УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (УПА)

Українська повстанська армія (УПА) — назва націоналістичних партизанських загонів, що діяли в Західній Україні в 1942–1952 роках. Після нападу нацистської Німеччини на СРСР ОУН-СД, проголосивши у Львові відновлення Української держави (30 червня 1941 року), в умовах окупаційного режиму розпочала створення національних збройних сил. 

Однак німецька окупаційна адміністрація вдалася до репресій проти оунівців і ліквідувала всі спроби легального створення військових структур. До кінця 1942 року в ОУН переважала доктрина, згідно з якою необхідно було створювати регулярну армію. При цьому партизанські дії засуджувалися як провокаційні. Наприкінці 1942 року поблизу Львова відбулася конференція військових референтів вищих проводів ОУН, яка переглянула існуючі концепції і висловилася за доцільність створення партизанських і регулярних структур під назвою Військові відділи ОУН-СД.

Формування перших Військових відділів ОУН-СД розпочалося на Волині під керівництвом С. Качинського («Остап») у середині жовтня 1942 року. 7 лютого 1943 року сотня Г. Перегійняка («Коробка») напала на німецькі поліцейські бараки в містечку Володимирець (Рівненщина). З цього часу ідеологи ОУН відраховують початок антинацистської боротьби своєї організації. Третя конференція ОУН-СД, що відбулася 17–21 лютого 1943 року, схвалила курс на збройну боротьбу з окупаційним режимом. Перші підрозділи УПА створювалися на Волині й Поліссі для захисту населення від німецького терору та боротьби проти радянських партизанських загонів. Наприкінці 1942 року — у першій половині 1943 року Військові відділи ОУН-СД налічували кілька тисяч осіб. Загальне керівництво відділами здійснював командир М. Клячківський. На чолі штабу стояв В. Івахів. Після загибелі В. Івахіва 13 травня 1943 року Крайовий військовий штаб очолив В. Сидор.
У Галичині ОУН-СД могла розраховувати лише на створення нечисленних груп, які навіть не декларували своєї приналежності до організації, а виступали під назвою Українська народна самооборона (УНСО) або Самооборонні кущові відділи (СКВ). Загальне командування відділами здійснював поручик А. Луцький («Андрієнко»). Навесні 1943 року відбулися переговори з УПА, очолюваною Т. Боровцем. У травні 1943 року переговори завершилися домовленістю про об’єднання обох груп у єдину УПА. Представники Військових відділів ОУН-СД мали увійти до Штабу УПА. Однак відмінність доктрин і статутів, а також особисті амбіції лідерів призвели до наростання протиріч між Т. Боровцем і ОУН-СД.

Сторони почали звинувачувати одна одну в деструкції та заохоченні отаманщини. Крім того, Т. Боровець не наважувався вступати в конфлікт із польською Армією Крайовою, яка активно діяла на Волині, тоді як М. Клячківський (як і вся ОУН-СД) вважав поляків окупантами і тому вважав антипольські акції необхідними. Намагаючись відмежуватися від М. Клячківського, Т. Боровець у липні 1943 року відколовся від УПА й проголосив створення Української народної революційної армії (УНРА).

7–8 серпня 1943 року відділи УПА-Південь на чолі з І. Климишиним («Крук») провели роззброєння й ліквідацію військових відділів ОУН-М (А. Мельника) під командуванням М. Недзвідзького («Хрон»). Велика частина мельниківців приєдналася до УПА, а такі діячі ОУН-М, як Ф. Польовий («Поль»), В. Штуль («Чорнота»), М. Скорупський («Макс»), О. Яценюк («Волинець»), зайняли керівні посади в УПА.
19 серпня 1943 року, продовжуючи акцію консолідації націоналістичних партизанських загонів, підрозділи УПА атакували штаб УНРА на Поліссі, після чого до УПА приєдналося чимало колишніх прихильників Т. Боровця. Восени 1943 року на Волині було ліквідовано групу Т. Басюка («Яворенка») під назвою «Фронт української революції», яка займала антибандерівську позицію. У листопаді 1943 року в основному завершилися переговори між ОУН-СД і ОУН-М, під час яких було досягнуто домовленостей про утворення єдиної УПА, про допустимість участі українських збройних формувань у воєнних операціях у складі німецької армії поряд із підпільною роботою, про припинення міжфракційної ворожнечі на час боротьби за звільнення України та про участь представників мельниківців у єдиному штабі.

