Українські політичні партії та рухи кін. XIXст.

Народництво — ідеологія та рух різночинної інтелігенції, що домінували на буржуазно-демократичному етапі визвольної боротьби в Росії (1861–1895 рр.) і відображали інтереси селянської демократії. 

НАРОДНИЦТВО

Поєднуючи радикальну демократичну антифеодальну програму з ідеями утопічного соціалізму, народництво виступало проти пережитків кріпацтва та буржуазного розвитку країни. Від початку в народництві намітилися дві тенденції — революційна та ліберальна. У 60–80-х роках XIX ст. революційні народники різними шляхами прагнули селянської революції. Із середини 80-х років XIX ст. ліберальне народництво, яке раніше не відігравало значної ролі, стало провідним напрямом. У русі брали участь представники різних національностей Росії, а ідеологія народництва своєрідно інтерпретувалася в різних національних регіонах, зокрема в Україні.

ГРОМАДИ

Громади — організації української інтелігенції (українофілів) у другій половині XIX — на початку XX ст., що займалися національно-культурною та суспільно-політичною діяльністю. Вони діяли в Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Херсоні, Чернігові та інших містах України. Перша громада виникла наприкінці 50-х років XIX ст. у Петербурзі, до її складу входили М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, Ф. і А. Лазаревські та інші. На кошти українських землевласників В. Тарнавського та Г. Ґалаґана громада видавала твори українських письменників, а в 1861–1862 рр. — перший український журнал у Російській імперії «Основа». У 1861 р. громада з’явилася в Києві, а в 70–90-х роках XIX ст. вона стала головним осередком просвітницької роботи в Україні. До київської громади в цей період входили В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, Т. Рильський, Ф. Вовк, М. Лисенко, М. Старицький, В. Рубінштейн, І. Нечуй-Левицький та інші. Члени громад вважали своїм основним завданням поширення освіти та пробудження національної самосвідомості народу.

 Вони брали активну участь у роботі недільних шкіл для неписьменних селян, видавали популярну й наукову літературу українською мовою, збирали етнографічні та фольклорні матеріали. Громадівці співпрацювали з Південно-Західним відділенням Російського географічного товариства (1873–1875 рр.) і обговорювали актуальні суспільно-політичні питання в газеті «Київський телеграф». Емський указ 1876 р. заборонив їхню діяльність. Унаслідок репресій 1875–1876 рр. було припинено видання «Київського телеграфу», закрито Південно-Західне відділення Російського географічного товариства, а з Київського університету звільнено М. Драгоманова та М. Зібера. Частина громадівців на чолі з Драгомановим емігрувала за кордон, де почала видавати збірник «Громада» (1878–1882 рр.). У 80-х роках XIX ст. громадівці в Україні об’єдналися навколо журналу «Київська старовина» (1888–1906 рр.), який фінансово підтримували В. Симиренко, В. Тарнавський і Є. Чикаленко. На межі XIX–XX ст. до київської громади приєдналися молоді українофіли: С. Єфремов, М. Левицький, І. Стешенко, Л. Жебуньов та інші. Активно діяли громади в Одесі (В. Мальований, П. Андрієвський, Є. Борисов, Ф. Щербина), Харкові (Д. Пильчиков, В. Александров, П. і А. Єфименки), Чернігові (М. Шраг, М. Коцюбинський, Б. Грінченко), Полтаві (М. Дмитрієв) та інших містах. У 1897 р. у Києві з ініціативи В. Антоновича та О. Кониського відбувся з’їзд громадівців, на якому було засновано Загальну українську безпартійну демократичну організацію, до якої увійшли громади з 20 міст України.

МОСКВОФІЛЬСТВО

Москвофільство (русофільство) — літературна та суспільно-політична течія серед українського населення Галичини, Буковини та Закарпаття в середині XIX — 30-х роках XX ст. Вона виступала за національно-культурну, а згодом і державно-політичну єдність із російським народом і Росією. Передумовами виникнення москвофільства були втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздробленість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної самосвідомості мас.

