УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ (УПСР)

У 1907 р. в Україні було створено Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР). Її програма містила такі основні положення:

• Здійснення соціальної революції, встановлення демократичної республіки та створення справедливого соціалістичного суспільства.
• Ліквідація національного гніту, забезпечення рівності всіх національностей і надання націям права на самовизначення.
• Визнання невід’ємних прав громадян: свободи совісті, слова, друку, зборів, союзів, страйків, недоторканності особи й житла, загального й рівного виборчого права для всіх громадян, які досягли двадцятирічного віку.
• Усуспільнення праці, власності та всього господарства.
• «Соціалізація» землі, тобто вилучення землі з товарного обігу та передача її в загальнонародне надбання без викупу; зрівняльно-трудове користування землею зі сплатою ренти на суспільні потреби.

Есери застосовували різні форми класової боротьби, включно з індивідуальним терором. Останній розглядався як «збудник» революційної активності мас, а також засіб залякування царського уряду та дезорганізації його діяльності.

ІНШІ ПОЛІТИЧНІ СИЛИ ТА ТЕРОРИСТИЧНІ МЕТОДИ

Анархісти, подібно до есерів, також використовували терористичні методи боротьби, розглядаючи державу як апарат насильства над особистістю та виступаючи за її повне знищення. У 1906 р. та першому кварталі 1907 р. лише катеринославські анархісти здійснили 70 терористичних актів. Загалом у 1906–1907 рр. у Російській імперії було вбито або поранено 9700 посадових осіб; на голову царського уряду П. А. Столипіна здійснено 10 замахів.

На відміну від есерів і анархістів, соціал-демократи (більшовики та меншовики) виступали проти тактики індивідуального терору. Вони віддавали перевагу масовим революційним діям пролетаріату, вважаючи, що лише так можна зруйнувати монархічний лад і встановити демократичну республіку. За різними оцінками, чисельність більшовиків в Україні в 1905–1907 рр. зросла з 1 тис. до 4–7 тис. осіб. Меншовиків було значно більше — від 10 до 14 тис.

Серед центристських загальноросійських партій виділялася конституційно-демократична партія (кадети, або «Партія народної свободи»), яка відстоювала ліберальні ідеї та виступала за конституційну монархію. До її складу входили представники дрібної та середньої буржуазії, інтелігенції та кваліфікованих робітників. Правіше кадетів розташовувалися октябристи («Союз 17 жовтня»), які об’єднували великих підприємців, фабрикантів і банкірів, тісно пов’язаних із царським самодержавством. Вони не прагнули ліквідації монархії, а лише домагалися права участі в управлінні державою.

Правий фланг політичного спектра представляли монархічні партії. В Україні не було окремих національних поміщицьких партій, але активно діяли філії загальноросійських монархічних організацій. Їхні програми ґрунтувалися на ідеях великодержавного шовінізму та антисемітизму. У 1901 р. у Петербурзі створено загальноросійську монархічну організацію «Русское собрание», а в 1903 р. аналогічна структура з’явилася в Харкові. Згодом відділи «Русского собрания» виникли в Києві та Одесі, де видавалися монархічні видання «Русская речь» і «Русский листок». Ці організації мали на меті захищати основи російського самодержавства, російської культури та російської мови на «національних окраїнах».

У період першої російської революції головною поміщицькою партією став Союз російського народу (СРН), заснований у листопаді 1905 р. Він налічував близько 400 тис. членів. У Катеринославській губернії діяло 13 відділів СРН загальною чисельністю 17 386 осіб (для порівняння: кадети мали 3 організації та 435 членів, РСДРП — 26 організацій і 6515 членів обох фракцій). У Київській губернії нараховувалося 50 відділів СРН із 8433 членами. Загалом в українських філіях СРН було 190 тис. осіб — майже половина всіх членів партії. Статут СРН від 7 серпня 1906 р. проголошував, що його членами можуть бути «лише власне російські люди» (до цього поняття включалися великороси, білоруси й малороси).