Бойові дії УПА в 1943 році на Волині й Поліссі призвели до того, що в низці районів було повністю ліквідовано німецьку адміністрацію і проголошено тимчасову українську військову владу. 21 березня 1943 року здійснено напад на Горохів. 2 травня 1943 року на трасі Брест — Ковель було вбито командувача «Штурмабтайлюнга» генерала В. Лютце. У серпні 1943 року відбувся бій у Загорові загону А. Марцинюка («Береза»), під час якого німецька сторона застосовувала авіацію. У бою загинули 31 повстанець (із 42) і понад 100 німців (із більш ніж 500). Підрозділи УПА здійснювали рейди на Правобережжя, Буковину, Закарпаття, Підляшшя, Посяння, частина з яких мала характер боротьби проти польських і радянських партизанів, а частина — переважно пропагандистський характер.

З літа 1943 року почастішали сутички УПА з радянськими партизанами. Спроби переговорів із представниками з’єднань О. Сабурова, С. Ковпака, Д. Медведєва, А. Бегми і П. Вершигори не увінчалися успіхом. Радянська сторона вважала партизанів УПА бандитами, «ворогами народу», пособниками німецько-фашистських окупантів. У свою чергу, український націоналізм був послідовно антирадянським.
Навесні 1944 року відбулися перші збройні сутички УПА з регулярними радянськими частинами. 12 лютого 1944 року Перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов підписав офіційне звернення до УПА з пропозицією добровільно скласти зброю. Однак УПА продовжувала боротьбу. У квітні 1944 року неподалік с. Гурби Мізоцького району Рівненської області відбулося велике зіткнення між загонами НКВС (30 тис. осіб під командуванням генерала Марченка) і УПА-Південь (5 тис. осіб під командуванням М. Свистуна («Ясен»)). Радянські війська завдали відчутної поразки УПА, яка втратила в цьому бою 3588 осіб. Унаслідок каральних акцій радянської армії УПА-Північ скоротилася до 11 куренів, УПА-Південь — до 3 куренів.

У нових умовах було проведено реорганізацію командування УПА і змінено тактику дій. Насамперед вирішено об’єднати посади провідника ОУН і головного командира УПА. 27 січня 1944 року Д. Клячківський передав свої повноваження Р. Шухевичу («Тарас Чупринка»), а сам залишився командувачем УПА-Північ (після загибелі Клячківського 12 лютого 1945 року цю посаду зайняв майор І. Литвинчук («Дубовий»)). Командування УПА розпочало переговори з німецько-фашистськими військами про припинення конфронтації. Представник УПА Іван Гриніх («Герасимовський») зустрівся 5 березня 1944 року в Тернополі з представником командування охоронної поліції та СД кримінал-комісаром Паппе, а 28 березня — з оберштурмбанфюрером СС Вітіском. Під час переговорів ішлося про можливості українсько-німецького співробітництва у спільній боротьбі проти Червоної армії, забезпечення УПА німецькою зброєю, обмін інформацією, що становила інтерес для обох сторін, звільнення німцями українських повстанців, які потрапили в полон.

