Виникнення і розвиток письма

Мова і письмо з'явилися не вод­ночас. Звукова мова виникла, можливо, 2 млн. років тому. Письму ж не більше 6—7 тис. років.

Письмо — це система умовних лінійних (графічних) знаків для передавання тих чи інших елементів мови. Сама мова є зна­ковою системою відносно дійсності, а письмо — це знакова си­стема відносно звукової мови (отже, письмо — це знаки знаків).

Письмо як особливий засіб спілкування має надзвичайно велике значення в розвитку людини й суспільства. Воно:

• дає змогу людям спілкуватися на великих відстанях і за великих часових проміжків (завдяки письму ми й сьогодні можемо знати, шо думали Геродот, Арістотель, Володимир Мономах, Шекспір, хоча вони жили дужедавно й у різних країнах);
• зберігає людський досвід, передаючи його з покоління в покоління (завдяки письму ми й тепер, через майже тисячу років, можемо користуватися мудрими рецептами Авшенни);
• дає змогу оптимально організувати суспільне життя, виробництво, торгівлю, розвивати науку.

Цікаво відзначити, що найдавніші написи, які дійшли до нас, переважно пов'язані з господарською діяльністю людей (скільки зерна зібрано, скільки й кому його дано тощо).

До сучасного письма людство йшло поволі й важко.

Найперше виникло так зване предметне «письмо». Його, щоправда, й письмом назвати не можна, бо ним були:

а) природні предмети, які використовувалися для передаван­ня повідомлень (зламана гілка, покладений певним чином камінь, подарована квітка). Реліктом давнього пред­метного письма в Україні є звичай зустрічати гостей хлі-бом-сіллю, вручати небажаному женихові гарбуза тошо;

б) впорядкована система певних предметів: нанизані в певному порядку черепашки різного кольору (ірокезьке «письмо» вампум); різнокольорові шнурки з вузлами, нав'язані на паличку в певному порядку й по-різному переплетені (інкське «письмо» кіпу). Можливо, й переплетені торочки на скатерці, хустці — це теж залишки цього прадавнього «письма» наших предків;

в) зарубки на дереві, що використовувалися найчастіше для обліку днів, для складання боргових зобов'язань. Очевидно, згадувані в давніх книжках давньоруські «черти і різи» й були зарубками на дерев'яних паличках, дощечках, якими користувалися наші далекі предки для фіксації думок. Це вже можна вважати зачатками справжнього письма.

Піктографія. Найдавнішим гра­фічним письмом були малюнки — піктограми. У піктографіч­ному письмі інформація передається в малюнках. Малюнків не можна читати, їх можна лише тлумачити. Вони передають зміст повідомлення, але не відображають його мовної форми. Для передавання абстрактних понять таке письмо непридатне. Наші далекі предки, певно, теж використовували пікто­графію. Саме слово писати колись означало «малювати» (у ньому той самий корінь, що й у латинському слові pictus «розмальований»).

Ідеографія. Малюнки поступово

перетворювалися на умовні знаки, символи, набували перенос­ного значення. Піктограми ставали ідеограмами (позначками для понять, думок). Якшо раніше кружечок із крапкою посе­редині означав «сонце», то в ідеографічному письмі він став передавати поняття «день».

Найдавніше відоме ідеографічне ішсьмо — єгипетські ієро­гліфи, месопотамський (шумерський) клинопис, а також ки­тайське ідеографічне письмо. В Україні — це символи, накрес­лені на великодніх писанках; візерунки, вишиті на рушниках.;

Ми й тепер користуємося ідеограмами, коли пишемо цифри 1, 2, 3 і т. д., позначаємо арифметичні дії +, —, х, =, >, < тощо. Дорожні знаки — це теж своєрідні ідеограми.

У надрах ідеографічного пись­ма поступово зароджувалося звукове письмо. Імена фараонів єгиптяни позначали ієрогліфами, у яких вимовлялися лише перші звуки, і з цих звуків складалося ім'я. Такі ієрогліфи обводили рамкою (картушем).

Існує три різновиди звукового письма: складове (силабіч-. не), консонантне та звуко-буквене.

Складове письмо передає цілі склади, тобто кожен значок позначає склад. Найбільш відомим складовим письмом є індійське письмо деванагарі (існує з VII ст.), яке використовува­лося для запису санскриту й досі використовується як письмо мови гінді. У ньому близько 600 основних і лігатурних знаків.

Елементи складового письма трапляються й у нас. Наприк­лад, у написанні слів я, її, моєю кожна з букв я, ї, є, ю позна­чає цілий склад (поєднання приголосного й відповідно з го­лосними а, і, є, у).

