Поклін тобі, Буддо!
В темряві життя
Ти ясність, ти чудо,
Ти мир забуття!
Спокійний, величний,
Ти все поборов:
І блиск царювання,
І гнів, і любов.
З царя жебраком ти,
Душею моцар,
Півсвіту осяяв
Твого духу чар.
Ти царство покинув,
Щоб духом ожить;
Зірвав усі пута,
Щоб пас слобонить.
І довгії літа
Промучився ти,
Щоб корінь страждання
Людського знайти.
Знайшов ти той корінь
У серці на дні,
Де пристрасті грають,
Надії марні.
Де гнів палахкоче,
Любов процвіта,
Луди павутинням
Наш дух опліта.
І мулить, і мулить,
Прогонює мир,
І тягне в сансару,
В життя дикий вир.
Та з пристрастів пекла
Ти вивів людей,
Не тьмив їх туманом
Загробних ідей.
Безсмертне лиш тіло,
Бо жаден атом
Його не пропаде
На віки віком.
Та те, що в нас плаче,
Горить і терпить,
Що творить, що знає,
Що рветься й летить –
Те згасне, мов огник,
Мов хвиля пройде,
В безодні нірвани
Спокій віднайде.
Поклін тобі, світлий,
Від бідних, блудних,
Що в пристрастів путах
Ще б’ються міцних!
Поклін і від мене,
Що скочу як стій
Із тиску сансари
В нірвани спокій!
_ _ _ _ _
Ключові слова: українські традиції, звичаї, Великі твори, Поклін, культура.