Українські національні організації

СПРАВА СОЮЗУ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ (1930 РОКУ)
Союз визволення України (СВУ) — вигадана підпільна організація, судовий процес над учасниками якої відбувся з 9 березня по 19 квітня 1930 року в Харкові. 

Наприкінці 1920-х років в Україні розгорнулася широкомасштабна кампанія дискредитації, цькування та фізичного знищення національної еліти — діячів науки, культури, духовенства Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), керівників промисловості. Ця кампанія завершилася низкою сфабрикованих ОДПУ судових процесів, зокрема «Шахтинською справою», процесами Промпартії, Народної революційної соціалістичної партії, Українського національного центру та іншими.

Першою жертвою політичного терору стало дореволюційне покоління української інтелігенції. З травня 1929 року по січень 1930 року органи ДПУ УСРР провели масові арешти, затримавши 45 осіб, серед яких були 2 академіки (С. Єфремов і М. Слабченко), письменники, професори, юристи, священнослужителі, викладачі вишів і шкіл, студенти. ДПУ звинуватило їх у належності до контрреволюційної організації — Союзу визволення України, яка нібито готувала повалення радянської влади шляхом збройного повстання та встановлення «військово-фашистської диктатури».

Ще до початку судового розгляду в пресі розгорнули кампанію очорнення арештованих, навішуючи на них ярлики ворогів. Із «викривальними» заявами виступили начальник ДПУ УСРР В. Балицький, голова РНК УСРР В. Чубар і секретар ЦК КП(б)У П. Любченко.
Справу СВУ розглядав Особливий склад Верховного суду УСРР під головуванням О. Приходька, затверджений спеціальною постановою ЦВК. Державними обвинувачами виступили заступник наркома юстиції М. Михайлик, прокурори Ахматов, Якимішин і Бистрюков. Захист здійснювали 14 адвокатів. Щоденні звіти про хід процесу публікувала газета «Комуніст» (орган ЦК КП(б)У), матеріали справи друкувалися в газеті «Вісті», а їхнє обговорення організовувалося в трудових колективах.

На момент передачі до суду справа налічувала 237 томів слідчих матеріалів. Більшість зізнань про існування та діяльність СВУ слідчі ДПУ отримали шляхом фізичного й психологічного тиску на арештованих. За обвинуваченням, підсудні (С. Єфремов, В. Дурдуківський, Й. Гермайзе, О. Новицький, Г. Голоскевич, К. Товкач) нібито ще в 1920–1924 роках належали до підпільної організації «Братство української державності», яка створювала мережу бойових осередків і здійснювала масовий та індивідуальний терор проти робітників і селян. Керівник СВУ С. Єфремов, за версією слідства, підтримував зв’язки з повстанськими отаманами — Ангелом, Зеленим, Мордалевичем та іншими. СВУ нібито створено в липні 1926 року з метою повалення радянської влади шляхом збройного повстання за підтримки іноземних держав (зокрема Польщі), еміграційної організації СВУ та петлюрівського закордонного уряду, а також реставрації капіталістичного ладу. У структурі СВУ, за обвинуваченням, діяли академічна, шкільна, педагогічна, медична, видавнича, автокефальна секції та Союз української молоді. Президію СВУ очолювали С. Єфремов (голова), В. Чехівський (заступник), В. Дурдуківський (скарбник), Й. Гермайзе, О. Новицький, Л. Старицька-Черняхівська, О. Гребенецький. Слідство стверджувало, що осередки організації діяли в Полтаві, Чернігові, Вінниці, Дніпропетровську, Одесі та Миколаєві, а в 1930–1931 роках планувалося збройне повстання для створення незалежної Української республіки на чолі з президентом.

Унаслідок фальсифікації документів і безпрецедентного насильства над арештованими 45 відомих діячів української науки та культури засуджено до різних термінів ув’язнення. Чотирьох (С. Єфремов, В. Чехівський, О. Новицький, М. Павлушков) засуджено до 10 років тюремного ув’язнення, шістьох (В. Дурдуківський, В. Ганцов, В. Удовенко, Г. Холодний, О. Барбар, В. Підгаєцький) — до 8 років. Більшість отримала від 3 до 6 років ув’язнення. Декілька підсудних отримали умовні терміни та були звільнені з-під варти. Вирок був остаточним і не підлягав оскарженню. У 1937–1939 роках 13 із 45 засуджених розстріляно за рішеннями «трійок».
11 серпня 1989 року Пленум Верховного Суду УРСР реабілітував усіх засуджених у справі СВУ через відсутність складу злочину.

УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ (УВО)

Українська військова організація (УВО) — нелегальна військова організація, що діяла в 1920–1930-х роках у Західній Україні. УВО створено з ініціативи колишніх старшин Армії УНР, членів Стрілецької ради (Є. Коновалець, І. Андрух, В. Кучабський, М. Матчак, Я. Чиж), для продовження збройної боротьби за незалежність України. Рішення про створення УВО ухвалено на нараді Стрілецької ради в липні 1920 року. Організаційні заходи розпочалися у Львові у вересні 1920 року. Було сформовано Керівну колегію українських військових організацій (координаційний голова — О. Навроцький, члени — Я. Чиж, М. Матчак, Ю. Полянський, В. Целевич), створено округи, повітові відділи та місцеві осередки.

Із середини 1921 року діяльністю УВО в Західній Україні керував Є. Коновалець, який, з короткою перервою у 1923–1924 роках, обіймав посаду головного команданта до 1931 року. Коновалець реорганізував керівний центр: замість Керівної колегії створено Керівну команду з штабом і референтурами, до складу якої увійшли старшинські кадри. Сформовано організаційно-кадрову, розвідувальну, бойову та пропагандистсько-політичну референтури. Галичину поділили на 13 військових округів, кожен із яких включав повіти з окружними та повітовими командами, загальна кількість яких сягала 58.

За словами М. Швагуляка, серед членів УВО переважали колишні воїни Армії УНР і Української галицької армії, люди різних політичних поглядів і партійної належності. Головним завданням УВО була організація боротьби проти окупаційних режимів на українських землях. У 1921–1923 роках УВО організаційно співпрацювала з українським еміграційним урядом Є. Петрушевича у Відні. Широкомасштабні акції опору, зокрема терористичні замахи на представників польської влади та українських діячів, які виступали за союз із Польщею, а також масові саботажні кампанії, мали підтримувати українську дипломатію у вирішенні «галицького питання» на користь українців.
Восени 1922 року резиденцію Керівної команди УВО перенесено за кордон, а діяльністю організації в Західній Україні почала керувати Крайова команда під командуванням А. Мельника. У 1923–1925 роках в УВО точилися дискусії щодо подальшого політичного курсу. Після перемоги концепції самостійної політики УВО в 1925 році з організації виключили прихильників орієнтації на Радянську Україну, які в травні 1925 року створили Західноукраїнську народну революційну організацію (ЗУНРО) на чолі з О. Думіним. Із 1926 року Керівна команда УВО базувалася в Берліні. УВО видавала власний друкований орган — журнал «Горн» (виходив у 1927–1928 роках у Берліні, у 1928–1934 роках — у Каунасі; головний редактор — В. Мартинець).

У 1927–1928 роках в УВО посилилися націоналістичні тенденції: організація дедалі більше орієнтувалася на ідеологію українського націоналізму, сформульовану Д. Донцовим, де домінував постулат національної революції. На цьому ґрунті УВО зблизилася з іншими націоналістичними осередками — Групою української національної молоді (Прага), Лігою українських націоналістів (Подєбради), Союзом української націоналістичної молоді (Львів), Групою української національної молоді (Берлін) — і виступила з ініціативою їх об’єднання. На Першому конгресі українських націоналістів у Відні (28 січня – 3 лютого 1929 року) завершилося об’єднання націоналістичних груп і організацій в Організацію українських націоналістів (ОУН).

Попри створення ОУН, УВО не ліквідувалася, а певний час діяла автономно, зберігаючи Керівну команду. Крайовими командантами були Ю. Головинський, М. Сушко, О. Сеник, Б. Гнаткевич, В. Горбовий. УВО як окрема організація фактично припинила існування в 1931 році, а її кадри перейшли до ОУН, переважно до бойової референтури.

