Директорія УНР

Восени 1918 року країни Четверного союзу опинилися на порозі поразки в Першій світовій війні. У жовтні спалахнула революція в Австро-Угорщині, унаслідок якої ця імперія розпалася, немов картковий будиночок. На початку листопада відбувся революційний вибух у Німеччині.

 Із закінченням війни німецькі й австрійські війська мали залишити Україну, що позбавляло режим гетьмана Скоропадського головної опори в особі окупаційної армії. У цій ситуації 14 листопада 1918 року Скоропадський призначив новий Кабінет міністрів, який складався з російських монархістів, і проголосив Акт федерації, зобов’язавшись об’єднати Україну з майбутньою небільшовицькою Росією.
Українські націонал-патріоти не могли допустити об’єднання України з Росією і того ж дня організували альтернативний тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри (головний отаман), Ф. Швеця, О. Андрієвського та А. Макаренка.

Директорія закликала народ до повстання проти гетьмана і направила на Київ загони повстанців чисельністю близько 60 тис. осіб. На бік Директорії перейшли найкращі гетьманські частини — Січові стрільці під командуванням Є. Коновальця та Сірожупанна дивізія (загальною чисельністю близько 40 тис. осіб). 21 листопада повстанці оточили Київ. Після тривалих переговорів, мета яких полягала в забезпеченні безперешкодного виходу німецьких військ зі столиці, загони Директорії 14 грудня 1918 року тріумфально ввійшли до Києва. Скоропадський зрікся влади й утік разом із німцями. Директорія проголосила відновлення УНР.

Третя фаза української державності — період Директорії — була своєрідним продовженням першої — періоду Центральної Ради. Своєю декларацією від 26 грудня Директорія відновила всі закони УНР. Одним із головних пунктів декларації була обіцянка експропріації державних, церковних і великопоміщицьких землеволодінь для розподілу їх між селянами. Не менш соціалістичними були зобов’язання уряду діяти в інтересах робітників, селян і «трудової інтелігенції» та позбавити виборчих прав земельну й промислову буржуазію.

Із самого початку своєї діяльності уряд Директорії зіткнувся з численними внутрішніми й зовнішніми проблемами. Помірні соціалісти виступали за парламентський лад в УНР, тоді як ліві радикали прагнули українського варіанта системи Рад. 9–12 січня 1919 року в Києві відбувся VI з’їзд УСДРП, на якому учасники одразу розділилися на прихильників радянської системи влади і тих, хто відстоював ідею парламентаризму. Голова уряду В. Чехівський на з’їзді висловився за владу Рад. Більшою помірністю відзначалися виступи голови Директорії В. Винниченка і М. Порша. З’їзд завершився розколом у партії: після відходу лівих радикалів ухвалили резолюцію, яка відкидала систему Рад і диктатуру пролетаріату та визнавала найбільш прийнятною формою парламентську систему.

Внутрішній конфлікт у Директорії посилили несприятливі зовнішні обставини. Країни Антанти ще в грудні висадили в Одесі та інших чорноморських портах 60-тисячний десант, який мав запобігти поширенню більшовизму й надати військову допомогу білому рухові, насамперед Добровольчій армії генерала Денікіна. Одночасно з півночі в Україну почала наступ Червона армія. 3 січня частини Другої Української радянської дивізії за підтримки повсталого харківського пролетаріату захопили Харків, куди незабаром переїхали український радянський уряд і Центральний Комітет Компартії України. 4 січня утворили Український фронт під командуванням В. О. Антонова-Овсієнка.

12 січня більшовики захопили Чернігів і повели наступ на Київ.

Директорія не могла воювати на два фронти, тож їй довелося вирішувати, з ким укласти союз — з Антантою чи Радянською Росією. Винниченко схилявся до миру з більшовиками, а Петлюра вважав за потрібне домовитися з Францією та Англією і разом із ними боротися проти більшовизму. Зрештою, 16 січня Директорія оголосила війну Радянській Росії.
В умовах зростаючої загрози захоплення Києва радянськими військами Директорія провела низку символічних демонстрацій своєї суверенності: по-перше, 22 січня 1919 року вона відсвяткувала формальне об’єднання («Акт Злуки») УНР із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), утвореною восени, а по-друге, 22–28 січня провела в Києві засідання Трудового конгресу, якому відводилася роль революційного парламенту.

У роботі конгресу взяли участь близько 400 делегатів (з них 36 від ЗУНР). Найчисельнішу групу на цьому форумі становили члени Селянської спілки, яка перебувала під впливом українських есерів; останні на той час уже розкололися на три фракції — ліву, праву й центр. Ліві були представлені так званими боротьбистами (від назви їхньої газети «Боротьба»), які прагнули встановлення влади Рад. Праві стояли на платформі демократичного соціалізму. Центр об’єднався навколо М. Грушевського, М. Любинського і М. Шаповала, які виступали за передачу влади «трудовим Радам селянських і робітничих депутатів». Із своїми програмами і проєктами резолюцій на конгресі виступили представники УСДРП, незалежні соціал-демократи, що відкололися від неї, а також делегати від єврейських партій Бунд і Поалей-Ціон.
Трудовий конгрес не зміг вирішити нагальних проблем. Більшість делегатів висловилися за війну з Радянською Росією і пошук згоди у відносинах із країнами Антанти, після чого конгрес завершився.

