Українська мова в доісторичні часи.

Українська мова, як було вже сказано, належить до індо­європейської мовної сім'ї. Причому, на думку більшості вчених, Україна, зокрема її південь, є й прабатьківщиною індоєвропейської мови. «Різні міркування (прямих свідчень немає) дають змогу припускати, що найдавніша індоєвропейська мова формувалась у степових і лісостепових областях між Волгою й Дунаєм», — підсумовує Ф. Філій висновки багатьох мовознавців.

Так от, коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською2, впадає в очі її, так би мовити, «архаїчність», тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів, більше, мабуть, ніж у будь-якій іншій із сучасних мов цієї сім'ї. Це може свідчити тільки про те, що сучасна українська мова як така почала формуватися ще в доісторичні часи.

Як відомо, найстійкішою є фонетика: мова може зникну­ти, а її фонетичні закономірності, особливості вимовляння звуків і далі проявляються вже в новій мові. У французькій мові фонетика й досі у своїй основі галльська, в англійській — кельтська. Фонетика польської мови різко відрізняється від чеської, українська — від білоруської й російської.

Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської — її найближчих спадкоємниць). В обох цих мовах майже однакова система голосних, тільки українська не зберегла розрізнення довгих і коротких. Щодо системи приголосних, то в українській мові на якомусь етапі її розвитку з'я­вилися парні м'які, африкати й шиплячі, яких у латинській не було. Проте в латинській мові, як і в українській, була

пара приголосних г і г (латинські g і h): genus «рід» (споріднене з нашим жона, жінка) і hostis «чужинець, ворог» (споріднене з нашим гість). Можна говорити про чергування в обох мовах голосного у (латинський и) з приголосним в (латинський v): латинські nauta «моряк» і navis «корабель» (пор. українські учень і звичка); про наявність випадного голосного є: латинське арег і аргі «вепр» (пор. українські вітер і вітру) тощо. Така подібність двох фонетичних систем, незважаючи на часову відстань між ними у дві з половиною—три тисячі років і на всі ті зміни, що відбулися за цей час у них, не може бути про­сто випадковістю. Це, безумовно, вияв якихось давніх спіль­них тривких мовних законів. 1 ця подібність може свідчити лише про те, що українська мова (фонетика) така само давня, як і латинська.

Українська мова затримала чимало прадавніх граматичних значень та граматичних способів. Це виявляється знову ж при зіставленні її з латинською мовою. Тут слід відзначити, шо збігів між цими двома мовами трапляється тим більше, чим давніша латинська мова береться для зіставлення.

В архаїчній латині (VII—II ст. до н. є.) було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві (у класичній, а це вже І ст. до н. є.—1 ст. н. є., їх залишилося тільки шість). В українській мові є всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і зде­більшого їхні значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінкових формах обох мов ті самі. Наприклад, однако­ве закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду: arena і арена, summa і сума; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute і Бруте, De-mokrite і Демокріте; у називному відмінку множини іменників чоловічого роду: тип і мури, питегі і номери, іменників серед­нього роду: тагіа і моря, потіпа і імена.

У латинській і українській мовах розрізняють три роди: чоловічий, жіночий і середній. Знаменно, шо українська мова в більшості іменників, успадкованих від індоєвропейської прамови, зберегла навіть той самий рід. Так, до чоловічого роду однаково належать, наприклад, іменники hortus «сад» і город, pulvis і пил, ventus і вітер, ignis і вогонь, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і coн, fumus і дим, dolor і біль, nasus і ніс; до жіночо­го роду — іменники пох і ніч, hiems і зима, mens «розум» і па-м 'ять, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, Іапа і вовна, acies і ость, crux «хрест» і кроква, unda «хвиля» і

вода, barba і борода, casa «хатина» і хата, rota «колесо» і рада (спільне значення «коло»); до середнього роду — іменники cor і серце, потеп і ім 'я, aratrum і рало, semen «насіння» і сім 'я, granum і зерно, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, а в українській дім — чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? (1. Нечуй-Левицький). 1 в латинській, і в українській мовах назви річок майже виключно чоловічого роду (в українській мові жіночий рід мають лише назви річок пізнішого походження), назви дерев — здебільшого жіночого роду.

