Народні Зимові свята

Зимові українські свята сповнені традицій, тепла та магії, що передаються з покоління в покоління. Одним із найулюбленіших є Святвечір 6 січня, коли родини збираються за столом із 12 пісними стравами, серед яких обов’язкова кутя, а діти носять вечерю до хрещених. Різдво 7 січня відзначається колядками, вертепами та святковими богослужіннями, наповнюючи оселі радістю. Не менш важливим є свято Маланки 13 січня та Щедрий вечір, коли щедрувальники бажають господарям добробуту. Завершує цикл Водохреща 19 січня, коли освячують воду, а найсміливіші занурюються в ополонку, вірячи в її цілющу силу. Ці свята об’єднують українців, зберігаючи глибокий зв’язок із предками.

4 грудня — Введення

Інша назва цього свята Третя Пречиста. В церковному календарі це, одне з найбільших православних свят іменується як Введення до храму Пресвятої Богородиці. До цього дня потрібно завершити всі сільськогосподарські роботи. Дуже великим гріхом після Введення вважається копання або ж розпушування землі. Введення – це християнське свято, що знаменувало собою початок зимового циклу обрядовості. Відзначали його4 грудня . На Рівненщині казали: Введення прийде, свят наведе. І дійсно, після Введення йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрещі.

Цікаво, що багато обрядів та прикмет на Введення дуже схожі на новорічні. Полазник — так називали першого відвідувача хати на Різдво, Новий рік, Введення тощо. Це пов`язане з так званою «магією першого дня» — вірою людей в щасливу або нещасливу прикмету. Отож, стежили за тим, щоб першою до хати не зайшла жінка чи дівчина: такий візит вважався небажаним. Натомість вірили, що прихід особи чоловічої статі обіцяє щастя й добробут. Часто у ролі показника виступали свійські тварини (вівця, коза, навіть кінь), яких урочисто заводили в хату і годували. Категорично забороняється цього дня прати білизну, шити, копати землю, бо Господь відпускає на Землю душі праведних, аби вони могли побачити, «увидіти», своє тіло. Звідси ще одна назва свята — Видіння.

Як Введення мостить мости, а Микола гвіздки забиває, то зима лютою буде.
Як ляже глибока зима, готуй глибокі закрома

7 грудня Катерини

Катерини — молодіжне свято у народному календарі українців. В день Катерини дівчата збирались на вечорниці. Для цього вони заздалегідь обирали оселю а відповідно і господарку майбутнього свята. Всі продукти приносились в складчину. На стіл подавались різноманітні страви, але перевага надавалась борщу та каші. Ніяких надмірностей не дозволяється, бо триває Пилипівка, Різдвяний піст. Приєднатись до цієї трапези можна і хлопцям, щоправда лише після того як дівчата закінчать ворожити, тобто пізно ввечері. Робили це дівчата так: зрізали гілки вишні чи сливи і ставили їх у воду або в горщик із землею на покуті. Якщо вони розцвітали до Різдва або Нового року, це обіцяло скорий шлюб. У такий же спосіб ворожили про здоров`я або смерть у наступному році.

Досить цікавими є інше ворожіння на день Катерини. Після вечері треба вийти на вулицю і, якомога ближче підійти до вікон найближчої оселі, аби почути про що розмовляють господарі, і вже за характером розмови визначити свою долю.

Залишатись допізна на гулянні цього вечора дівчатам не можна, бо треба йти додому, аби не прогнівити Долю.

Як на Катерину холодно, то буде голодно.

13 грудня – Андрія

Андрія — молодіжне свято, близьке за змістом до Катерини. Відзначалося 13 грудня і відповідало церковному святу Андрія Первозванного. Молодіжні зібрання цього дня були наповнені веселощами й розвагами і подекуди називалисявеликими вечорницями.На Андрія вдавалися до різноманітних прийомів любовно-шлюбної магії:засівання конопель,ворожінь із балабушками, калитою тощо. Ці ворожіння мали відповісти на такі основні питання: чого чекати в Новому році — шлюбу чи смерті; якщо шлюбу — то хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим. Намагалися також дізнатися про професію, матеріальне становище майбутнього чоловіка, главенство у майбутній сім`ї. Існує дуже велика кількість описаних ворожінь, якими користувались дівчата на Андрія. Багато з них схожі з тими, які були на Катерини. Потрібно, наприклад, зняти взуття з лівої ноги і почати ним міряти відстань від столу до порогу, та дівчина, яка перша це зробить першою і вийде заміж.

