Народний музичний iнструментарiй України вельми багатий i рiзноманiтний. Вiдомi у свiтi iнструменти, якi прийнялися на українському грунтi, – наприклад, скрипка – набули своїх виконавських традицiй i особливостей, багато в чому ще не дослiджених. Та й традицiйнi українські музичнi iнструменти, як не дивно, на сьогоднi є маловiдомим явищем. Навiть бандура – музичний символ України у свiтi – протягом останнiх десятилiть зазнала значних змiн.
Фондова збірка народних музичних інструментів у Музеї Івана Гончара невелика, але цінна. Чільне місце у ній посідають бандури та кобзи ХІХ-ХХ ст. На їх прикладі, зокрема, можна добре проілюструвати різницю між цими двома інструментами.
Одразу ж зауважимо: незважаючи на зовнiшню подiбнiсть, бандура й кобза – цiлком рiзні iнструменти як за походженням, так i за способом гри. Кобза – iнструмент, який тримає в руках Козак Мамай на бiльшостi традицiйних картин (див. іл. 1.) – має серед своїх родичiв лютню, гiтару та iншi струннi щипковi iнструменти, на грифi яких струни ПРИТИСКАЮТЬСЯ , у той час як традицiйна (дiатонiчна) бандура є спорiдненою з давнiми шоломовидними гуслами (див. іл. 2.) i не розрахована на вкорочення струн пальцями лiвої руки. На це походження бандури слушно вказував Георгiй ТКАЧЕНКО (1898-1993) – вiдомий бандурист, який переймав науку вiд традицiйних кобзарiв ще на початку нашого столiття. Тому й тримають цi два iнструменти по-рiзному: кобзу трохи навскiс, як гiтару, а народну бандуру – вертикально, притиснувши до грудей i граючи по всiх струнах обома руками. Цей спосiб гри називають зiнькiвським або харкiвським, на вiдмiну вiд звичного сьогоднi чернiгiвського (бандура розвернена ліворуч, лiва рука грає тiльки на басах, а права – тiльки на приструнках).
"Козак Мамай". ХІХ ст.
Гусла шоломовидні (“псалтиреві”). Реконструкція Миколи Будника, поч.1990-х рр.
Народна (діатонічна) бандура Георгія Ткаченка . ХІХ ст. Власність Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України
За Г.Ткаченком , чернiгiвський спосiб гри не властивий виконавству кобзарів минулого століття – він є пiзнiшим i походить вiд зрячих аматорiв-бандуристів. Цей спосіб також пов'язаний iз хроматизацiєю бандури (конструкторськi експерименти в цьому напрямку почалися десь на зламi XIX-ХХ столiть), яка зробила неможливою гру на приструнках лiвою рукою. Пiсля хроматизацiї бандура набрала великої ваги i перетворилася – вже за радянського часу – з побутового iнструменту на суто концертний: адже важко собi уявити людину, яка бере з собою сучасну бандуру чернiгiвської фабрики, скажiмо, в туристичну подорож.
Класична народна бандура, якою володів Г.Ткаченко, має 5 довгих струн (басів) і 16 коротких (приструнків). Зіньківсько-харківський спосіб гри дозволяє ефективно використовувати увесь її діапазон – 4 октави. Народній бандурі властива особлива виразність звучання і кришталева прозорість акордів, якої не має жоден інший інструмент.
Що ж до кобзи , то вона у давнину мала чотири довгi струни (бУнти), а приструнків не мала зовсім. Таку кобзу нині називаємо мамаївською, бо саме цей інструмент тримає в руках Козак Мамай на більшості традиційних картин. З часом бунтів стало шiсть, з’явилися й приструнки – вiд двох до восьми й бiльше. Відтодi кобза зовнi стала подiбною до народної бандури. Названу за ім’ям кобзаря Остапа Вересая вересаївську кобзу (див. іл. 4) з шiстьма бунтами й шiстьма приструнками, а також способи гри на нiй докладно описав ще на початку нашого століття Микола Лисенко2. Стрiй її має певну подiбнiсть зi строєм традицiйної бандури; це дозволяє змiшувати виконавськi технiки, характернi для двох рiзних iнструментiв. А безладовий, як у скрипки, гриф дає можливiсть збагачувати виконання новими засобами й вiдтiнками. Виконавськi можливостi вересаївської кобзи на сьогоднi далеко не вичерпанi. Для спрощення техніки гри на грифі кобзи іноді робили лади; зрештою, сучасна кобза з ладами на грифі, розроблена майстром Прокопенком і запроваджена у серійне виробництво, є, по сутi, звичайною шестиструнною iспанською гiтарою – i за строєм, i за технiкою гри. Тiльки корпусовi цiєї гiтари надано округлої форми.
