Радянсько-німецький договір від 23 серпня 1939 року прискорив початок Другої світової війни. Вона розпочалася 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу.
Німецька армія мала значну перевагу в техніці та людських ресурсах, тому польські війська були розгромлені протягом двох тижнів. 16 вересня польський уряд емігрував до Румунії, а згодом до Лондона. 17 вересня радянські війська перейшли польський кордон і розпочали окупацію Західної України та Західної Білорусі. Англія та Франція, хоча й оголосили війну Німеччині, не проводили активних бойових дій на заході. Таким чином, Гітлер завоював більшу частину Польщі, а східні регіони, відповідно до домовленостей, передав Сталіну.
Населення Західної України зустрічало війська спеціально створеного Українського фронту під командуванням С. К. Тимошенка як визволителів від польського гніту. Офіційна радянська пропаганда зображувала окупацію західноукраїнських земель Червоною армією як «братерську допомогу» українцям, покинутим польським урядом напризволяще.
28 вересня 1939 року підписано новий радянсько-німецький договір — Договір про дружбу і кордон. До радянської зони окупації не увійшли землі Лемківщини, Посяння, Холмщини та Підляшшя, які залишилися під контролем Німеччини. Ця угода була політичною помилкою Сталіна, оскільки, по-перше, вона фактично робила СРСР союзником нацистської держави, а по-друге, дезорієнтувала радянське суспільство та міжнародний комуністичний рух.
22 жовтня 1939 року радянська влада організувала вибори в усіх областях Західної України. За офіційними даними, 93 % населення проголосувало за приєднання краю до СРСР. У червні 1940 року Сталін змусив Румунію передати Бессарабію та Північну Буковину. Таким чином, до складу Радянської України увійшли нові території з населенням понад 7 млн осіб. Хоча ці приєднання були здійснені незаконно, шляхом анексії, у історичній перспективі вони мали велике значення для розвитку української нації. Вперше за багато століть українці західних і східних регіонів об’єдналися в межах однієї держави, і відтепер їхня доля стала спільною.
Перші заходи радянської влади на території західних областей України були спрямовані на здобуття симпатій місцевого населення. Націоналізовано польські промислові підприємства та комерційні заклади, експропрійовано землі польських поміщиків і католицької церкви, які передавали українським селянам. Польську мову скасовано як офіційну, а школи перейшли на українську та російську мови навчання. До середини 1940 року кількість початкових шкіл у Західній Україні зросла до 6900, з них 6 тис. були українськими. Львівський університет, який раніше був осередком польської культури, отримав ім’я Івана Франка та відкрив двері для українських студентів і викладачів. Значно покращилася система охорони здоров’я, особливо в сільській місцевості.
Проте незабаром поряд із цими позитивними змінами з’явилися негативні тенденції. Сталінський режим за допомогою НКВС розпочав масові репресії. Жертвами терору стали не лише польські офіцери, поміщики, підприємці, священики та діячі культури, а й українські націоналісти, видатні політичні та культурні діячі Галичини й Волині, представники греко-католицької церкви. Припинила діяльність «Просвіта», Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, усі місцеві політичні партії, закрито більшість українських кооперативних установ, заборонено викладання Закону Божого в школах, посилено антирелігійну пропаганду. Конфісковані в поляків землі почали відбирати й передавати новостворюваним колгоспам. Напередодні Великої Вітчизняної війни (1941–1945 роки) близько 13 % господарств у Західній Україні було колективізовано. Ті, хто відмовлявся вступати до колгоспів, зазнавали переслідувань і депортацій на Північ, до Сибіру та в степи Казахстану. За офіційними даними, із Західної України та Західної Білорусі депортовано 318 тис. родин, або 10 % населення. Від 20 до 30 тис. західноукраїнських активістів змушені були втекти на території, окуповані німцями.
_ _ _ _ _
Ключові слова: українські традиції, звичаї, Історія України, ПРИЄДНАННЯ, культура.