравіших виявів формування будь-якої народності, безперечно, є зародження та розвиток її мови. На думку більшості вітчизняних учених, сучасні східнослов’янські мови як мови окремих народностей оформилися близько XIV—XV ст. Еволюція української мови стала досить довготривалим і складним процесом. Спочатку, в період феодальної роздробленості, спостерігалося лише поглиблення діалектних відмінностей у різних регіонах східних слов’ян. Але згодом, з XIV ст., у мові (як це простежується в тогочасних писемних джерелах) вже в багатьох випадках фіксуються риси власне української морфології.

This entry was posted in and tagged , , , , . Bookmark the permalink.

Comments are closed.