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНЕ ОБ’ЄДНАННЯ (УНДО)

Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) — найбільша українська політична партія міжвоєнного періоду, що діяла в Галичині у 1925–1939 роках. Ідейно вона базувалася на програмних засадах Української національно-трудової партії (до 1919 року — Українська національно-демократична партія). Установчий з’їзд, що відбувся 11 липня 1925 року, затвердив політичну платформу партії. Програму та статут УНДО прийняли на II з’їзді у Львові 19–20 листопада 1925 року. За словами Я. Серкеза, програма нової партії майже не відрізнялася від програми УНДП і ґрунтувалася на ідеології соборності та державності. Головною метою було створення в майбутньому незалежної Української держави. На міжнародній арені УНДО боролося проти легалізації іноземного панування на українських землях, а в польському сеймі та сенаті — за виконання Польщею її міжнародних і конституційних зобов’язань.

Найвищим органом УНДО був Народний з’їзд, який скликався раз на два роки й обирав Центральний (Народний) комітет. На місцях діяли повітові народні комітети, а серед селян — «мужі довіри». УНДО було не стільки політичною організацією, скільки широким національним рухом без чіткої реєстрації членів і членських внесків (за винятком Львова), але з суворою партійною дисципліною. Під впливом УНДО перебували господарські, культурно-освітні та спортивні організації: Ревізійний союз українських кооператорів, Центросоюз, «Дністер», «Просвіта», «Сокіл» (380 гуртків), «Луг» (520 гуртків), «Рідна школа» (1075 гуртків), Союз українок і найбільша галицька щоденна газета «Діло». З 1925 року офіційним органом партії став щотижневик «Воля» (редактори М. Струтинський і О. Кузьма). Навколо УНДО об’єднувалося близько трьох чвертей громадських активістів Галичини.

У 1928 році УНДО брало участь у виборах до польського парламенту, здобувши 26 мандатів у сеймі (із 40 українських) і 9 у сенаті (із 11). У обох палатах партія мала свої клуби, а в президіях сейму та сенату — представників. Керівництво УНДО, прагнучи нормалізувати українсько-польські відносини, уклало компромісну угоду з польським урядом. Політика «нормалізації» викликала невдоволення серед населення та спричинила гостру кризу в партії. У 1935 році Д. Левицький склав повноваження голови, і партію очолив редактор «Діла» В. Мудрий. Група на чолі з Д. Палієвим вийшла з УНДО та заснувала Фронт національної єдності. Усередині партії сформувалася опозиція, згуртована навколо «Діла» (Д. і К. Левицькі, І. Кедрин-Рудницький, С. Баран та ін.), а також опозиція жіночої організації «Дружина княгині Ольги» на чолі з М. Рудницькою.

Проти політичної лінії УНДО активно виступали Українська соціалістична радикальна партія (УСРП) та Організація українських націоналістів (ОУН). Відмова В. Мудрого від політики «нормалізації» дещо стабілізувала внутрішньопартійну ситуацію, але не зупинила падіння впливу УНДО серед українського населення Галичини. У вересні 1939 року, з початком радянської окупації, УНДО припинило існування.
У 1947 році група колишніх членів УНДО відновила партію за кордоном, і вона увійшла до складу Української національної ради. Серед провідних діячів партії були В. Бачинський, С. Вітвицький, М. Волошин та інші.

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН)

Організація українських націоналістів (ОУН) — український політичний рух, спрямований на створення незалежної Української держави. ОУН виникла внаслідок об’єднання Української військової організації (УВО) та кількох студентських націоналістичних союзів: Групи української національної молоді, Ліги українських націоналістів і Союзу української націоналістичної молоді. Дві конференції українських націоналістів, що відбулися 3–7 листопада 1927 року в Берліні та 8–9 квітня 1928 року в Празі, підготували ґрунт для установчого конгресу, який пройшов 28 січня – 3 лютого 1929 року у Відні. Конгрес обрав Провід українських націоналістів (ПУН) у складі 9 осіб: Є. Коновалець (голова), Д. Андрієвський, Ю. Вассиян, Д. Демчук, М. Капустянський, П. Кожевників, Л. Костарєв, В. Мартинець, М. Сціборський, а також Я. Дуб (головний суддя) і Я. Моралевич (головний контролер). Було затверджено статут і визначено основні методи політичної боротьби ОУН.
Головною метою ОУН було створення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури, яка б усунула окупаційну владу й сформувала власний уряд. Економіка держави уявлялася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала партійний чи класовий поділ, позиціонуючи себе як домінуючу силу українського громадського життя. Визначивши себе рухом, а не партією, ОУН засуджувала легальні українські партії Галичини як колаборантські. Обвинувачуючи соціалістичний і ліберальний табори в поразці української революції 1917–1920 років, ОУН наголошувала на необхідності формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на «власні сили». Рух захоплювався фашистським режимом Б. Муссоліні.