Улітку 1944 року особовий склад УПА значно поповнився за рахунок розгромленої радянськими військами в бою під Бродами української дивізії «Галичина». Наприкінці 1944 року Р. Шухевич відмовився від тактики широкомасштабних бойових операцій. Зросла роль зв’язкових, які підтримували зв’язок між командуванням і тактичними одиницями, а також між окремими сотнями. УПА однозначно визначила себе як загальноукраїнську армію, яка з липня 1944 року формально підпорядковувалася Українській головній визвольній раді. Основною тактичною одиницею УПА став не курінь, а сотня, що дозволяло діяти більш мобільно й ефективно. Служба безпеки УПА розпочала боротьбу з прихильниками радянської влади.

З 1945 року основний тягар боротьби УПА припав на УПА-Захід, а бойові дії перенеслися з Волині й Полісся до Галичини та Буковини, де діяла Буковинська українська самооборонна армія. Більшість політичних і збройних акцій УПА було спрямовано проти дій радянських органів.

На початку 1946 року з метою ліквідації УПА до західних областей України було перекинуто частини Червоної армії, прикордонних і внутрішніх військ із танками, артилерією та літаками. Протягом бойових дій, що тривали близько 6 місяців, відбулося понад 1,5 тис. боїв і сутичок. Втрати були значними з обох боків: за націоналістичними джерелами, УПА втратила 5 тис. бійців, радянські війська — близько 15 тис. (загальні втрати УПА за роки боротьби — 20 тис. осіб; військовослужбовців Червоної армії, органів держбезпеки й внутрішніх військ — 22 тис. осіб). Масований наступ радянських регулярних частин і каральних загонів змушував підрозділи УПА постійно змінювати місця дислокації та застосовувати різну тактику ведення боїв. Унаслідок втрат під час кровопролитних боїв із противником, поранень і хвороб особовий склад армії в 1946 році скоротився на 40 %, що призвело до зниження ефективності бойових дій. Проблематичним став зв’язок між командуванням і окремими частинами. До УПА потрапляли й випадкові люди, що підривало авторитет партизанської армії. Радянські каральні органи ставили за мету не лише ліквідацію УПА, а й залякування населення. Зокрема, проводилися широкомасштабні акції депортації населення, масово фальсифікувалися кримінальні справи, спалювалися й вирубувалися лісові масиви, прилюдно демонструвалися тіла вбитих повстанців тощо. Одночасно радянський уряд оголошував амністію тим партизанам, які добровільно складуть зброю і припинять боротьбу.

Урядові звернення до учасників повстанського руху з’являлися 7 разів (останнє — у грудні 1949 року). Але лише амністія 1945 року мала реальний вплив на УПА. У цей період, за деякими даними, із лісів вийшли близько 41 тис. повстанців. За умов, що склалися, командування УПА ухвалило рішення про частковий вивід своїх підрозділів із України до Німеччини й Австрії. Восени 1945 року і навесні 1946 року з цією метою було проведено два великі рейди територією Словаччини. У 1947 році окремі групи повстанців здійснили рейди до Чехословаччини і Румунії. У 1946 році припинила діяльність УПА-Північ, а влітку 1947 року — групи «Буг» і «Лисоня». У 1948–1949 роках активно діяла лише група «Говерла» (у районі Дрогобича) та окремі сотні на Гуцульщині. Однак наприкінці 1949 року і вони були змушені припинити опір. 

31 січня 1949 року у Львові загинув шеф Головного військового штабу полковник О. Гасин («Лицар»), 14 квітня 1949 року — командир УПА-Схід полковник В. Сидор. Після загибелі 5 березня 1950 року в бою під Львовом головнокомандувача УПА генерал-хорунжого Р. Шухевича УПА як єдина військова формація припинила своє існування.