Консонантне письмо передає лише приголосні звуки (звідси і його назва). Це пов'язано з особливостями тих мов, де таке письмо зародилося: фінікійської, давньоєврейської, арабської. У цих мовах лексичне значення слова виражається приголосними звуками. У нашій мові консо­
нантними написаннями можна вважати графічні скорочення на зразок млн. (мільйон), млрд. {мільярд), мкФ (мікрофарада), р-н (район) тощо.

Греки, запозичивши у фінікійців їхнє консонантне пись­мо, додали до нього букви на позначення голосних звуків. Для цього вони пристосували й деякі фінікійські знаки. Наприк­лад, у фінікійській мові знак < позначав гортанний прорив­ний звук, якого не було в грецькій мові; греки використали його для позначення голосного а (велика буква А). Так ви­никло звуко-буквене письмо.

Грецьке класичне письмо з 24 букв (17 букв для позна­чення приголосних і 7 — голосних) було запроваджене 403 р. До н. є. Греки стали писати зліва направо, а не навпаки, як це робили фінікійці. На основі західногрецького письма виник латинський алфавіт, а на основі східногрецького — слов'ян­ський (кирилиця), вірменський, грузинський.

Латинський алфавіт покладено в основу понад 70 алфавітів світу (понад 30 європейських, 20 азіатських і близько 20 аф­риканських).

Слов'янська азбука (кирилиця) виникла в ЇХ ст. (за одни­ми даними, її створили болгарські проповідники Кирило й Мефодій 863 p., за іншими — її уклав учень Кирила Климент Охридський наприкінці ЇХ—на початку X ст.). Вона налічува­ла 43 букви: 24 запозичені з грецького алфавіту, 3 — з дав­ньоєврейського, решта — спеціально створені. Крім букв, по­трібних для позначення слов'янських звуків, у цій азбуці були й зайві букви (омега, фіта, ксі, псі, іжиця), шо використову­валися під час написання запозичених грецьких слів. Кирили­ця лягла в основу болгарського, македонського, сербського, українського, російського, білоруського алфавітів.

Графіка — це сукупність усіх за­собів певної писемності: букви, надрядкові знаки, позначення цифр, пунктуація, різні прийоми скорочення слів, пробіли між словами, відступи при абзацах, шрифтові виділення.

Ступінь досконалості графічної системи залежить від того, наскільки точно й однозначно вона в усій своїй сукупності може передавати звукову мову, її окремі елементи. Ідеальної графіки, зрозуміло, не існує: жодне звуко-буквене письмо не в змозі передати всіх відтінків природного звучання мови.

Сучасна українська графіка досить досконала: вона макси­мально прилаштована до звукового складу мови; букви в ос­новному відповідають фонемам (шо важливо для правильного сприймання написаного тексту); вони, за небагатьма винятка­ми, однозначні. Щоправда, українська система пунктуації біль­ше відтворює логічну структуру думки, ніж її інтонаційне оформлення.

Становлення писемності в Україні

Перші написи на території Ук­раїни збереглися від часів трипільської культури (IV—II) ти­сячоліття до н. є.). Ці написи були зроблені на глеках (на іншому матеріалі вони не збереглися б) і мали побутовий ха­рактер. Письмо, винайдене трипільцями (а вони, зважаючи на їхній високий рівень господарського й культурного роз­витку, не могли обходитися без письма), як вважають деякі вчені, поширилося на Середземномор'я й дісталося Греції, щоб потім у зміненому вигляді повернутися знову на береги Дніпра.

Проте писемна традиція не могла безслідно зникнути на землі, де вона виникла. 1 є відомості, щоправда скупі, шо на території України писемність існувала ще до прийняття хрис­тиянства.

Як стверджують історики, «початок стабільного державно­го життя українців-русів пов'язаний з діяльністю князя Кия»1. А це 60—70-і pp. V11 ст. Були й інші державні чи напівдержавні утворення на території України: пригадаймо союз сло­в'янських племен, очолюваний князем Божем (середина IV ст.), чи згадувану Аль Масуді державу «валінана», яка «за давніх часів» об'єднувала «всі інші слов'янські народи». А держава не може обходитися без письма.

Болгарський чернець X ст., на ім'я Храбр, у творі «Про письмена» свідчив, що слов'яни до прийняття християнства, «не маючи письма, чертами й різами читали й загадували», а також користувалися «римськими й грецькими буквами». «Черти й різи» теж могли бути і були своєрідними писемними знаками, але, мабуть, не дуже схожими на латинські чи грецькі букви, якими були написані тодішні християнські книги, — тому чернець Храбр і говорить про них якось ніби зверхньо.