У народі членів монархічних організацій називали чорносотенцями. Об’єднуючи не лише дворян-поміщиків, а й реакційні буржуазні елементи, відсталі верстви робітників, крамарів, візників і люмпен-пролетаріат, чорносотенці влаштовували масові маніфестації «на захист царя й Батьківщини» та нерідко організовували єврейські погроми. Так, після видання Маніфесту 17 жовтня 1905 р. в Одесі вони вчинили погром, під час якого було вбито близько тисячі осіб єврейської національності. Подібні погроми відбувалися в Києві, Харкові, Катеринославі та інших містах.

РАДИ РОБІТНИЧИХ ДЕПУТАТІВ І ПРОФСПІЛКИ

Відсутність парламентських форм правління та потреба в консолідації опозиційних сил сприяли появі нової форми організації влади — Рад робітничих депутатів. У жовтні–грудні 1905 р. Ради виникли в понад 50 містах Російської імперії, зокрема в усіх промислових центрах України. Депутатами Рад були переважно представники лівих партій — есери, меншовики та більшовики. Їх обирали на заводах, фабриках, рудниках, у залізничних майстернях у містах і робітничих селищах. Засідання Рад відбувалися регулярно, один-два рази на тиждень. Для керівництва повсякденною роботою обиралися виконавчі комітети.
Ради робітничих депутатів проводили масову агітацію серед трудящих, обговорювали економічні та політичні питання, створювали фонди допомоги безробітним і формували бойові дружини для охорони революційного порядку та протидії жандармам і чорносотенцям.
Свідченням активної масової самоорганізації суспільства стало створення профспілок. Під час революції профспілковий рух охопив усі великі міста України, зокрема Одесу, Київ, Харків, Катеринослав, Миколаїв. До кінця 1905 р. в Україні діяло близько 80 профспілкових об’єднань.

РЕВОЛЮЦІЙНІ ПОВСТАННЯ

Незважаючи на видання Маніфесту 17 жовтня 1905 р., революційна боротьба не вщухала до кінця року. У листопаді 1905 р. відбулося повстання моряків на крейсері «Очаків» у Севастополі (очолював лейтенант П. Шмідт); у Києві в той же час повстав саперний полк. У грудні хвиля політичних страйків і збройних повстань робітників прокотилася найбільшими промисловими центрами імперії. В Україні основним районом збройної боротьби стала Катеринославська губернія, до складу якої входив Донбас. На залізничних станціях Донецького басейну створювалися розпорядчі комітети, які формували бойові дружини та усували від влади місцеву адміністрацію. Такі комітети діяли в Гришиному, Авдіївці, Горлівці, Ясинуватій, Дебальцевому та інших місцях.

12 грудня бойові дружини робітників розпочали роззброєння окремих загонів поліції та жандармів. 13 грудня на станції Авдіївка відбулася сутичка повсталих робітників із загоном драгунів; у Ясинуватій дружинники напали на роту піхоти та роззброїли солдатів. 16 грудня, зосередивши в Горлівці три роти піхоти, зведений загін драгунів і кінної поліції, царські війська перейшли в контрнаступ. Намагаючись заарештувати керівників страйкового комітету на машинобудівному заводі, солдати відкрили вогонь по робітниках, убивши 18 і поранивши 50 осіб. На допомогу горлівчанам прибули бойові дружини з інших станцій Донбасу.

Було створено штаб повстання, сформовано три загони дружинників загальною чисельністю до 4 тис. осіб (але лише кілька сотень мали вогнепальну зброю). 17 грудня відбулася вирішальна сутичка між повстанцями та урядовими військами. Відступаючи під натиском переважаючих сил супротивника, робітники захопили один із потягів і залишили Горлівку. За повідомленням «Гірничозаводського листка», у бою загинуло 33 дружинники; за офіційними даними царської влади, втрати повсталих становили близько 300 осіб.