У зв’язку зі швидким наближенням 25-тисячної Червоної армії Директорія 2 лютого була змушена залишити Київ і переїхати до Вінниці. Щоб полегшити переговори з Антантою, есери й есдеки вирішили відкликати своїх членів із уряду. 11 лютого Винниченко залишив посаду голови Директорії, передавши свої повноваження Петлюрі. Незабаром найавторитетніші українські політики (Винниченко, Чехівський, Шаповал і Грушевський) виїхали за кордон, залишивши учасників національно-визвольної боротьби в стані повної дезорієнтації.
Захопивши 5 лютого Київ, більшовики до кінця травня встановили радянську владу на більшій частині території України.
У травні 1919 року почався знаменитий «похід на Москву» білогвардійської Добровольчої армії Денікіна. Частину військ Денікін спрямував в Україну. Протягом червня–липня білі захопили Донбас, Таврію й Подніпров’я, включно з Києвом. На окупованій території встановлювалася військова диктатура генерала Денікіна. Одночасно на Правобережжі проти радянських загонів діяли війська Директорії УНР під командуванням Петлюри. І білі, і петлюрівці не лише боролися з більшовиками, а й влаштовували масові єврейські погроми. За оцінками істориків, у 1919–1920 роках у цих погромах загинуло від 35 до 50 тис. євреїв. Найкривавіші погроми відбулися в Проскурові (нині Хмельницький), Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені й Бахмачі.

У Західній Україні проти Галицької армії ЗУНР активно діяли польські війська. Відновивши свою державність і отримавши значну допомогу від країн Антанти, Польща не визнала незалежності ЗУНР і прагнула повернути західноукраїнські землі під свою владу. У травні 1919 року польський уряд відправив на український фронт у Галичині й на Волині сформовані у Франції дивізії генерала Галлера (60 тис. осіб), і на початку червня поляки зайняли майже всю Галичину, за винятком трикутника між Дністром і Збручем. Тимчасовим пристановищем уряду ЗУНР і командування Галицької армії (яка налічувала приблизно 50 тис. осіб) із липня до листопада був Кам’янець-Подільський. Тут також перебувала 35-тисячна армія Директорії. Якби галичани й петлюрівці об’єдналися, вони могли б протистояти і полякам, і білим, і червоним. Однак між двома формально союзними урядами й арміями не було згоди: Директорія УНР вважала головним супротивником білу і червону Росію і для перемоги над цим ворогом була готова укласти військово-політичний союз із Польщею. Галичани ж головним противником вважали поляків і для звільнення Галичини були готові домовитися з Денікіним. Восени армії галичан і петлюрівців, страждаючи від голоду та тифу, почали розпадатися. До кінця жовтня в Галицькій армії залишилося не більше 4 тис. боєздатних солдатів, а Петлюра міг відправити в бій не більше 3 тис. осіб. Інші або померли, або дезертирували. 6 листопада 1919 року командувач Галицької армії М. Тарнавський приєднався зі своїми людьми до білих. Залишки армії УНР, опинившись в оточенні білих, червоних і поляків, перейшли на партизанські форми боротьби, а їхній головнокомандувач Петлюра виїхав до Варшави, щоб вести переговори з урядом Польщі.

Восени того ж року провал походу Добровольчої армії генерала Денікіна на Москву призвів до чергової зміни військово-політичної ситуації. Червона армія, перейшовши в контрнаступ, почала відтісняти білогвардійців на південь. У грудні 1919 року радянські війська знову вступили на територію України і протягом січня–лютого 1920 року захопили здебільшого Лівобережжя і Правобережжя. Денікін склав із себе верховне командування і виїхав за кордон; його наступник, барон Врангель, переховувався із залишками білої армії в Криму.
22 квітня 1920 року голова Директорії С. Петлюра підписав Варшавський договір із польським урядом, за яким «поступився» Польщі Західною Україною; в обмін голова Польської держави Ю. Пілсудський обіцяв йому військову допомогу в боротьбі з більшовиками. 25 квітня почався наступ польсько-петлюрівських військ (65 тис. поляків і 15 тис. українців) проти Радянської України. 6 травня вони захопили Київ. Однак очікуваної підтримки з боку широких верств українського селянства вони не отримали. Тим часом більшовики оголосили партійну мобілізацію. Наприкінці травня на Південно-Західний фронт перекинули Першу кінну армію під командуванням С. М. Будьонного, 25-ту Чапаєвську дивізію, Башкирську кавалерійську бригаду та інші частини. На фронті діяла також Восьма кавалерійська дивізія Червоного козацтва. 12 червня радянські війська знову зайняли Київ, після чого швидко очистили від поляків і петлюрівців Правобережну Україну. У серпні над Польщею нависла загроза більшовицької окупації. У цій критичній ситуації поляки мобілізували всі свої резерви, зупинили просування Червоної армії в напрямку Варшави і перейшли в контрнаступ. До осені їм вдалося зайняти західні райони України та Білорусі.

Виснаживши свої ресурси, ворожі сторони (крім петлюрівців) вирішили сісти за стіл переговорів. 12 жовтня 1920 року в Ризі між Радянською Росією, Радянською Україною та Радянською Білорусією, з одного боку, і Польщею — з іншого, підписали договір про перемир’я й попередній мир. За цим договором землі Західної України й Західної Білорусі залишилися під владою Польщі.
Закінчення радянсько-польської війни дало більшовикам можливість зосередити всі сили для боротьби з бароном Врангелем. У листопаді 1920 року війська Південного фронту під командуванням М. Фрунзе за підтримки повстанських загонів Нестора Махна штурмом узяли Перекоп і протягом тижня очистили Крим від білогвардійців. Одночасно війська Чотирнадцятої армії під командуванням І. Уборевича розгромили тридцятип’ятитисячну армію Директорії УНР між Дністром і Збручем. Залишки петлюрівських військ перейшли через Збруч на територію, контрольовану Польщею, де їх роззброїли й інтернували.