В Перемишлі, де Сян пливе зелени...

В Перемишлі, де Сян пливе зелений,

Стояв на мості я в важкій задумі,

Про тебе думав я, душе моя,

Про щастя те, що, наче сонний привид,

Явилося, всміхнулося і щезло,

Лишивши жаль по собі невмирущий,

І я згадав одно оповідання,

Що тут над Сяном від народу чув.

Зима була, замерз зелений Сян,

І по блискучім льодовім помості

Гладкий протерли шлях мужицькі сани.

Ось раз була неділя. В самий південь

Із церкви люди вийшли. Сяло сонце,

Іскрився сніг. Юрба народу вийшла

Над Сян, велись веселі розговори.

За Сяном ось на полі сніговому

Щось зачорніло, дзвоники бреньчать,

Копита стукають о змерзлу землю,

І вчвал жене по втоптаній дорозі

Препишна чвірка. Упряж дорога

Полискує до сонця; наче вихор,

Карета мчиться, з батога візник,

Мов з пістолета, лускає...

Убогий

Сільський народ глядить на сю появу,

Дивується. І хто се міг би їхать?

Ніколи тут ні чвіркн, ні карети

Такої не видали. Ні старі,

Ні молоді придумати не можуть,

Хто се так їде, відки і куди?

Ось чвірка, не спиняючись ні хвиля,

На лід влетіла. Глухо застогнав

Поміст хрустальний, дзвінко задудніли

По нім копита кінські, заскрипів

Замерзлий сніг під шинами коліс.

І луснув з батога візник, мов вихор,

Неслася чвірка.

Та нараз посеред

Ріки, де криє льодова кора

Найглибший вир, щось хруснуло – лиш раз.

Одніський раз щось хруснуло! Широкий

Круг льоду, мов обкроєний, подався,

І чвірка, і карета, і візник,

Лиш Сян забулькотів, неначе дявол,

І облизався. Лиш зелена хвиля

Широким валом хлюпнула верх льоду

І знов вернула в таємничу тоню,

А чвірки ні карети – ні сліду.

І не дізналися ніколи люди,

Хто се так їхав, відки і куди.

Ніхто за ними не питав ніколи,

Ані в ріці ніхто останків жадних

Не віднайшов. Коли б один хто бачив

Се диво, а не сотня свідків, сам він

З часом собі би вірить перестав,

Сам він з часом на тому би спинився,

Що се був сон.

Се мого серця драма!

Якби не ті літа важкої муки,

Пекучих болів, сліз і божевілля,

Глухої резиґнації, скажених бунтів

Придавленого серця, то я сам,

Пригадуючи першу нашу стрічу

І той промінчик ясної надії,

Що блис мені тоді, – присяг би нині,

Що се був сон, надсянськая легенда.