Песиголовці (бесиголовці, сироїди) — різновид міфічних легендарних людей-велетнів, що вирізнялися нечуваною жорстокістю і, немов вампіри, пили кров своїх ворогів. За народними повір’ями, вони виглядали оброслою, як ведмідь, людиною «з їдним боком і з їдним оком» посеред чола, інколи з одним рогом. Мали вони собачі голови, що й спричинило їхню назву.
За іншими варіантами, песиголовці-велети мають одну ногу, одну руку та одне око. Пересуваються дуже швидко, чіпляючись один за одного. Трапляються оповіді і про велетів-людоїдів жіночої статі (одноока баба-людоїдка).
У середньовіччі віра в песиголовців набула в Європі значного поширення. В Україну ці уявлення проникли через апокрифи, що породили цілу серію оповідань про Адамових людей. Створенню повір”їв про велетнів-людоїдів сприяло й поширення серед грамотного населення в давнину окремих епізодів «Олександраїди» (боротьба Македонського з песиголовцями) і навіть «Одіссеї» (перебування Одіссея на острові однооких циклопів). Закріпленню віри в песиголовців-людоїдів сприяв також церковний живопис та іконопис.
У зафіксованих в Україні сюжетах про песиголовців переважає мотив зловорожого ставлення їх до людей (нападають на останніх і поїдають). В основі переказів про песиголовців лежать уявлення про чужоземні ворожі народи (живуть песиголовці-велетні, за переказами, десь у Туреччині чи на краю землі).
Відтак, повір’я про песиголовців — це трансформовані в народній пам’яті знання про міфічні чужоземні ворожі народи, нашестя їх.
_ _ _ _ _
Ключові слова: українські традиції, звичаї, Демонологія Міфологія, Песиголовці, культура.