Протягом 1944–1948 років окремі частини УПА діяли на українських землях у складі Польщі. Після закінчення Другої світової війни командування УПА уклало угоду (18 травня 1946 року) з Армією Крайовою, а згодом із повстанською структурою «Воля і Незалежність» про встановлення демаркаційної лінії та взаємне співробітництво. Навесні 1947 року в бою із загоном УПА під командуванням С. Хріна загинув заступник міністра оборони Польщі генерал К. Свєрчевський, що стало приводом для розгортання акції депортації українського населення з етнічних українських земель (операція «Вісла»). У новостворені на колишніх німецьких землях воєводства (Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Щецинське, Познанське) силоміць переселили близько 150 тис. українців. Масові репресії польського комуністичного уряду викликали рішучий опір УПА. Для боротьби з частинами УПА польське командування направило 20-тисячну армію під командуванням генерала С. Моссора. 20 вересня 1947 року в бою з підрозділами польських урядових військ загинув провідник ОУН на польських землях Я. Старух. Після тривалих боїв із переважаючими силами противника командування УПА вирішило вивести 16 бойових сотень із території Польщі. 29 червня 1947 року три сотні прорвалися на територію Дрогобицької області, а сотня під командуванням М. Дуди («Громенко») пробилася через територію Чехословаччини до Західної Німеччини. Інші загони УПА були розбиті.  

ЛІКВІДАЦІЯ ПОВСТАНСЬКОГО РУХУ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

Мабуть, найсерйознішим «головним болем» для сталінського режиму в Західній Україні залишалася Українська повстанська армія (УПА). Головним джерелом поповнення її рядів була ОУН. У ліс у 1944–1945 роках ішли ті, хто рятувався від мобілізації до Червоної армії, від переслідувань радянських каральних органів, хто противився колективізації або мстив «комунякам» за репресованих родичів. Після закінчення Великої Вітчизняної війни сталінське керівництво отримало можливість перекинути в Західну Україну додаткові загони військ НКВС і посилило тиск на ОУН-УПА. У 1945–1946 роках радянські війська за підтримки міліцейських формувань і добровольців із числа місцевих жителів (так званих «яструбків») організували блокаду і прочісування лісових районів Волині, Галичини й Прикарпаття. Усіх, кого підозрювали у зв’язках із партизанами, заарештовували та депортували до Сибіру. З 1946 по 1949 рік до Сибіру й на Крайню Північ було депортовано близько 500 тис. жителів Західної України. Зі свого боку, Служба безпеки (СБ) ОУН і партизани з УПА нещадно розправлялися з прихильниками радянського режиму. Головнокомандувач УПА Р. Шухевич, за даними А. С. Чайковського, вимагав від своїх підлеглих: «Домагатися, щоб жодне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати! Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина — нічого страшного в цьому немає». За офіційними радянськими даними, українські націоналісти здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників державних і правоохоронних органів, лікарів, учителів та інших. Таким чином, цивільне населення стало заручником ситуації, що склалася; люди боялися терору як із боку військ НКВС, так і з боку повстанців.

УПА діяла як на території УРСР, так і в сусідніх країнах. На території Польщі налічувалося до 2 тис. партизанів і 3 тис. членів підпілля ОУН. У березні 1947 року повстанці вбили відомого польського генерала, заступника міністра оборони К. Сверчевського. Ця акція була використана польським урядом для проведення масштабної операції під кодовою назвою «Вісла». У квітні того ж року польські війська чисельністю до 30 тис. осіб, підтримані численними чехословацькими й радянськими армійськими підрозділами, оточили та знищили велику частину загонів УПА. Частина повстанців змогла пробитися на територію Радянської України, ще кілька сотень людей із боями прорвалися через Чехословаччину до Західної Німеччини, де їх інтернували. Українських лемків (140,5 тис. осіб) польська влада насильно виселила з їхніх споконвічних земель і розселила по всій території Польщі. Так поляки вирішили «українську проблему».
Окремі загони УПА продовжували партизанську боротьбу в західних районах УРСР до початку 50-х років. 5 березня 1950 року на Львівщині в одній із сутичок загинув головнокомандувач УПА Р. Шухевич. Після цього повстанський рух почав згасати і до смерті Сталіна (1953 року) був остаточно ліквідований.