Що вивчає етнографія?

На сучасному етапі відбуваються значні зміни у народному житлі всього населення України. Зникають деякі допоміжні будівлі (клуні, комори та ін.), інтер’єр сільської оселі наближається до міського. Кухонний комплекс ізолюється від житлового, традиційна піч зменшується у розмірах або зникає зовсім. Однак окремі традиційні елементи інтер’єра подекуди зберігаються. Так, більш дбайливо прикрашається святкова кімната, продовжують побутувати традиційні ткані вироби, килими, рушники та ін.

Для молдавського житла, як і українського, характерним залишається розпис зовнішніх і внутрішніх стін. Продовжують своє існування давні навички використання кольорових глин, барвників рослинного і тваринного походження. Одночасно серед усіх народів України поряд з традиційними матеріалами застосовуються і більш сучасні: декоративна штукатурка, штампований орнамент, імітація граніту, мармуру тощо. У зв’язку зі зміною планування житла (будівництво «квадратних» хат) фронтонний декор поступається художньому оформленню стін.

Особливості землеробської техніки, способи обробки ґрунту та збирання врожаю, системи землеробства народів України найчіткіше виявлялися в історико-етнографічних районах. Водночас поряд із культурно-побутовою спільністю у цих районах ще довго простежувалися риси етнічної своєрідності, що відобразилися й у знаряддях праці. Деякі з них сягали феодально-кріпосницької епохи, тодішньої спрямованості господарської діяльності тих чи інших народів: подвійні мішки для сіяння (дисаги), сапки (мутики) — у болгар, віялки (астраханки) — у росіян, своєрідні борони (сурму) — у греків та ін.

Сучасна сільськогосподарська техніка повсюдно замінила традиційні знаряддя, хоча в деяких її елементах певною мірою затрималися риси багатовікового досвіду культурно-господарської діяльності народів.

Традиційний одяг є важливим джерелом вивчення проблем етнічної історії. Так, одяг росіян в Україні відображав різноманітність російського народного костюма. Цікаво, що тут побутувало багато його видів, позначених особливостями тих районів, звідки прийшли російські переселенці.

Збереження етнічної специфіки в одязі найбільшою мірою залежало, певна річ, від етнічних традицій, а також від рівня соціального розвитку, відносин з іншими народами. Так, у народному костюмі населення українсько-білоруської міжетнічної смуги (Полісся, Волинь) збереглися давні реліктові, можливо праслов’янські, риси (суцільнокроєні поликові сорочки, прикрашені по всьому рукаву і поликах вишивкою гладдю, намітки, постоли).

Комплект жіночого одягу гречанок Приазов’я складався з шаровар і халата, своєрідного взуття, головного вбрання і прикрас; причому до середини XIX ст. переважали вироби з шкіри та хутра, чому сприяло поширення скотарства. Відміна у 1858 р. автономії грецького округу, а також бурхливий розвиток капіталістичних відносин призвели до нівелювання традиційних рис в одязі греків, зближення його з костюмом міського населення.

У традиційному костюмі населення України відобразилися і соціально-класові моменти. Зокрема, частина польського населення Полісся згідно зі спеціальними законами кінця XVIII ст. не мала права займатися ремеслами. їх основними заняттями були оренда землі, відхідництво, будівельні роботи. Поляки більшою мірою, ніж сусідні українці, були зв’язані з ринком. Через це в їхньому костюмі було чимало з характерного для городян.

Окремі види традиційного костюма тією чи іншою мірою продовжували існувати серед різних народів України: саморобні шкіряні постоли, хутряні шапки, кольорові вовняні пояси — серед болгар, гагаузів, менше— греків; сарафани — серед деяких груп російського населення; поясний однопілковий одяг у молдаван (катринце) і українців Буковини (горботка).

This entry was posted in and tagged , , , , . Bookmark the permalink.

Comments are closed.