Магічні дії нерідко супроводжувались відповідними примовками:

Андрію, Андрію!
Я на тебе коноплі сію;
Спідницею волочу,
Бо дуже заміж хочу.

Вже у минулому столітті молодіжні ворожіння втратили свою магічну функцію і перетворились на традиційні ігри, що супроводжувались сміхом і жартами.

Для свята Андрія є характерною певна «карнавальна свобода». У цю ніч, як і в новорічну, негласно дозволялися деякі прояви антигромадської поведінки, які в інший час гостро засуджувалися і навіть підлягали покаранню за звичаєвим нравом. У ролі «порушників порядку» звичайно виступали парубки та підлітки. Набір типових андріївських жартів не вирізнявся особливою вибагливістю: парубки знімали з воріт хвіртки і заносили на край села, підпирали кілком двері хати, вилазили на стріху і затикали комин, пускали в димар горобців тощо. Особливо звитяжним вважалося вміння підняти воза і поставити його на чиюсь хату. Такі ритуальні безчинства творили здебільшого на подвір`ях, де були дівчата на порі.

Молодь в цей день влаштовувала різноманітні забави. Основна дія свята — це відкушування «калити». Печиво прив`язується якнайвище попід стелею, а потім хлопці та дівчата з зав`язаними очима мусять дострибнути до нього і відкусити шматок.

Веселі андріївські та катерининські вечорниці припадали на період 40-денного Пилипівського посту і, отже, суперечили християнській моралі. Але спроби духовенства подолати цю традицію були безуспішними.

Як ще до цього дня сніг не випав — зима буде теплою, а як з`явився – холодною

17 грудня — Варвари

Свята великомучениця Варвара вважається покровителькою ремесел. Варвара, як розповідає легенда, була настільки вмілою рукодільницею, що своїм вишиванням прикрасила ризи Ісусу Христу. Саме тому в день Варвари не можна прати, або ж виконувати яку-небудь іншу роботу. Дозволяється лише займатись рукодільництвом. Особливо це стосується дівчат, які готуються на видання. Їм потрібно в день Варвари виставити на загальний огляд усе те, що зроблено власними руками, а саме рушники для майбутніх сватів, сорочки для майбутнього чоловіка і таке інше.

Варвари то молодіжне свято. Дівчата готували до святкового столу вареники з маком і запрошували хлопців. Вони мали з собою принести медівку. Куштуючи обрядову страву, хлопцям треба бути уважними, адже хитрі дівчата, заради забави, один із вареників начиняють шматком вовни. Ото ж все сміху коли хтось скуштує такий сюрприз!

Наступного після Варвари дня відзначали день Сави, а на третій день Миколая.

Варвари ночі урвали.
Яка погода на Варвари така і на Різдво

19 грудня — Миколи Чудотворця
Святий Миколай є одним з найбільш шанованих на Україні святих. Про це можна судити, хоча б, з тієї кількості церков, які названі на честь цього святого. В календарі є два свята Миколи — один весняний (22 травня) і другий зимовий.

Зимовий Миколай особливо опікується знедоленими, хворими. До нього посилають молитви землероби, скотарі та рибалки, яких, до речі, він рятує від усіляких небезпек на воді.

Особливо доброзичливе ставлення до Миколая виражається в розповідях про подорожі св. Миколая зі святим Касьяном, в яких, на відміну від Касьяна, він зображується заступником та захисником усіх кому потрібна його допомога. Саме тому у Миколи два дні в році, а день св. Касьяна відзначається лише раз на 4 роки.

У ці дні варили кутю та узвар, щоб наступного року був урожай на плоди та ячмінь. В околицях Києва ще наприкінці XIX — на початку XX ст. влаштовували обходи, схожі на різдвяне колядування.

