Український народ: походження, формування народності

Національна мова, яка базувалась головним чином на соковитій усній народній, поступово закріплювалась у писемності, місцевому законодавстві, діловому листуванні й т. д. Уже в документах Б. Хмельницького знаходимо відображення живого розмовного слова.

У літературній мові того часу помітними подіями стають дедалі частіші переклади книг Святого Письма. Написані книжною церковнослов’янською мовою, вони при перекладі значно наближалися до народної української мови. Джерела другої половини XVII ст. фіксують в Україні існування різних говірок, котрі територіально можна було поділити на південно-західні, північні та південно-східні. Між ними постійно відбувається взаємодія, що дуже чітко простежується, зокрема, на матеріалах Подніпров’я.

У XVIII ст. стара українська писемно-літературна мова вже не відповідала потребам часу. Протягом століття у ній дедалі виразніше виступає народнорозмовна основа. Прикладом цього можуть певною мірою послужити відомі літописи Самовидця і Величка, написання яких було завершено на початку XVIII ст. їх мова близька до розмовної і містить велику кількість народних фразеологізмів, збагачена прислів’ями, приказками, уривками пісень. Але літописи складались у перехідний період, а тому в них ще є окремі полонізми і церковнослов’янізми. Остаточне завершення переходу від старої української літературної мови до єдиної нової літературної мови сталося в кінці століття. Найкращим доказом цього є вихід у світ славнозвісного твору І. П. Котляревського  «Енеїда»,  написаного  на   народній  основі.

До XVII ст. відносяться початки драматичного театру, зокрема виникнення національної побутової комедії у формі пародійних сценок з побуту корінного населення. Тоді ж своєрідних національних рис набували музична творчість і образотворче мистецтво. Наприклад, у живопису, при збереженні традиційного церковного характеру (маємо на увазі фрески, ікони) загострюється інтерес до людини, її реального життя і навколишнього середовища. На полотнах все частіше з’являються портрети гетьманів, пейзажі, сцени з місцевого життя тощо. У XVIII ст. українська культура продовжувала традиції попередніх часів. Разом з тим у ній чітко простежувались і нові явища: відбувалася заміна цілого стильового напряму в мистецтві — бароко поступався класицизму. З розвитком освіти і наукових знань поступово втрачала свої позиції й церква.

Говорячи в цілому про розвиток української народності й поступове переростання її в буржуазну націю, слід ще раз наголосити: в Росії відбувався подібний процес — йшло формування російської нації.

Саме тому не можна забувати і про негативну роль царизму в історії українців. Протягом другої половини XVII—XVIII ст. самодержавство посилювало національно-колоніальну політику щодо населення України. Фактично відразу після приєднання України до Росії почалося поступове підпорядкування місцевої влади царському уряду, що завершилося згодом ліквідацією самобутнього суспільно-політичного устрою в регіоні. Протягом наступного століття податки в державну казну з українського населення зросли в десятки разів, а Катерина II в кінці XVIII ст. законодавчо ввела в Україні кріпацтво. Тисячі козаків, селян і міщан, особливо під час царювання Петра І, гинули від жахливих умов життя на будівництві каналів, фортець та інших оборонних споруд. Паралельно зростала царська антиукраїнська   політика в   питаннях   мови і   культури,   які   в 60-х рр. XIX ст. фактично були заборонені. Проте, незважаючи на ці тяжкі обставини, становлення української нації тривало.

М.Г.Жулинський

This entry was posted in and tagged , , , , . Bookmark the permalink.

Comments are closed.