Можливо, й Кирило (чи Климент Охридський), укладаю­чи слов'янську азбуку, спирався на попередній писемний до­свід наших предків. У «Житії Костянтина» (тобто Кирила) роз­повідається, шо він у грецькому місті Херсонесі (Корсунь біля м. Севастополя, у якому пізніше прийняв хрещення Володи­мир Великий) знайшов Євангелію і Псалтир, «руськими пись­менами писані, і чоловіка обрів, глаголячого тою бесідою». На той час мали б бути богослужбові книги, писані мовою, зрозу­мілою для слов'ян. Адже князь Аскольд (загинув 862 p., тобто ше до створення слов'янської азбуки) прийняв християнську віру, а без ознайомлення з основами християнського віро­вчення, зокрема з Євангелією, навряд чи це могло статися. Княгиня Ольга близько 957 p., до прийняття християнства Во­лодимиром Великим, хрестилася й у Києві побудувала церкву, у якій читалося слово Боже (напевно, мовою, зрозумілою для киян).

Прийнявши 988 р. християнство, Володимир Великий прийняв і слов'янську азбуку, якою були написані болгарські богослужбові книги. Якщо в Україні-Русі до того була якась писемність, вона мусила поступитися нововведеній, як посту­пився Перун та інші боги перед християнським Богом.

Старослов'янська азбука (кирилиця) тривалий час була в Україні чи не єдиним видом пись­ма. 1 це письмо не було весь час однаковим, воно видозмінювалось, удосконалювалось.

У X—XIV ст. основним типом українського письма був устав. Для нього характерний чіткий рисунок кожної букви, шо є комбінацією прямих і заокруглених ліній. Букви строго прямі, симетричні, майже однакової висоти й ширини, розта­шовані на однаковій відстані одна від одної. Скорочене напи­сання слів, яке траплялося досить часто, позначалося надряд­ковим знаком — титлом. Проміжків між словами не було. З розділових знаків уживалися крапка; три крапки, проставлені трикутником; чотири крапки, розмішені ромбиком. Вони по­значали лише членування тексту, зумовлене потребою перепо­чинку того, хто писав.

Починаючи з XIV ст., застосовують півустав. Для забезпе­чення більшої зручності й швидкості письма написання букв робиться простішим і менш вибагливим: букви дещо звужу­ються й зменшуються, лінії стають похилими й викривлени­ми, заокруглення не є правильними дугами, проміжки між буквами стають неоднаковими. Зростає кількість скорочень і надрядкових знаків. З'являється кома, крапка з комою, дво­крапка, змінюються функції крапки. Між словами, щоправда непослідовно, робляться проміжки.

У XVI—XV11 ст. поряд із півуставом розвивається скоро­пис. Він переважає в ділових записах (ним, зокрема, напи­сані різні козацькі документи). Для нього властиве заокруг­лення букв і безперервність письма. Спрощеність написання одних елементів поєднується з ускладненням інших: букви стають ширшими, розгонистішими й гачкуватими, окремі частини їх непропорційні й виходять далеко за рядок тошо. Із скоропису виникає курсив — сучасне ручне письмо з по­в'язаними буквами.

Сучасний алфавіт і тип письма

простішим і більш заокругленим накресленням букв розвивав­ся поступово. Великий вплив на вдосконалення шрифту мав розвиток книгодрукування, яке в Україні розпочалось із XV ст.

Уже в друкованих виданнях середини XVII ст. («Учитель-ноє Євангеліє», «Патерик» та ін.), зокрема на титульних сто­рінках, застосовуються форми букв, близькі до сучасних, що нагадували латинські.

З 1708 р. в Росії внаслідок проведеної тут реформи алфа­віту й графіки почали використовувати так званий «граж­данський шрифт», розроблений за участю й українських вче­них. Перші зображення 32 літер цього шрифту виготовили в м. Жовкві (тепер Львівської області).

З алфавіту в цей час було вилучено зайві букви — омегу, фіту, ксі, псі, іжицю, юс великий, юс малий, усунено титла. Натомість було закріплено вживання букв ю та я, які до того використовувалися спорадично. Буквам було надано форми, яка в основному збереглася дотепер.

Український алфавіт поступово набував сучасного вигля­ду. Протягом XIX ст. до нього було введено букви і (1818), є (1837), ї (1873), буквосполучення йо, ьо (1837) тощо. З часом вийшли з ужитку букви Ь, ь, м, з як такі, шо не відбивали особливостей української фонетики. Остаточно український алфавіт у його сучасному вигляді був закріплений у «Словарі української мови» Б. Грінченка (1907—1909). 1933 р. з нього було вилучено літеру г, яку 1990 р. відновили.