Серед українського населення Галичини, Закарпаття та інших західних областей з XIX ст. набула поширення католицька традиція обдарування від імені св. Миколая. Очолювана парубком, перевдягненим у святого, група молоді обходила двори, роздаючи подарунки дітям, а неслухняним залишала палицю як пересторогу на майбутнє. Через «Миколая» хлопці та дівчата нерідко передавали подарунки своїм коханим. На Львівщині й Тернопільщині до свята випікали спеціальне печиво —миколайчики— і клали їх дітям уночі під подушку. Звичай обдарування на Миколая почасти зберігається і в наші дні.

7 січня — Різдво Христове

Свята різдвяного циклу розпочинаються ще 2 січня в день Гната. Дівчата ретельно прибирали оселю та готували різноманітне святкове спорядження — «Павучки», «Їжачки», «Дідух». До 4 січня, дня Анастасії, оселя повинна бути святково прибрана. Саме в цей день заготовляють сировину для приготування майбутньої святкової вечері. Нерідко на Анастасію кололи свиню, тобто проводили «свіжину». І, нарешті, — кульмінація свята — Святвечір, або ж Багата кутя, Вілія, Коляда (6 січня). 6 січня нічого не їли до вечора, поки не з`являлася перша зоря на небі (вірили, що саме в цей час народився Ісус Христос). Підготовка до святкової вечері носила урочистий характер і розгорталася як справжній ритуал. За уявленнями, всі предмети, які мали відношення до обрядового столу, набували чудодійної сили.

На покуті під образами розстеляли чисте сіно, на яке ставили горщики з кутею та узваром. Широко побутував звичай ставити на покуті сніп із жита, пшениці або вівса (дідух, колідник, коляду). Іноді в нього встромляли косу, серп, граблі, що символізувало успішну працю в наступному році. На Святвечір робили деякі прогнози й ворожили. Зокрема вважалося, що зоряна ніч перед Різдвом обіцяла врожайний рік. Якщо зварена кутя виходила з верхом, це віщувало верховаті стоги. За довжиною стеблини соломи, яку виймали з-під святкової скатертини, гадали, кому судився вік довгий, а кому короткий.

До Святвечора готували чітко визначену кількість страв (7, 9 чи 12), використовуючи майже всі наявні у господарстві продукти, за винятком скоромних.. В цій багатій, але пісній вечері господиня представляє найголовніші плоди поля, городу і саду. Ніби дає звіт новому рокові за своє багатство в минулому році. Господиня готує узвар. Варить горох, квасолю, смажить капусту, рибу, ліпить вареники, готує бараболю, гриби, кашу гречану, голубці з пшоном, коржі з маком та кутю з товченої пшениці. В усьому їй допомагають діти, а найбільше старша дочка.

В той час, коли господиня поралася біля печі, господар напоїв худобу, підстелив свіжою соломою та дав їй свіжого пахучого сіна. Потім поодкидав сніг від хати, розчистив стежки і уважно оглянув своє господарство. Все живе і мертве, що є в господарстві, повинно зустріти урочисту хвилину Святвечора на своєму місці. Ніщо не може бути в цей вечір поза домом, у чужих руках – позичене чи десь забуте. За традицією кожен член родини в цей вечір повинен бути вдома, причому не можна спізнюватись до святкового столу, бо будеш весь рік блукати. Під час цієї вечері не можна виходити з-за столу та голосно розмовляти.

На Святвечір було прийнято вшановувати померлих і живих родичів. Для перших залишали рештки їжі на столі (мити посуд у цей день вважалося за гріх). До живих посилали дітей зі святковими стравами. Приймаючи їх, господарі дякували і теж передавали такі самі страви зі свого столу. Це символізувало спорідненість сімей, їхню приязнь і взаємну щедрість. Дітей, які приносили вечерю, частували, обдаровували гостинцями.

