Сучасний український алфавіт

Алфавіт (азбука, абетка) — сукупність усіх букв, уживаних у писемності якої-небудь мови й розміщених у певному порядку.

Український алфавіт, як було вже сказано, сформувався на основі старослов'янського кири­личного письма. За свою більш ніж тисячолітню історію він зазнав чималих змін. Форма букв, близька до сучасної, почала встановлюватися в XVII ст. Сучасний склад букв остаточно закріпився на початку XX ст.

До 1993 р. буква ь (м'який знак) стояла останньою в ал­фавіті, тепер її переставлено на третє місце від кінця.

Розташування букв в алфавіті традиційне, ніякої законо­мірності в ньому немає. Тому його треба запам'ятати механічно.

Звукове значення букв українського алфавіту неоднакове. Більшість букв у ньому одно­
значні, тобто кожна з них позначає один звук (точніше —фонему). Букви а, о, у, є, и, і (6 букв) позначають відповідні голосні звуки, букви б, в, г, г, д, ж, з, й, к, л, м, н, п, р, с, т, ф,~
х, ц, ч, ш (21 буква) — відповідні приголосні. Решта 6 букв мають свої особливості. ,

Буква ь сама по собі ніякого звука не позначає. Вона вживається лише для позначення м'якості приголосних: день |ден']^ мальва (Mал’ва), Луцьк [луц'к], льон [л'он], пеньок [пен'ок], каньйон [кан'йон], портьєра [порт’йера].

Букви ї та щ завжди позначають два звуки: перша — йі, друга — шч: їжак |йіжак], поїзд [пойізд], з'їзд [зйізд].

Буквосполучення шч в українській мові не вживається. Замість нього пишеться буква щ: блиск — блищати, віск — во­щина, Мелашка — Мелащин.

Букви я, ю, є мають двояке значення:

а) безпосередньо після приголосного вони позначають м'якість попереднього приголосного й відповідно звуки а у, є: нянька [н'ан'ка], лялька [л'ал'ка], нюанс [н'уанс], тютюн [т'ут'ун], синє [син'е];

б) в інших позиціях (на початку слова, після голосного, після апострофа й м'якого знака) вони позначають від­повідно два звуки йа, йу, йе: яма [йама], пояс (пойас], зв'язок (звйазок], альянс [ал'йанс], юрба [йурба], в'юн [вйун], Нью-Йорк [н'йуйорк], з'єднаємо |зйеднайемо].

Крім того, буквослолучення дж і дз мають двояке значення:

а) на межі префікса й кореня вони позначають відповідно два звуки — д + ж і д + з: підживлення, переджнивний, надзвичайний, відзнака;

б) в інших_позиціях вони позначають відповідно один звук — дж і дз: джерело, джунглі, погоджений, затверджений, дзвінок, кукурудза.

Є свої особливості у вживанні букви ґ. До українського алфавіту її вперше ввів 1619 р. Ме-летій Смотрицький у праці «Грамматіка славенскія...» (раніше звук г передавали буквосполученням кг). 1933 р. її було вилу­чено як «націоналістичну». Таким чином, звук г довгий час позначався буквою г (гава замість ґава). Букву ґ 1990 р. було повернуто до українського алфавіту.

Буква г передає на письмі задньоязиковий проривний при­голосний. Зокрема вона вживається (і вимовляється відповід­ний звук) у таких українських словах: аґрус, агу (вигук як звер­тання до немовляти, так само агусі, агукати), варґа (губа), ґава, ґазда, ґалаґан, ґаламагати, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґеґати, ґедзь, ґелґати, ґелґотати, ґерґелі, ґердан, ґерґотіти, ґерлиґа (і ґирлиґа), ґето, ґешефт, ґзитися, ґиґнути, ґила (грижа), глей (за­гуслий сік на деревах), ґляґ, ґніт (у лампі), ґоґель-моґель (але: гоголь-моголь), ґоґошитися (наґоґошитися), ґонт, ґонтар (але: Іван Гонта), ґорґоля, ґражда, ґрасувати, ґрати (на вікні), ґреч­ний, ґринджоли, ґрунт {ґрунтовний, обгрунтувати та ін.), ґрунь, ґудзик, ґуля, джерготіти, джереґелі, джиґнути, джиґун, дзиґа, дзиґарі, дзиґлик, дриґати, леґінь, маґлювати, мамалиґа, ремиґа-ти, фіґлі-міґлі, хуґа, цуґ (цуґом), шваґер та в похідних від них.

