Український народ: походження, формування народності

Східнослов’янські племена IX—X ст. Давні слов’яни були автохтонним населенням Південно-Східної Європи. Проте до анналів писемної історії свідчення про них потрапили порівняно пізно. На сторінках творів античних авторів вони з’являються на початку першого тисячоліття нової ери.

Відомі історикам минулого під іменем венедів, антів і склавінів, слов’яни раннього середньовіччя являли собою велику етнічну спільність з більш-менш визначеною територією і внутрішньою соціально-економічною структурою. У VI—VII ст., в кінцевий період праслов’янської спільності, вони активно залучаються до етногенезу східних, південних і західних слов’ян. Зокрема, тоді визрівали й гартувалися територіально-політичні об’єднання полян, древлян, уличів, тиверців і дулібів. Ці та інші східнослов’янські союзи племен, що формувалися, були відомі київському літописцю початку XII ст., який докладно характеризував їх побут і звичаї, окреслив межі розселення.

Літописцю було відомо тринадцять слов’янських племен, що населяли землі Східної Європи від Чудського і Ладозького озер на півночі до Чорного моря — на південному заході. Історичним центром східного слов’янства було Середнє Подніпров’я. В кінці V — на початку VI ст. тут, на землі полян, виник Київ. Східними сусідами полян були сіверяни, далі розкинулися землі радимичів і в’ятичів. На захід від полян розміщувалися древляни і дреговичі, племінними центрами яких були відповідно Іскоростень і Туров. Західні межі розселення східнослов’янських племен сягали Прикарпаття, де мешкали хорвата, і ріки Західний Буг, уздовж течії якого тяглися землі дулібів. Північну групу слов’янських племен становили кривичі, полочани і словени новгородські. Межі їх розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори-Валдаю, узбережжя Західної Двіни та басейну Ільменя і Чудського озера. У межиріччі Дністра і Дунаю у південно-західному Причорномор’ї проживали тиверці, сусідами яких — на схід від Дністра — були уличі.

Господарство східних слов’ян ґрунтувалося на землеробстві з розвинутим скотарством і сільськими промислами. На зламі VIII—IX ст. удосконалюється техніка землеробства, ремесла, а також видобутку заліза та способів його обробітку. Орне землеробство перетворюється у домінуючу галузь господарства. У Середньому Подніпров’ї, області, що в своєму соціально-економічному розвитку випереджала інші східнослов’янські землі, відбувалося переоснащення землеробського виробництва більш досконалими знаряддями. Пожвавилися процеси суспільного поділу праці, збільшується асортимент вирощуваних злаків, розвивається парова двопільна система землеробства. В цих умовах пожвавлюється як внутрішня, так і зовнішня торгівля. Зростає кількість поселень, де відбувався міжобщинний обмін, виникають укріплені гради. Все це створювало матеріальні передумови для розвитку феодальних виробничих відносин і закладання тут основ ранньокласового суспільства.

Напередодні утворення Давньоруської держави головною формою суспільної організації східних слов’ян були союзи племен та племінні княжіння. Кожне з цих утворень становило окрему етнічну групу з визначеною територією, властивими їй елементами матеріальної культури, побуту і звичаїв. Територіально-політичні утворення східних слов’ян характеризуються сучасною наукою як об’єднання зі сталою територією і зародками державності. Утворення і виникнення племінних княжінь східного слов’янства було першим етапом у формуванні Давньоруської держави. Основу внутрішньої соціально-економічної системи організації племінних союзів слов’ян становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більше селищ — «гнізд» споріднених поселень. У володінні общини перебував весь земельний фонд, що становив, однак, власність усього племені. З перебігом часу, вже в третій чверті першого тисячоліття в общинному середовищі східних слов’ян виразно виявляються дві лінії розвитку: колективна та індивідуально-приватновласницька.

Прогресуюча соціальна поляризація членів общини зумовлювала зростання у її надрах, з одного боку, власників землі, що поступово перетворювалися на феодалів, а з другого — безземельних селян. Процеси соціального розшарування общини прискорювало також патріархальне рабство, наявність якого у східних слов’ян фіксується за джерелами принаймні вже в VI— VII столітті. Втім, праця рабів у землеробстві слов’ян не використовувалась і сфера їх застосування була обмеженою. Це пояснюється тим, що рабовласницька формація у східних слов’ян не склалася. В період розкладу первіснообщинного ладу рабовласницький уклад не став основою соціально-економічного життя східнослов’янського суспільства.

Суспільний устрій східних слов’ян напередодні об’єднання їх в єдину ранньофеодальну державу набував характерних рис, притаманних вищій стадії родоплемінного ладу — «військовій демократії».

Підсумовуючи, зазначимо, що внутрішній соціально-економічний розвиток східно-слов’янського суспільства, зокрема досягнутий ним у VII—VIII ст. рівень розвитку продуктивних сил і соціальних відносин, суспільний поділ праці об’єктивно зумовили зародження феодальних відносин, становлення і розвиток ранньофеодальної держави.