Поступово закінчується вечір і наступає чарівна різдвяна ніч, під час якої не можна спати, бо все щастя проспиш. Проте навіть при великому бажанні заснути просто неможливо — церковні дзвони, ватаги колядників створюють урочисто-святкову гаму звуків. Обряд колядування досить давній — він походить іще з дохристиянських часів, коли наші пращури вшановували Сонце святом Коляди. Найбільше серед колядників зустрічаються діти, і це зрозуміло. Колядувати і заходити першими до оселі господаря в день Різдва можна лише хлопцям, які, згідно із звичаєм, несуть в домівку мир та спокій. Колядування — давній звичай зимових (переважно різдвяних) обходів із виконанням величально-поздоровчих пісень (колядок) і речитативних формул (віншівок). Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір`я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров`я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів лежала магічна ідея «першого дня», згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали стати реальністю.

Гуртувалися колядники за територіальним принципом — по окремих вулицях або кутках. Обов`язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти. До складу ватаги нерідко входили музики й танцюристи.

У різних місцевостях колядування мало свої відмінності. На Східній Україні переважали обходи із різдвяною зіркою, на Західній — із ляльковим або живим вертепом. Зірка — традиційний атрибут різдвяного обряду колядування. Пов`язаний з євангельською легендою про Христа, чудесне народження якого провістила «віфлеємська зоря». Після закінчення церковної відправи родина знову збирається на святковий обід, який вже не є пісним. Сало, печінка, ковбаса, різні смаженості та копченості, все за чим сумувала під час посту душа, повинно стояти на столі. Ну і звичайно ж… Проте навіть і в цей день треба міру знати. По обіді наступає час заслуженого відпочинку. В гості ж потрібно йти вже після обіду. Одружені діти, як правило, йдуть до своїх батьків. На вечір гуляння розпочинаються з новою силою. Хлопці влаштовують вертеп. Вертеп (шопка, бетлегем, стаєнка, каплиця) — популярний у XVII—XIX ст. пересувний ляльковий театр, з яким виступали на ярмарках, міських та сільських майданах, а частіше ходили по хатах у святкові дні. Спочатку творцями й виконавцями вертепних драм були бурсаки та «мандрівні дяки»

Вертеп, з яким ходили колядувати на Західній Україні, був невеликий за розмірами і нескладний за виконанням. Своєю формою він нагадував селянську хату або церкву. Його обклеювали різнокольоровим папером, оздоблювали малюнками й образками відповідного змісту. Всередині скриньки встановлювалися примітивні ляльки або ж просто різдвяні листівки зі статичними євангельськими сюжетами.

На Східній Україні з вертепом колядували рідше. Тут він виступає як справжній театр ляльок, досить складний за конструкцією, що обслуговувався справжніми професіоналами. Двоповерхові, гарно оздоблені, такі вертепи були справжнім досягненням народного мистецтва. Кожний поверх мав своє призначення: на першому ставили побутово-пародійні сценки, інтермедії світського характеру, на другому ж розігрували сюжети різдвяного євангельського циклу (народження Христа, нищення немовлят за наказом Ірода, прихід волхвів з дарами тощо). Найбільшу симпатію у глядачів викликали імпровізовані побутові сценки, в яких позитивними персонажами виступали Козак-запорожець, Солдат (Москаль) і Селянин, висміювались пани, зажерливі попи, корчмарі та ін. Вертепне дійство супроводжувалося танцями та піснями.

Поруч із ляльковим побутував і «живий» вертеп — специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців, відомий під різними назвами: «Іроди», «Героди», «Королі», «Ангели», «Пастирі» тощо.

Наступний після Різдва день — це день Богородиці. Треба вшановувати матерів та жінок, категорично забороняється працювати вагітним жінкам. До речі жінкам в цей день, аби не нудьгували дозволяється колядувати.

Якщо на Багату кутю іній, або сніг — то літо мокрим буде.
Зелене Різдво — білий Великдень

14 січня — Василя. Новий рік.