НАРОДОВЦІ

Народовці — суспільно-політична течія серед західноукраїнської інтелігенції, що виникла в 60-х роках XIX ст. як противага москвофільству. Рух народовців базувався на ідеях національного відродження, сформульованих «Руською трійцею» та Кирило-Мефодіївським братством, і розвивався під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Визнаючи українців окремою нацією, яка проживала від Кавказу до Карпат, народовці виступали за єдність усіх українських земель і розвиток єдиної української мови на основі народних говорів. На початковому етапі вони проводили просвітницьку роботу ліберального спрямування. Організаційними центрами народовського руху стали редакції журналів «Вечорниці» (1862–1863 рр.), «Мета» (1863–1864 рр.), «Нива» (1865 р.), «Русалка» (1866 р.). До народовців належали представники української інтелігенції — письменники, учителі, лікарі, юристи, студенти. Група письменників, педагогів і громадських діячів, зокрема С. Воробкевич, В. Шашкевич, К. Климкевич, Ф. Заревич, К. Горбаль, Д. Танячкевич, К. Устиянович, створювала на зразок київської «Громади» студентські та учнівські організації (громади) у навчальних закладах Галичини. Через ці громади, де учасники вивчали українську літературу й історію, збирали етнографічний і фольклорний матеріал, влаштовували літературні вечори та концерти, народовці прагнули пробудити національну самосвідомість української молоді.

Скориставшись новими конституційними законами Австро-Угорщини, народовці заснували культурно-освітні товариства: «Руська бесіда» (1861 р.), при якій діяли український театр (1864 р.), і «Просвіта» (1868 р.). Вони відкривали читальні, бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, організовували театральні вистави та щорічні Шевченківські вечори-концерти. У 1873 р. у Львові за фінансової та моральної підтримки меценатів із Наддніпрянської України було створено Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ).

Поштовхом до активної політичної діяльності народовців стали вибори 1879 р. до Галицького сейму, куди українці, очолювані москвофільською Руською радою, провели трьох своїх представників.
Новий етап просвітницької діяльності народовці розпочали з видання двох політичних часописів: «Батьківщина» (1879 р.) і «Діло» (1880 р.). У редакціях цих видань працювали провідні ідеологи народовців — В. Барвінський, В. Навроцький, О. Огоновський, Ю. Романчук, А. Вахнянин, Д. Гладилович та інші. У 1885 р. народовці створили політичну організацію — Народну раду. У 1890 р. Ю. Романчук, С. Сембратович і О. Барвінський за посередництва В. Антоновича уклали компромісну угоду з польськими політичними колами та австрійським урядом, відому як «Нова ера». У 1890 р. значна частина народовців увійшла до Русько-української радикальної партії (РУРП), яка різко засудила політику «Нової ери» та продовжила опозиційну боротьбу. У 1894 р. група народовців на чолі з Ю. Романчуком перейшла в опозицію.

На платформі «Нової ери» залишилися митрополит С. Сембратович і невелика група народовців на чолі з О. Барвінським і А. Вахняниним, які висунули гасло «Краще щось, ніж нічого». Це крило згодом оформилося в Християнсько-суспільну партію. У 1899 р. основна частина народовців разом із радикалами утворила Українську національно-демократичну партію (УНДП), яка в 1919 р. отримала назву Національно-трудова партія.

ТОВАРИСТВО «ПРОСВІТА»

«Просвіта» — українське культурно-освітнє товариство, засноване у Львові групою народовців 8 грудня 1868 р. Головним завданням товариства було сприяння просвіті українського народу в культурному, національно-політичному та економічному напрямах. На початку 90-х років XIX ст. «Просвіта» почала відкривати власні читальні. Діяльність філій координувало головне відділення у Львові.
У 1914 р. читальні «Просвіти» діяли в 75 % українських населених пунктів Галичини, а до 1939 р. мережа філій і читалень охоплювала 85 % західноукраїнських земель (у 1914 р. — 75 філій, 2944 читальні, близько 200 тис. членів; у 1939 р. — 83 філії, 3075 читалень, 360 тис. членів). «Просвіта» представляла народовський напрям у політичній сфері, була ініціатором створення друкованого органу народовців — газети «Діло» (1880 р.) та політичної організації Народна рада (1885 р.).