Може писатися буква г або г у таких словах: біґос і бігос, буцегарня і буцегарня, ґабелок і габелок, ґевал і гевал, ґума і гума, ГУРапьня і гуральня, сновигати і сновигати, хурдига і хурдига, шмиГа і шмига (не до шмиги і не до шмиги). Із буквою г пишуться українські прізвища, якшо вони так вимовляються їхніми носіями: Ґалаґан, Ґалятовський, Ґжиць-кий, Ґлієр, Ґресько, Ґриґа, Ґудзій, Ґудзь, Доленґо, Шміґельський тощо.

Крім того, через букву г передається латинська літера g у таких записаних українськими буквами іншомовних висловах, як фата морґана, персона нон грата, альтер еіо, ґуд бай, терра інкогніто тощо. За алфавітом розміщують слова в словниках, довідниках, енциклопедіях, складають списки людей, різні каталоги тощо. Це полегшує знаходження по­трібної інформації.

Розташовуючи слова за алфавітом, враховують не тільки їхні перші букви, а й усі наступні. Наприклад, треба постави­ти за алфавітом прізвища Коваль, Коваленко, Ковальчук, Кова-люк, Ковалевський, Ковальський. В усіх цих словах збігаються перші п'ять букв (Ковал-). Далі йдуть букви ь, є, ю. Порівнює­мо слова з шостою буквою є: Коваленко і Ковалевський — у них сьома буква відповідно н і в. Тому спочатку записуємо прізвище Ковалевський (із сьомою буквою в), потім — Кова­ленко (із сьомою буквою н). Так само зіставляємо слова із шо-. стою буквою ь і розташовуємо їх у такому порядку: Коваль,Ковальський, Ковальчук. Отже, наведений список за алфавітом набуває такого вигляду: Ковалевський, Коваленко, Коваль, Ко­вальський, Ковальчук, Ковалюк.

Апостроф (') і дефіс (-) при розташуванні слів за алфавітом не враховуються. Наприклад, в алфавітному ряду зяб, з ясувати, зять враховано лише треті букви б, с, т. Так само в алфавітному ряду як-небудь, якось, як-от, якраз дефіс до уваги не береться.

Унормування українського правопису

Перший етап в історії українського правопису тривав від XI до XVI ст. Це, власне, був не український, а слов'янський правопис, започаткований творцями слов'янської азбуки. Його великою мірою підтримували в Україні вихідці з Болгарії, які працювали тут. У період від XIV до XVI ст. у бого­службових текстах (частково й у світських) панував правопис, розроблений тирновським (болгарським) патріархом Євтимієм. В Україні вплив цього правопису відчувався з кінця XIV ст. і
тривав до 20-х pp. XVI1 ст. (так званий другий південнослов'янський орфографічний вплив).

Початок другого етапу в історії українського право­пису пов'язаний із виходом 1619 р. праці М. Смотрицького «Ґрамматіка славенскія правилноє синтагма». Орфографія ста­рослов'янської мови (староукраїнської писемності) вже більш пристосовується до української фонетики. Тоді було розмежо­вано значення букв г і г, запроваджено буквосполучення дж і дз для позначення відповідних українських звуків, узаконено вживання букви й.