Якщо на Святвечір готували Багату кутю, то на Меланки (13 січня), день який передує Василю, або ж Новому року — Щедру, яку заправляли смальцем. Саме тому цей вечір і називається Щедрим. До вечері, як і на Святвечір сідає вся родина. Дуже важливо, щоб одяг цього дня був ретельно випраний та чистий. Після вечері треба обов`язково зайти до сусідів і попросити один в одного пробачення за можливу вину одного перед одним, аби Новий рік зустріти в мирі та злагоді.

Вечір напередодні Нового року дає шанс і тим хлопцям які зазнали невдачі під час сватання. Саме цього вечора можна зробити другу спробу. Щоправда для цього потрібно застати дівчину вдома, що дуже важко, бо по селу вже ходять дівчачі ватаги щедрувальників. Щедрувати дівчата могли лише під вікнами будинків і то лише до закінчення Щедрого вечора, тобто до опівночі.

Специфічними складовими традиційного українського новоріччя були величальні обходи й поздоровлення (щедрування, засівання), ритуальний обмін вечерею, обряди та ігри з масками («Маланка», «Коза») та ін. Деякі з них широко побутують й донині. «Маланка» («Меланка») — традиційний новорічний обряд із використанням масок. Назвою він зобов`язаний св. Меланії, день якої за церковним календарем припадає на 13 січня. За давньою традицією роль головного обрядового персонажа — Маланки — грав хлопець, перевдягнений у жіночий народний костюм. Інші ролі також виконували парубки. Лише подекуди меланкували й дівчата.

Обряд, що проходив від аграрно-магічних звичаїв давніх слов`ян, у XIX ст. трансформувався у громадську святкову забаву, своєрідний сільський карнавал, у якому важливе місце займали шлюбні мотиви. Масковані учасники новорічної процесії розігрували кумедні сценки-інтермедії. Маланка зображувала господиню, що все робить недоладно: б`є посуд, миє піч водою, а лави підмазує глиною, підмітає сміття від порога до середини хати тощо. У деяких селах Буковини й Прикарпаття виконували колективний загально сільський танець за участю ряджених, влаштовували ігри біля громадського вогнища, ритуальну боротьбу масок, колективну трапезу. Ряджені (перебрані, черебиранці, цигани) — традиційні учасники народних свят і обрядів, що змінювали свій зовнішній вигляд за допомогою незвичайного одягу або масок. Найдавніші маски традиційного рядження українців зооморфні — Коза, Ведмідь, Журавель, Бик, Кінь; з культом предків пов`язані антропоморфні маски Діда і Баби, а також маски змішаного походження (наприклад, Чорта). Популярними були побутові маски (Маланка, Василь, Наречений і Наречена), соціальні (Козак, Солдат, Піп, Пан, Король, Генерал), етнічні (Циган, Єврей, Турок), професійні (Лікар, Коваль, Сажотрус, Мисливець) та ін.

На особливу увагу заслуговують дівочі гадання. Що тільки не робили представники слабкої стати, аби дізнатись що ж готує їм примхлива доля. Спробуйте, хоча б таке: перед сном покладіть під подушку гребінець, при цьому примовляючи: «Суджений мій ряджений, розчеши мені голову! Той хто уві сні буде чесати голову, той і буде Вашим судженим.

Якщо вийти на подвір`я опівночі то можна почути, за народною уявою, як Новий рік проганяє старий. В перший день Нового року найбільш поширеним був, та і зараз залишається, обряд засівання. Вважається, що цей обряд прийшов до нас ще з дохристиянських часів, адже наші пращури зустрічали Новий рік не взимку а навесні і тому обряд засівання пов`язаний з надіями на добрий врожай. Засівали здебільшого діти, причому найщедріше одаровували тих хто прийшов до оселі першим. Існували, окрім засівачів-одинаків, цілі засівальницькі ватаги. Широке розповсюдження мали побажання, виконувані речитативом, наприклад:

Сійся, родися,
Жито, пшениця,
Всяка пашниця.
Зверху колосиста,
Зісподу корениста.
Будьте з святом здорові,
З Новим роком!