У 1869 р. товариство домоглося фінансової підтримки від крайових фондів для видання українських книг, боролося за відкриття українських шкіл в умовах запровадження галицьким сеймом польської мови як офіційної (1868 р.), надсилало петиції з проханням заснувати кафедру української історії у Львівському університеті. У листопаді 1918 р., після проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), «Просвіта» стала основою Державного секретаріату ЗУНР. Зберігаючи культурно-освітню функцію, «Просвіта» дала початок численним економічним, фінансовим, спортивним та іншим організаціям. Товариство створювало при читальнях магазини, кооперативи, ощадно-позичкові каси, забезпечувало друкованою продукцією народно-господарські програми. «Просвіта» відкрила Торговельну школу (1911 р.),

Жіночу школу господарства (1912 р.) і Господарську школу (1912 р.). Для талановитої молоді товариство призначало стипендії та організовувало стажування в Європі. Важливим етапом стало проведення «Просвітою» Першого українського просвітньо-економічного конгресу 1909 р., у якому взяли участь діячі освіти й економіки. Особливу увагу «Просвіта» приділяла видавничій діяльності. За 60 років товариство видало близько 1000 видань. Із 1877 р. щомісяця видавало книжки, які розсилало в обмін на членські внески. У 1869–1876 рр. «Просвіта» підготувала та видала 22 підручники для українських гімназій.

Високим рівнем вирізнялися серійні видання товариства, зокрема 8 серій: «Руська письменність» (пізніше «Українське письменство», 1904–1928 рр., 25 томів), «Просвітні листки» (1907–1927 рр., 8 книжок), «Народна бібліотека» (1920–1927 рр., 38 книг), «Загальна бібліотека» (1920–1925 рр., 8 книг), «Учітеся, брати мої...» (1921–1929 рр., 9 книг), «Історична бібліотека» (1928 р., 10 книг), «Бібліотека «Життя й знання»» (1925–1939 рр., 53 книги). Для поширення освіти товариство видавало 7 періодичних видань: «Письмо з «Просвіти»» (1876–1879, 1891–1894, 1907–1914, 1921–1933 рр.), «Читальня» (1894–1896 рр.), «Аматорський театр» (1925–1927 рр.), «Бібліотечний порадник» (1925–1926 рр.), «Народна просвіта» (1922–1927 рр.), «Життя й знання» (1927–1939 рр.), «Просвіта» (1936–1939 рр.). Із 1869 р. при «Просвіті» діяла бібліотека, яка після передачі в 1909 р. значної частини фондів Бібліотеці Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ) була реорганізована в публічну бібліотеку.

ПЕРША ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ — РУРП

Русько-українська радикальна партія (РУРП) — перша українська політична партія, утворена 1890 р. у Львові. Її засновниками та лідерами були І. Франко (до 1899 р.), М. Павлик (до 1914 р.), В. Будзиновський, С. Данилович, Є. Левицький та інші. РУРП прагнула поєднати захист соціальних інтересів українських селян Галичини з відстоюванням національних прав українського народу. Під час внутрішньопартійних дискусій між «старими» (І. Франко, М. Павлик) і «молодими» (В. Будзиновський, В. Охрімович, Є. Левицький та інші) вперше було висунуто й обґрунтовано постулат політичної самостійності України (книга Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», 1895 р., та друга програма РУРП). Після розколу 1899 р. частина членів РУРП увійшла до Української національно-демократичної партії (УНДП) і Української соціал-демократичної партії (УСДП). Разом із УНДП РУРП утворила неофіційну двопартійну систему в українському політичному русі, де відігравала роль лівої опозиції щодо центристської УНДП. Діячі партії відіграли значну роль в організації селянських заворушень у Галичині 1902 р., січового руху (К. Трильовський), обіймали провідні посади в уряді ЗУНР (Л. Бачинський, Д. Вітовський, І. Макух, А. Шмігельський). У 1919–1939 рр., під час польської окупації Галичини, Українська радикальна партія (колишня РУРП) залишалася однією з найвпливовіших легальних українських партій. У 1926 р. вона об’єдналася з волинською Українською соціально-революційною партією, утворивши Українську радикально-соціалістичну партію. Чисельність партії досягала 20 тис. осіб. У 1931 р. вона вступила до II Соціалістичного Інтернаціоналу. Основні видання: «Народ» (1890–1895, 1918 рр.), «Хлібороб» (1891–1895 рр.), «Громадський голос» (1895–1939 рр., із перервами). Після Другої світової війни партія діяла в еміграції.