Третій етап являв собою намагання знайти оптималь­ний варіант правопису сучасної української мови. Він припа­дає на XIX ст. Від того часу найвідоміші такі варіанти україн­ського фонетичного правопису, як кулішівка, драгоманівка та желехівка. Перший варіант застосував П. Куліш у «Запис­ках о Южной Русі» (1856) та в «Граматці» (1857). Драгоманів-ку виробила в 70-х pp. XIX ст. в Києві група українських діячів культури під керівництвом мовознавця П. Житецького, ло якої входив і М. Драгоманов. Він послідовно застосовував цей правопис у виданнях, здійснюваних ним за кордоном. Третій варіант українського правопису створив український вчений Є. Желехівський для власного «Малорусько-німець­кої о словаря» (Львів, 1886). Цей правопис був закріплений у «Руській граматиці» С. Смаль-Стоцького та Ф. Гартнера, шо вийшла 1893 р. у Львові. Докладніше він був оформлений мовною комісією при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, яка 1904 р. видала «Руську правопись зі словарцем». З певними корективами желехівку вжив Б. Грінченко у виданому ним чо­тиритомному «Словарі української мови» (1907—1909), біль­шість правописних правил, застосованих тут, діють і дотепер.

Четвертий етап унормування українського правопи­су відбувався й відбувається із залученням державних чинників. Після здобуття Україною незалежності Центральна Рада 17 січня 1918 р. видала «Головні правила українського право­пису», які, проте, не охоплювали багатьох правописних явищ української мови. Тому в травні 1919 р. Українська академія наук схвалила «Найголовніші правила українського правопи­су», які було видано 1921 р. Ці правила стали основою для скла­дання всіх наступних правописів. Після цього правопис (кож­ного разу з певними змінами та виправленнями) видавався в 1928 (так званий скрипниківський), 1933, 1946, 1960 і 1990 pp. Останнє видання українського правопису зі змінами було здійснене 1993 р. Тепер іде робота над його новою редакцією.

Єдині правила правопису однаково обов'язкові для всіх видів друкованої продукції'. Дотримання їх полегшує спілку­вання і водночас є свідченням загальної культури тієї чи іншої публікації.

У сучасному українському правописі застосовуються чоти­ри принципи: фонетичний, морфологічний, історичний та розрізнювальний.

За фонетичним принципом слова пишемо так, як чуємо їх у літературній вимові: птаство (від птах), товариство, убоз­тво (від,убогий), серце, усний (від уста), проїзний (від проїзд), запорізький, сиваський (від Сиваш), кременчуцький, ближчий.

Морфологічний принцип вимагає, щоб та сама морфема завжди писалась однаково незалежно від того, як вона вимов­ляється. Наприклад, вимовляємо [росада], [рожчин], [аген-ство], [ш'іс:от], |хилис':а], [хилиц':а], але пишемо розсада, роз­чин (бо префікс роз-), агентство (бо агент), шістсот (бо шість), хилишся (бо хилиш), хилиться (бо хилить). За цим прин­ципом найчастіше пишуться префікси, рідше — корені, суфік­си, закінчення.

Історичний (традиційний) принцип полягає в тому, шо сло­ва передаються на письмі так, як вони писалися раніше. На­приклад, за традицією звукосполучення шч позначаємо однією буквою щ (у старослов'янській мові ця буква мала форму ці і позначала звукосполучення шт); вживаються букви я, ю, є, ї, ь тощо. У словах кишеня, минулий, лиман тошо пишемо букву и, а в словах левада, леміш, кочегар тошо — букву є, хоч написан­ня цих букв ніяк не перевіряється. Те саме стосується й под­воєння букв в іншомовних назвах: Бонн, Брюссель, Ніцца.

За розрізнювальним принішпом однозвучні слова пишуть­ся по-різному лише тому, що вони мають різне значення: кри­вий ріг і Кривий Ріг (місто), віра і Віра (ім'я), нагору (при­слівник) і на гору (іменник із прийменником).

У цілому український правопис можна визначити як фонетично-морфологічний.