Ще більша тотожність спостерігається в особових закін­ченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з імовірними формами архаїчної латинської мови (у дужках на­водяться форми класичної латині):

Однина Множина

• 1 -а ос. sedeo — сиджу sedemos (sedemus) — сидимо
• 2-а ос. sedesi (sedes) — сидиш sedetes (sedetis) — сидите 3-я ос. sedeti (sedet) — сидить sedenti (sedent) — сидять

За час приблизно 2,5 тис. років в особових формах дієслів української мови сталися тільки суто фонетичні зміни: у дру­гій і третій особах однини та в третій особі множини відпав кінцевий голосний -і, але м'якість кінцевих приголосних, вик­ликана вимовлянням цього голосного, залишилася (внаслідок цієї м'якості звук s у другій особі однини перейшов у ш); відпали кінцеві s у першій і другій особах множини; у третій особі множини сполучення голосного з носовим en закономірно дало звук а з попереднім пом'якшеним (на письмі буква я), як це сталося, наприклад, у словах mentha — м 'ята, decem — десять.

Такого самого походження суфікс для утворення вищого ступеня порівняння прикметників в українській мові -іш-(новий — новіший, лівий — лівіший) і в архаїчній латині -ios-(novus — novios, laevus — laevios). Однаково в обох мовах за допомогою суфікса -є творяться деякі відприкметникові при­слівники: bonus — bene і добрий — добре, fortissimus — fortissime і найсильніший — найсильніше. Є чимало спільного в складі й відмінюванні займенників обох мов: tu і ти, tibi і тобі, sibi і собі, nos і нас, vos і вас, теа і моя, tua і твоя, sua і своя, Ші і твої, sui і свої тощо.

Це не запозичення, бо граматичні значення й словозмінні морфеми практично не запозичуються з мови в мову. На­явність же в різних мовах матеріально й функціонально то­тожних форм і особливо засобів вираження граматичних зна­чень є надійним свідченням про спільне походження цих мов.

Щодо лексики, то вона дуже нестійка: слова можуть запозичуватися й замінюватись у великій кількості (наприклад, в англійській мові до 55 % слів запозичено з французької мови, у румунській — близько 40 % слів слов'янського походжен­ня). Але певна група слів зберігається в мові тисячоліттями: мати, батько, брат, сестра, один, два, три, десять (латинською мовою mater, pater, frater, soror, unus, duo, tres, decem) тощо. До цієї групи належить також дитяча лексика. І саме життєво найважливіші дитячі слова української мови співвідносяться переважно з латинськими: тато і мама мають майже одно­звучні латинські відповідники tata і mamma; слово папа «хліб» споріднене з латинським panis «хліб» (у ньому по-дитячому повторено перший склад); вава «ранка, болить» своїм звучан­ням і значенням близьке до латинського vapulare «бути поби­тим, забитися»; куку «дивися, шукай» має той самий склад, шо й у латинських словах occultare «ховатися», oculus «око»; українське дитяче кака «брудне, погане» одного походження з латинським сасаге «випорожнюватися».

Усі ці факти можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах, елементах почала формуватися ше в VII—VI ст. до н. є., можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.

1 коли в VI—VII ст. н. є. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли із со­бою багато елементів, властивих і сучасній українській мові. Хоч за тринадцять-чотирнадцять століть у мовах сталися певні зміни, зокрема сербська й хорватська мови зазнали впливу мови попередніх жителів Балкан — іллірійців, але й тепер дуже відчутна їхня особлива близькість саме до української мови, а не до російської чи польської.