На початку 1930-х років в ОУН проявилися внутрішні розбіжності. Є. Коновалець і більшість членів ПУН дотримувалися традиційного військового авторитаризму, тоді як молодші члени були інтегральними націоналістами, для яких характерною була романтично-ірраціональна відданість ідеї. Ці ідеологічні розбіжності зрештою призвели до розколу організації.

ОУН розглядала насильство як інструмент політичної боротьби проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Основна діяльність організації була спрямована проти польського режиму. Під керівництвом Крайової екзекутиви на західноукраїнських землях (КЕЗУЗ, заснованої в лютому 1929 року) ОУН здійснила в Галичині та на Волині сотні акцій саботажу, підпалів маєтків польських землевласників (що спровокувало антиукраїнську політику «пацифікації» у 1930 році), бойкотів державних шкіл і польської тютюнової та горілчаної монополії, десятки нападів на урядові установи з метою грабежу для фінансування діяльності, а також близько 60 політичних убивств. Найвідомішими жертвами ОУН стали польські високопосадовці Т. Голувко та Б. Перацький, чиновник радянського консульства О. Майлов (убивство якого було помстою за Голодомор 1932–1933 років у Радянській Україні) та І. Бабій, директор Української академічної гімназії у Львові (українець, звинувачений у співпраці з польською поліцією).

Основними виданнями ОУН були легальний журнал «Розбудова нації» і нелегальні «Бюлетень Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ», «Горн», «Юнак», «Націоналіст» та «Український націоналіст».

У 1930-х роках багато діячів ОУН були засуджені польськими судами, зокрема два судові процеси відбулися на Буковині в 1937 році. У 1934 році польська поліція заарештувала кількох провідних членів ОУН. Попри ці невдачі, організація зуміла відновити свою мережу. Хоча ОУН не вдалося проникнути на територію Радянської України, сталінський режим, занепокоєний зростанням її впливу, організував убивство Є. Коновальця в Роттердамі в 1938 році.

Смерть Коновальця спричинила кризу в організації. Загострилися ідеологічні та тактичні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та тими, хто перебував за кордоном. Крайові кадри, які несли основний тягар підпільної боротьби, складалися з молодих людей, які прагнули лідерства й некритично сприймали авторитарні ідеї. Значний вплив на їхній світогляд мав Д. Донцов, який пропагував культ волі й сили. Старші провідники ОУН схилялися до консерватизму та компромісів. Наприклад, Є. Онацький і М. Сціборський позитивно оцінювали італійський фашизм, але засуджували німецький нацизм.

Другий великий конгрес ОУН, що відбувся в Римі 27 серпня 1939 року, обрав головою А. Мельника, проголосивши його «вождем», відповідальним лише «перед Богом, нацією та власною совістю». Цей крок мав на меті зміцнити авторитет Мельника серед крайових кадрів, але призвів до протилежного результату. С. Бандера, звільнений із польської в’язниці після окупації Польщі нацистською Німеччиною в 1939 році, разом зі своїми прихильниками 10 лютого 1940 року створив Революційний провід і заявив про претензії на лідерство. А. Мельник безуспішно намагався врегулювати кризу переговорами. У квітні 1941 року фракція Бандери провела власний Другий надзвичайний конгрес у Кракові, який визнав Римський конгрес незаконним, обрав С. Бандеру головою та підтвердив основні рішення 1929 року. Більшість крайових членів підтримали Бандеру, і розкол став незворотним. Утворилися дві фракції: ОУН(Б) — «бандерівці» та ОУН(М) — «мельниківці». Під час війни ОУН(Б) також називали Революційною ОУН (ОУН(Р)).
Обидві фракції сподівалися використати конфлікт між Німеччиною та СРСР для створення незалежної України, тому шукали союзу з німцями. За згодою німців ОУН(Б) сформувала в складі вермахту два батальйони — «Нахтігаль» і «Роланд» (близько 600 бійців), які розглядалися як основа майбутньої української армії.