РЕВОЛЮЦІЙНА УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ (РУП)

У 1900 р. група студентів із українофільських гуртків Харкова створила першу в Наддніпрянській Україні політичну організацію — Революційну українську партію (РУП). Її лідерами були Д. Антонович, М. Русов, Б. Камінський і Л. Мацієвич. Першим програмним документом РУП стала брошура «Незалежна Україна», написана харківським адвокатом М. Міхновським (1873–1924). Документ містив ключові націоналістичні положення: 1) мета партії — створення незалежної української держави; 2) лідер національного руху — інтелігенція, що служить народові; 3) засоби досягнення мети — будь-які, включно з насильницькими; 4) принципи боротьби — «хто не з нами, той проти нас», «Україна для українців», «переможемо або помремо»; 5) відмова від компромісів із поміркованими українофілами.

Незабаром у РУП стався розкол через націоналістичну безкомпромісність ідей Міхновського. У 1902 р. його прихильники, не знайшовши широкої підтримки, створили Українську національну партію (УНП). У 1903 р. від РУП відокремилася ліва група на чолі з Б. Ярошевським, утворивши Українську соціалістичну партію (УСП). Основним регіоном діяльності РУП була Лівобережна Україна (Харківщина, Київщина, Полтавщина), об’єктом пропаганди — українські селяни, а головними формами боротьби — агітація та пропаганда. Із поширенням соціал-демократичних ідей частина рупівців переглянула свої погляди, і в 1904 р. утворилася Українська соціал-демократична спілка, яка на автономних правах увійшла до меншовицької фракції РСДРП.

Члени «Спілки» вважали, що вирішення національного питання пов’язане з боротьбою пролетаріату та розв’язанням соціально-економічних проблем. У грудні 1905 р. на II з’їзді РУП більшість членів на чолі з М. Поршем, В. Винниченком і С. Петлюрою дійшла висновку про необхідність поєднання національної ідеї з марксизмом і перетворила РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

УКРАЇНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УДП)

Українська демократична партія (УДП) — партія ліберально-народницького спрямування, створена 1904 р. у Києві з членів Загальної української безпартійної демократичної організації. До її складу входили С. Єфремов, Є. Чикаленко, Б. Грінченко. У 1905 р. опубліковано програму УДП, яка засуджувала самодержавно-бюрократичний лад і виступала за запровадження конституційної форми правління. У національному питанні партія вимагала широкої національної автономії України та створення Українського сейму, який міг би самостійно вести фінансову й економічну політику з урахуванням загальнодержавних потреб. Програма передбачала повноправне використання української мови в школах, судах і адміністрації.

 Для вирішення аграрного питання пропонувалося передати державні, удільні, кабінетські та монастирські землі у власність краю для наділення ними селян за невелику плату. Партія виступала за примусовий викуп приватної землі з подальшим розподілом через місцеві органи самоврядування за доступну ціну. Заводи, фабрики та інші капіталістичні підприємства мали перейти у власність краю шляхом викупу, а згодом — у користування трудящих. Торговельні та монополістичні підприємства підлягали муніципалізації. Після Маніфесту 17 жовтня 1905 р. УДП активно включилася в легальну політичну діяльність, сприяла організації «Просвіт», українських періодичних видань. Один із членів УДП, В. Шемет, був обраний депутатом Державної думи. Революційні події призвели до радикалізації поглядів членів УДП, що спричинило розкол і створення Української радикальної партії (УРП). Восени 1905 р. УДП і УРП об’єдналися в Українську демократично-радикальну партію.

УКРАЇНСЬКА РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ (УРП)

Українська радикальна партія (УРП) — партія ліберально-народницького спрямування, створена восени 1904 р. групою діячів, що вийшли з Української демократичної партії. Лідерами були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський, Л. Юркевич та інші. УРП вимагала надання Україні широкої національно-територіальної автономії як рівноправної частини Російської федеративної держави, виступала за вільне використання української мови в школах і адміністративних установах. Програма УРП зазнала значного впливу соціал-демократичних ідей. Головним методом боротьби селян під час революції партія вважала «тихий бунт» або «сидячий страйк», який не провокував би репресій із боку поліції та війська, але забезпечував би задоволення вимог страйкарів. Під час першої російської революції УРП разом з іншими українськими партіями сприяла створенню «Просвіт», драматичних і музичних гуртків, товариств українознавства тощо. Обмежений вплив партії серед населення та схожі погляди на революційні події сприяли зближенню УДП і УРП, які в грудні 1905 р. об’єдналися в Українську демократично-радикальну партію.

УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА РОБІТНИЧА ПАРТІЯ (УСДРП)

Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) — політична партія, створена в грудні 1905 р. із Революційної української партії (РУП). Вона ґрунтувалася на марксистській ідеології та складалася з інтелігенції, частково робітників і селян. Відстоюючи національні інтереси українців і домагаючись автономії України, УСДРП діяла незалежно від Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). У період столипінської реакції після революції 1905–1907 рр. УСДРП співпрацювала з Бундом і частково з меншовиками. У 1908 р. партія налічувала близько 3 тис. членів. Видавала газети «Праця» (1909–1910 рр.), «Робітник» (виходила в Харкові до червня 1918 р.), «Наш голос» (1910–1911 рр.). Провідними діячами були В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Антонович, Л. Юркевич, М. Ткаченко, М. Ковальський, М. Порш. Після Лютневої революції 1917 р. УСДРП відновила діяльність на з’їзді в Києві 17–18 квітня 1917 р., домагаючись автономії України в складі демократичної Росії. Її друкованим органом стала «Робітнича газета». За часів Центральної Ради УСДРП взяла на себе основний тягар виконавчої влади (уряд В. Винниченка). Через помірковану позицію в аграрному питанні партія втратила підтримку селянства, яке переважно підтримувало Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР). Після проголошення IV Універсалу в уряді залишилося лише двоє членів УСДРП — Д. Антонович і М. Ткаченко. Під час гетьманату П. Скоропадського УСДРП перебувала в опозиції, а її лідери (В. Винниченко, С. Петлюра та інші) тимчасово були під арештом. Партія входила до Українського національного союзу, брала участь у підготовці антигетьманського повстання та формуванні Директорії УНР, до якої увійшли В. Винниченко і С. Петлюра

У 1918–1920 рр. члени УСДРП очолювали Раду народних міністрів УНР (В. Чехівський, Б. Мартос, І. Мазепа). На IV з’їзді (10–12 січня 1919 р.) УСДРП розкололася на праву («офіційна соціал-демократія») та ліву («незалежна») фракції. Ліві, скептично ставлячись до централізаторської політики російських більшовиків, виступали за Радянську владу в УНР, «диктатуру пролетаріату» та мир із радянською Росією (А. Пісоцький, В. і Ю. Мазуренки, М. Ткаченко, М. Авдієнко). Права більшість (М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра, І. Мазепа) підтримувала «трудову демократію», поступову соціалізацію економіки та Директорію УНР. Під час Трудового конгресу України УСДРП виступила за демократичний парламентаризм і збереження влади Директорії.

Для переговорів із Антантою 7 лютого 1919 р. соціал-демократи відкликали своїх міністрів-соціалістів із уряду, дозволивши С. Остапенку розпочати переговори з французьким командуванням в Одесі. Тоді ж С. Петлюра вийшов із УСДРП, а В. Винниченко передав повноваження голови Директорії С. Петлюрі. ЦК УСДРП в Україні продовжував підтримувати Директорію та уряди Б. Мартоса й І. Мазепи. Емігранти (В. Винниченко, Б. Матюшенко, В. Левицький, П. Дідушок, М. Порш, В. Мазуренко, С. Вікул) на конференції 1919 р. у Відні вимагали виходу УСДРП із уряду. У січні 1920 р. «незалежні» есдеки створили Українську комуністичну партію, яка стала легальною радянською партією та виступала за незалежність УРСР. В еміграції «Закордонна делегація УСДРП» (І. Мазепа, П. Феденко, О. Козловський, О. Бочковський, В. Матюшенко, В. Старосольський, Й. Безпалко) мала центр у Празі та належала до Соціалістичного Інтернаціоналу. Друковані органи: «Вільна Україна», «Соціалістична думка» (1922–1923 рр.), «Соціаліст-демократ».

Після Другої світової війни УСДРП брала участь у створенні Української національної ради. У 1950 р. об’єдналася з іншими соціалістичними партіями в Українську соціалістичну партію.