ПЕРША РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1905–1907 рр.

До початку 1905 р. у Російській імперії склалися об’єктивні та суб’єктивні передумови для революції. Нерозв’язаність аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, зацікавленість буржуазії в участі у вирішенні державних проблем, національний гніт, відсутність демократичних свобод, поразка царату в російсько-японській війні 1904–1905 рр. і пропагандистська діяльність нелегальних політичних партій створили сприятливі умови для потужного соціального вибуху.

Початком першої в Росії буржуазно-демократичної революції стали події 9 січня 1905 р. у Петербурзі, відомі як «Кривава неділя». Того дня царські війська розстріляли біля Зимового палацу 150-тисячну мирну робітничу демонстрацію, учасники якої намагалися передати Миколі II петицію з вимогами щодо поліпшення умов життя (робітники ще вірили в «доброго царя-батюшку»). Звістка про загибель 1200 робітників і поранення 5 тис. осіб швидко поширилася країною, викликавши хвилю обурення. У січні 1905 р. в Росії страйкували 440 тис. осіб, тоді як у попередні роки в страйках брали участь у середньому 43 тис. осіб на рік.

Перша фаза революції (січень–жовтень 1905 р.) характеризувалася наростанням масових виступів, посиленням їхнього політичного характеру, політизацією народних мас, активізацією самоорганізації суспільства (утворення нових політичних партій, рад робітничих і солдатських депутатів, профспілок тощо), поширенням заворушень в армії, на флоті та в селі, а також взаємодією робітничого, селянського та національно-визвольного рухів.

Хоча за своїм характером перша російська революція була буржуазно-демократичною, її головною особливістю стало те, що провідну роль відігравав не буржуазія, а пролетаріат. За методами боротьби, що переважали (політичний страйк, збройне повстання робітників), революція мала пролетарське «забарвлення». Водночас активна участь селянства, яке вимагало скасування викупних платежів і вирішення аграрного питання, додавала революції виражені селянські риси. Участь представників національних окраїн, які домагалися автономії в складі Росії, свідчила про наявність елементів національно-визвольного руху.

Із другої половини січня до березня 1905 р. страйковий рух охопив підприємства Бахмутського, Слов’яносербського та Маріупольського повітів Катеринославської губернії, а також Таганрозького й Черкаського округів області Війська Донського, південь Ізюмського та Богодухівського повітів Харківської губернії. У Донбасі в страйковому русі брали участь 53,6 % шахтарів і 91,4 % металістів. У квітні–серпні 1905 р. в Україні відбулося понад 300 страйків за участю більш ніж 110 тис. робітників. Особливо масовими були травневі страйки. У Варшаві, Лодзі, Одесі, Ризі та інших містах дійшло до збройних сутичок між робітниками та царськими військами.

У червні заворушення поширилися на село й флот. Селянські бунти охопили 64 із 94 українських повітів. На Чорноморському флоті 14–25 червня спалахнуло повстання на броненосці «Потьомкін», матроси якого розправилися з офіцерським складом і підняли червоний прапор. Оскільки повстання не підтримали інші кораблі Чорноморського флоту, броненосець був змушений відпливти до румунського порту Констанца, де здався місцевій владі.

Кульмінацією революції став жовтневий загальноросійський політичний страйк. У листівці Луганської організації РСДРП зазначалося: «І весь світ побачив небачену подію. Не йдуть потяги, не тріскотить телеграф, не гуде телефонний дріт, не шумлять машини, не димлять фабричні труби, не сяє на вулиці електрика. Усе завмерло. То робітник повстав, то мускулистий кулак грозить усім шкуродерам, усім самодержцям».

Жовтневий страйк паралізував дії уряду та порушив господарське життя країни.

Під тиском революційних мас 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, у якому обіцяв політичні свободи: недоторканність особи, свободу совісті, слова, зборів і союзів. Уряд також пообіцяв скликати законодавчу Державну думу, яка обиралася б усіма верствами суспільства. Маніфест 17 жовтня мав значні наслідки: він розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, пожвавив і урізноманітнив її. Свобода друку сприяла появі перших україномовних газет і журналів: у 1905 р. у Лубнах почала виходити газета «Хлібороб», згодом україномовні газети з’явилися в Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Серед українських соціально-політичних журналів варто згадати «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів». У 1905–1907 рр. загалом видавалися 24 україномовні видання. У багатьох населених пунктах відкрилися філії культурно-освітньої організації «Просвіта» (до середини 1907 р. їх налічувалося 35).
Революція активізувала процес масової самоорганізації суспільства: виникали партії, ради, профспілки, кооперативи тощо. Зросла чисельність лівих партій і організацій: російської партії есерів (соціалістів-революціонерів), анархістів, анархо-синдикалістів, а також більшовиків і меншовиків.

Есери за своїми програмними засадами були продовжувачами справи народників. Вважаючи селян революційним класом, вони зосереджували пропаганду переважно на сільському населенні. Перші нелегальні есерівські організації з’явилися в 90-х роках XIX ст. (Закордонний союз соціалістів-революціонерів, Північний союз соціалістів-революціонерів, Південна партія соціалістів-революціонерів). У 1901 р. ці групи об’єдналися в Партію соціалістів-революціонерів Росії, про що офіційно оголосили в газеті «Революційна Росія» у січні 1902 р. Напередодні революції 1905–1907 рр. ця партія мала філії в 10 містах України (Києві, Полтаві, Харкові, Катеринославі, Чернігові, Волинську, Бердичеві, Єлисаветграді, Одесі та Миколаєві). У ході революції кількість есерівських організацій в Україні значно зросла, а чисельність членів партії збільшилася з 1260 до 25 000 осіб.