Після вторгнення нацистів на територію СРСР ОУН(Б) 30 червня 1941 року проголосила у Львові Акт відновлення Української держави та сформувала Українське державне правління на чолі з Я. Стецьком. Очікувалося, що німці, потребуючи підтримки українців у війні проти СРСР, визнають цей акт. Проте Гітлер не мав наміру надавати Україні незалежність. С. Бандеру, Я. Стецька та кількох їхніх соратників заарештувало гестапо. Багато членів ОУН(Б) було вбито або ув’язнено в концтаборах. Керівництво організацією перебрав М. Лебедь, який у травні 1943 року передав повноваження Р. Шухевичу.

Обидві фракції надсилали таємні похідні групи в Україну для створення місцевих адміністрацій із «свідомих» українців. За оцінками, їхня чисельність сягала близько 2 тис. осіб, переважно членів ОУН(Б). Ці групи активно діяли у великих містах. Група ОУН(М), яка у вересні 1941 року прибула до окупованого німцями Києва, видавала газету «Українське слово» та сформувала Українську національну раду на чолі з М. Величковським. У грудні 1941 року її членів заарештували, і понад 40 осіб, зокрема О. Теліга та О. Ольжич, загинули. А. Мельника тримали під домашнім арештом у Берліні до січня 1944 року, після чого його разом з іншими діячами ОУН(М) відправили до концтабору Заксенхаузен.

Націоналістичний партизанський рух у Західній Україні розпочався з формування «Поліської Січі» під проводом Т. Бульби-Боровця, який співпрацював із ОУН(М). Восени 1942 року обидві фракції створили збройні загони на Волині та Поліссі для боротьби з німцями, а також із польськими й радянськими партизанами. У 1943 році на базі «Поліської Січі» сформовано Українську повстанську армію (УПА), яка перейшла під контроль ОУН(Б). На Третьому надзвичайному великому зборі 21–25 серпня 1943 року ОУН(Б) засудила як фашизм, так і комунізм. Нова соціальна програма бандерівців зберігала попередні засади, але передбачала соціальне забезпечення, участь робітників в управлінні, змішану економіку, право на вільний вибір професії та місця праці, а також вільні профспілки. ОУН(Б) задекларувала боротьбу за свободу друку, слова й думки. Політику «Україна для українців» скориговано з урахуванням прав національних меншин. Керівну структуру ОУН змінено: одноособове лідерство замінено колективним. Створено Бюро проводу з трьох осіб (Р. Шухевич, З. Матла, Д. Маївський). У липні 1944 року сформовано Українську головну визвольну раду (УГВР), більшість членів якої були бандерівцями, а головний секретаріат очолив Р. Шухевич. ОУН(М) проводила схожу політику, створивши Всеукраїнську національну раду у Львові навесні 1944 року.

Наприкінці війни А. Мельник знову очолив ОУН(М), а С. Бандера та Я. Стецько увійшли до керівництва в Україні. У лютому 1946 року в Мюнхені створено Закордонні частини ОУН (ЗЧ ОУН) під проводом С. Бандери. Перегляд ідеологічних засад у 1943 році спричинив конфлікт між групою ОУН(Б) в Україні (М. Лебедь та ін.) і закордонною організацією Бандери. Останню звинуватили в протидії демократизації ОУН(Б), автономії УПА та УГВР, а також у догматизмі й елітаризмі. Бандера вважав, що ідеологічна ревізія наближає ОУН до соціалізму та комунізму. Конфлікт завершився виключенням опозиції на конференції ЗЧ ОУН у Міттенвальді 28–31 серпня 1948 року. У 1953–1954 роках провід ОУН(Б) в Україні підтвердив перегляд ідеологічних засад і доручив С. Бандері, З. Матлі та Л. Ребету сформувати новий уряд ЗЧ ОУН. Переговори не дали результатів, і в 1956 році З. Матла та Л. Ребет заснували ОУН (Закордонну). Після вбивства Л. Ребета агентом КДБ Б. Сташинським у 1957 році організацію очолив Б. Кордюк, а згодом — Д. Ребет, удова Л. Ребета. 
Суперечки між фракціями ОУН тривали в Німеччині й після війни, зокрема в боротьбі за вплив у таборах переміщених осіб і в еміграційній Українській національній раді. Останнім часом вплив ОУН зменшується через ідеологічні розбіжності із західними ліберально-демократичними цінностями.