Вересаївська кобза . Реконструкція Миколи Будника,. 1994
Варто згадати ще двох "родичiв" кобзи й народної бандури – торбан i панську бандуру. Цi два iнструменти зовнi досить подiбнi мiж собою; вони були поширенi переважно серед козацької старшини та мiського люду i вийшли з ужитку ще в минулому столiттi. На торбанi, за переказами, грали Iван Мазепа i Тарас Шевченко. Торбан, як i панська бандура, має багато пристрункiв i додаткову голiвку на грифi для контр-басiв (іл. 5). Рiзняться вони мiж собою, як i кобза з народною бандурою, способами гри: на грифi торбана струни можна притискати, на грифi панської бандури – нi. Традиційно корпус торбана виготовляли з клепок, подібно до лютні; поданий на фото інструмент має корпус, видовбаний з суцільного шматка деревини, що випрадовує себе з огляду на акустичні властивості.
У колекції Музею є кілька зразків хроматизованих бандур кiн.ХIХ – поч.ХХ ст., спорiднених з панською: їх грифи мають подвiйні, як у торбана, голiвки.
На фото подаємо три діатонічні інструменти з колекції Музею. Доволі «модерна» їхня конструкція є наслідком спроб поєднання кобзи й бандури в одному корпусі. Це, по суті, різні варіанти кобзи, споріднені з бандурою за формою та великою кількістю приструнків. Одна з них (іл. 6) має фігурну накладку на грифі та рухомий поріжок, що використовувався для швидкого перестроювання бунтів. Друга (іл. 7) має на грифі подвійні струни, як у давніх торбанів. Що ж до кобзи, датованої на грифi 1748 роком (іл. 8), яку I.М.Гончар одержав з колекцiї В.Чаговця (Київ), то наявність металевих деталей – ладів та кілочків – є ознакою значно пiзнiшого її походження або ж значної реконструкції, зробленої на поч.ХХ ст.
Торбан. Майстер Гриць Павліченко, 1995
Кобза ладкова. 1914
Ще один інструмент, з яким ходили мандрівні співці – колісна ліра (фото на початку сторінки – робота майстра Олеся Саніна, 1991 р.). Відома у Західній Європi ще з VIII - IX ст.Ліра прийшла в Україну десь близько XV - XVI ст. Лiрницька традицiя тiсно переплелася з кобзарською, частково запозичивши й репертуар кобзарiв. Але якщо бандуру й кобзу знала переважно Лiвобережна – Гетьманська Україна, то лiру – i Полiсся, й Карпати. Колiщатко у правiй частинi лiри вiдiграє роль безперервного смичка, видобуваючи звук з 2 – 4 струн. На однiй струнi – спiваницi – лiрник, перебираючи клавiшi пальцями лiвої руки, грає мелодiю, iншi ж – бурдоннi – дають постiйне звучання квiнти. На лiрi грали як духовнi псальми, так i епiчнi твори та свiтськi мелодiї, у т.ч. й до танцю. Хто хоч раз почув лiру, завжди безпомилково її впiзнаватиме. В колекції Музею є колісна ліра ХІХ ст., знайдена І.М.Гончаром на Хмельниччині. Цей інструмент не має жодного клеєного з’єднання – усі деталі скріплені металевими скобами. Є відомості, що в давнину подібні інструменти сліпі лірники робили собі самі, заліплюючи щілини між деталями тістом.