Дуже близька фонетика української і сербської та хорватської мов (обидві останні — майже тотожні). Зокрема, у сербській мові (і, зрозуміло, у хорватській) перед звуком є приголосні вимовляються так само твердо, як в українській: недела «неділя», весело. Не пом'якшуються приголосні також

перед звуком и: личити «личити», тихи «тихий». У деяких діалектах хорватської мови так само, як і в українській, на місці колишнього звука *fc вимовляється і: //to «літо», dilo «діло». Отже, ці фонетичні особливості повинні були бути вже і в тих говорах, від яких відділилися сербські та хорватські племена і які стали основою української мови.

Багато спільного є у відмінюванні іменників, які в українській і в сербській (хорватській) мовах однаково поділяються на чотири відміни. Зокрема, у давальному й місцевому відмінках однини іменників 1 відміни відбувається чергування г, ?, ? із з, ц, с: у сербській мові нога — нози, рука — руци, муха — муси. Однаково звучить кличний відмінок в обох мо­вах: у сербській мові Йван — Йване, орач — орачу, сестра — сестро, сестрица — сестрице, лекар — лекару, друг — друже, Іунак «герой» — іуначе. Іменники IV відміни у сербській мові, як і в українській, приймають суфікс -ет- (фонетичний відпо­відник українського -ат-): теле «теля» — телета, телету і т. д.

З усіх слов'янських мов лише в українській і сербській (хорватській) мовах та ще в словенській (а також в іспанській та італійській, найближчих спадкоємицях латинської) дієсло­ва в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо: чumajeMo, чуjемо, оремо, ходимо, cmojuMO. Майже одна­ково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому спо­собі, наприклад, у сербській (хорватській): пиши, пишимо, пишите; чекаj, чекаjмо, чекаіте. Однаково в них творяться дієприслівники, наприклад, у сербській мові: хвалепи, похва­ливши.

Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськи­ми, трапляються також у сербській (хорватській) мові в май­же однаковому звучанні й з тим самим значенням. Ось, на­приклад, деякі сербські слова: вабити, вир, га/, квоч­ка, китица, кожух, коливо «коливо», котва «кітва», крок, кут, каїьати, клекнути «клякнути», кудити «гудити», купати, крхки «крихкий», кутн>и (зуб), мршав «миршавий», наопако «навпаки», поготово «поготів», снага, треба і т. п. Назви місяців у хорватській мові такі, як в українській, хоча й ма­ють інше значення: травень — це «квітень», липан> — «чер­вень», српан> — «липень», листопад — «жовтень», але сечан> — «січень».

Наведені вище факти незаперечно свідчать, шо вже в VI— VII ст. (коли серби й хорвати переселялися з України на Бал-

кани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української мови. Це була вже українська мова, хоч так вона, зрозуміло, тоді ше не називалася.

Немає сумніву, шо й записані візантійським істориком Пріском Панійським 448 р. в таборі гунського вождя Атакі слова як мед і страва — це вже українські слова.

На жаль, аж до XI ст. немає більше жодного надійного письмового свідчення про українську мову. Назви дніпровсь­ких порогів, які наводить візантійський імператор Констан-тин Багрянородний (905—959) у трактаті «Про управління імперією», настільки перекручені чи то переписувачами, чи його інформатором, шо вони мало шо дають для розуміння мови Київської Русі. Що ж до створеної в IX ст. Велесової книги, то вона дійшла до нас у списку десь не раніше XV ст., і її мова, отже, могла бути підправлена тогочасним перепису­вачем чи переписувачами. У тому ж, шо письмо, а значить, і різні документи, писані тогочасною українською мовою, існу­вали в Київській Русі ше до прийняття християнства, навряд чи можна сумніватися, бо важко уявити, щоб така велика дер­жава, як Київська Русь, більше чотирьох століть, якщо раху­вати від Кия, чи навіть півтораста років, якщо брати від часів Аскольда, могла обходитися без письма.