Розпука! Те, що я вважав
Святим і близьким ідеалу,
Отой бездушний міль узяв
І там гризе собі помалу.
Те, що в душі леліяв я
Як скарб, як гордощі природи,
В руках у того муравля
Є іграшка, котру без шкоди
Зламати можна, попсувать
І в кут закинути по хвили.
А я гляджу на се – й ридать
Ні помогти не маю сили.
Гляджу, як квіточка моя
В руках нелюбих ув’ядає,
Як сіра, зимная змія
По моїм раю походжає.
Мене аж душить почуття,
Гірке, болюче і скажене...
Сто раз прокляте те життя,
Що так собі закпило з мене!
_ _ _ _ _
Ключові слова: українські традиції, звичаї, Великі твори, Розпука!, культура.