Посипальників, що ходили невеличкими групами, приймали як самих бажаних гостей: запрошували сісти до столу, щоб добре все сідало або щоб свати сідали (так казали там, де були незаміжні дівчата). Після закінчення всіх обрядових дій господарі пригощали посипальників яблуками, бубликами, пиріжками та іншими ласощами, часто давали й дрібні гроші. Зерно, що вони розкидали по хаті, господиня збирала і давала куркам, аби краще неслися.

Старий рік у ноги — Новий у пороги
Василів вечір додає дня на курячу ніжку

19 січня — Хрещення Господнє.

Святом Хрещення (Водохрещі, Водохреща, Ордань, Ардан, Йордан)закінчуються Різдвяні святки, які тривають з 7 по 19 січня. Згідно з біблійною розповіддю Христос був охрещений у водах річки Йордан, що і дало другу, народну, назву свята. Вечір напередодні хрещення (друга кутя, голодний Святвечір, голодна кутя) немовби повторював обряд багатої куті, але в дещо скороченому вигляді. Весь день 18 січня дотримувалися суворого посту. Надвечір ішли до церкви, де відбувалася святкова служба, що завершувалась освяченням води. Принісши в глечику або пляшці свячену воду додому, господар кропив нею всіх членів сім і, хату, подвір`я, криницю, сільськогосподарський реманент, свійських тварин. Аби залякати нечисту силу, було прийнято курити ладан чи пахуче зілля, малювати крейдою або олівцем хрести на хатньому начинні, дверях, господарських будівлях. Гуцули ж розпускали вівсяний сніп, занесений в хату ще на початку святок. З нього робили перевесла, якими господар обв`язував кожне фруктове дерево в садку, аби родили так рясно, як овес. Після виконання деяких ритуалів різдвяного Святвечора та після урочистої трапези проганяли кутю — тобто виходили з хати і зчиняли галас, б`ючи макогоном або поліном по парканах, пустих цебрах тощо.

Саме свято Хрещення відбувалося на річці або біля струмка; в місцевостях, бідних на воду, збиралися коло криниці. Напередодні на льоду річки вирубували великий хрест, пробивали ополонки, з льоду й снігу робили одне або кілька скульптурних зображень хреста, які нерідко обливали буряковим квасом.

Кульмінаційний момент свята — занурення священиком хреста у воду, після чого вона вважалася освяченою. Цей акт у багатьох місцевостях супроводжувався стріляниною з рушниць та запуском голубів.

Освяченій воді приписувались чудодійні властивості. Її давали зуроченим дітям, людям, що помирали, хворим тваринам, особливо цінували її пасічники. Колорит, пишність та містична загадковість цього свята, на жаль, втрачені. Відбувається це і тому, напевно, що клімат на нашій матінці-планеті суттєво потеплішав і немає тих зим.

Як це не прикро, але саме Водохрещі закінчують цілу низку різдвяно-новорічних свят, отже настав час працювати.

Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі
Підчас освячення води йде сніг — добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба

15 лютого – Стрітення

Сама назва цього свята говорить сама за себе, Стрітення, тобто, в народній уяві, зустріч Зими й Весни. За церковними ж канонами саме в цей старець Симеон побачив немовлятко Христа, і тепер міг спокійно померти, бо нарешті зустрів Месію.

За своє довге панування Зима вже досить всім надокучила, дуже хочеться тепла та Весни. Саме їх жорстока битва відбувається на Стрітення, тому існує ще одна цікава назва свята — Зимобор. В цей день у церквах відбувається посвята води та свічок. Особливу силу має стрітенська свічка, яка захищає від грози та пожеж. Саме цю свічку дають людині в руки коли вона йде в останню путь.

Стрітенська вода захищає від «дурного ока», нею лікують інфекційні хвороби, натирають хворі місця.

Ясна і тиха погода в цей день віщує добрий урожай поля і роїння бджіл. Вітер – погана ознака. Відлига – жди пізньої весни і бережи пашу на хліб, бо в поле виїдеш нескоро. Якщо ранком є роса – врожай, нема роси – погана ознака.

Як на Стрітення капає зі стріхи — не найдеться з літа потіхи.
Дуй не дуй, не до Різдва йде, а до Великодня.