До найдавнiших iнструментiв, якi побутували на територiї України, слiд вiднести також гусла. З часiв Київської Русi вони проiснували у побутi, ймовiрно, аж до XVIII - XIX ст.: Пантелеймон Кулiш у своїх "Записках о Южной Руси" стверджував, що в 1853 р. йому доводилося бачити спiвця-гусляра. Є три рiзновиди гусел: шоломовиднi («псалтиреві»), криловидні («словіші») (іл. 9) та клавiроподiбнi. Останнi – стацiонарнi, прямокутної форми – були сконструйованi у XVI - XVII ст. на основi двох перших. Сучасні реконструкції гусел, зроблені М.БУДНИКОМ, викликають велике зацікавлення у музик і слухачів. За свідченнями професійних музикантів, ці інструменти, незважаючи на їх видиму простоту й архаїчність, є дуже перспективними з виконавського погляду. Пошуки у цьому напрямі ще тривають.
У давнину по всiй Українi були поширенi цимбали. Вони входили до складу традицiйної троїстої музики найчастiше як акомпануючий iнструмент. Але якщо на Гуцульщинi, Бойкiвщинi та Захiдному Подiллi цимбалам частiше вiдводиться роль акомпанементу, то виконавська традицiя Надднiпрянщини мала велику схильнiсть до сольної гри. Тому тут досить часто грали до танцю самi лише цимбали, або цимбали з бубном тощо. Традицiя виконавства на цимбалах на сьогоднi у Центральнiй Українi занепала, але у Карпатах i на Подiллi ще iснує, хоч i зазнає значних румуно-угорських впливiв. У фондах Музею зберігаються цимбали ХІХ ст. – двоє гуцульських і одні з Київщини; останні є дуже рідкісним експонатом.
Серед струнних інструментів музейної колекції є також цитра – інструмент, що прийшов до України з Західної Європи і використовувався переважно у міському побуті.
Духові інструменти з колекції музею – гуцульська трембіта, волинка (дуда), труба з Рівненського Полісся та різні види сопілок. Трембіта (ХІХ ст., Гуцульщина) виготовлена з дерева та березової кори. Щоб зробити трембіту, гуцульські майстри обтісують прямий стовбур потрібної довжини, надаючи йому форми майбутнього інструмента, потім розколюють на дві рівні половини й вибирають серцевину, тонкі стінки склеюють і обгортають березовою корою. Частина трембіти довжиною 2 – 2,5 м має діаметр близько 3 см, а кінець (близько півметра) конусоподібно розширюється. У вузький кінець вставляють роговий чи мідний мундштук, іноді трость (пищик). Звук трембіти густий і надзвичайно сильний. За її допомогою гуцули повідомляли всю околицю про незвичайні події. Є й вівчарські награвання, що особливо колоритно звучать у полонині. Труба (сер. ХХ ст., Рівненське Полісся) є різновидом трембіти, але значно коротша і за формою нагадує ріг. Сильний звук видобувають, вдуваючи повітря через дерев’яний мундштук. Використовували її також переважно для передавання сигналів. Волинка, або дуда ( «коза») (ХІХ ст., походження невідоме) – духовий інструмент, колись дуже поширений у народі. Зустрічалася також у військовому побуті запорожців. Резервуар для повітря – мішок з телячої, козячої чи овечої шкури, вивернутий вовною досередини; до нього приєднані три трубки: для вдування повітря, мелодична і бурдонна. За звучанням дуда нагадує ліру: неперервна мелодія вимальовується на тлі постійного бурдонного звуку. Дерев’яна сопiлка-дводенцiвка (XIX cт, Закарпаття) з архаїчним геометричним орнаментом є характерним зразком цього типу iнструментiв. Такi сопiлки донинi виготовляють у Карпатах.
Колекція народних музичних інструментів Музею Івана Гончара має значну наукову цінність і є нині джерелом зразків для сучасних майстрів та музикантів.
Катерина МІЩЕНКО, старший науковий співробітник відділу фондів УЦНК
Автор висловлює щиру вдячність цехмайстрові Київського Кобзарського Цеху Миколі БУДНИКУ за використанi тут вiдомостi про народнi музичнi iнструменти.
_ _ _ _ _
Ключові слова: українські традиції, звичаї, Культура, Українські, культура.