Давньоруська народність. Як уже зазначалося, племінні княжіння східних слов’ян були першим етапом у формуванні Давньоруської держави. Наступним кроком на шляху до її утворення стало виникнення ранньодержавних об’єднань у дніпровських і приільменських слов’ян відповідно з центром у Києві та Новгороді.

Конфедерація слов’янських і неслов’янських земель у Північній Русі увібрала до Свого складу землі словен новгородських, кривичів, чуді і мері. У Середньому Подніпров’ї на рубежі VIII—X ст. складається політичне об’єднання «Руська земля», що стало основою, соціальним і політичним ядром, навколо якого зростала Давньоруська держава. Територіальні межі «Руської землі» у IX ст. включали землі, що згодом, у XII—XIII ст. увійшли до складу Київського, Чернігівського і Переяславського князівств. Із зміцненням економічної і політичної влади правителів «Руської землі», що прагнули до поширення свого панування, поступово стиралися особливості і відмінності у матеріальній культурі східних слов’ян, ширилися етногенетичні процеси об’єднавчого характеру.

Становлення державності взаємозумовлювало процеси соціально-політичної консолідації східнослов’янських племен. У міру зміцнення спільності матеріальної культури населення східнослов’янських земель визначається у джерелах вже не за етнографічними ознаками (поляни, сіверяни, древляни тощо), а ототожнюється з поняттям держави — «прозвашася Русь».

Ранньодержавне об’єднання «Руська земля» якісно відрізнялося від міжплемінних утворень та союзів давніх слов’ян, що передували їй. Цьому об’єднанню був притаманний вищий рівень економічної і політичної консолідації, а також мовної і культурної інтеграції. Все це й зумовило переростання його у відносно єдину Давньоруську державу.

Об’єднання північного і південного ранньодержавних утворень східного слов’янства на початку 80-х рр. IX ст. було заключним етапом у процесі формування відносно єдиної Давньоруської держави з центром у Києві.

З утворенням ранньофеодальної держави, до складу якої увійшли численні слов’янські племенні союзи та іноетнічні землі, поняття «Руська земля» поступово змінює свій зміст. Тепер воно виступає у кількох значеннях—як територіальна назва Південної Русі (Київщина, Чернігівщина і Переяславщина), а також вживається по відношенню до всієї території Давньоруської держави, що було пов’язано з процесом перетворення самого поняття «Русь» із політоніма в етнонім. Поступове розширення території, на яку поширювалося поняття «Руська земля», а також його вживання у джерелах в етнічному значенні було пов’язано з утворенням давньоруської народності і свідчить про значний вплив державності на цей процес.

Давньоруська народність склалася одночасно із східнослов’янською державністю у IX ст. і в результаті пожвавлення відносин між населенням різних земель країни та освоєння нових територій продовжувала згуртовуватися і розвиватися.

Передумови утворення української народності. Середнє Подніпров’я — територіальне ядро. Виникнення назви «Україна» та її поширення. Генезис і подальша еволюція етнічної спільності українців відбувалися в історичних умовах загального розвитку феодальної суспільно-економічної формації. Її закономірності визначили найголовніші періоди всіх етнічних процесів в Україні. Приблизно в XII—XIII ст. стали вирізнятися первісні ознаки народності, що стосувалися території, мови, культури, економіки, побуту та звичаїв. Хронологічно це збігалося з феодальною роздробленістю Київської Русі — своєрідним етапом у розвитку натурального способу.виробництва. На той час іноземні загарбники, скориставшись ослабленням князівств і децентралізацією державної влади, поступово захоплюють східнослов’янські землі, що ще більше роз’єднує останні.

Особливо жахливих руйнувань зазнали давньоруські землі від монголо-татарської навали в першій половині XIII ст. Наслідком її став відрив південно-західного і західного регіонів від північно-східного. Утворивши велике державне об’єднання — Золоту Орду, кочівники фактично на півтора століття загальмували економічний, політичний і культурний поступ східнослов’янських земель. Надалі, щоб відстояти етнічну незалежність і самобутність у процесі формування своєї спільності, українському народові довелося також вести довготривалу виснажливу боротьбу проти литовських, польських, турецьких і угорських поневолювачів.
За таких тяжких умов йшло становлення етнічної території українців.

У період феодальної роздробленості історично й географічно виділялися Київська, Переяславська, Чернігово-Сіверська, Волинська, Подільська та Галицька землі, Північна Буковина і Закарпаття. Природним осередком стало Середнє Подніпров’я, а суспільно-політичним, економічним і культурним центром регіону — Київ. Саме до нього тяжіли інші області.

У цей час з’являється назва «Україна». Першу згадку про неї ми знаходимо в Київському літописі під 1187 р. Вона була пов’язана з Переяславським князівством. Кажучи про смерть у Переяславі князя Володимира Глібовича — захисника краю від кочівників-половців, літописець зазначив: «И плакашася по нем вси Переяславци.., о нем же Оукраина много постона» (Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей.— М., 1962.— Т. 2.— С. 653). Під 1189 р. джерело називає «Украйною» частину Галицького князівства, розташовану між Південним Бугом і Дністром. У літописах назва «Україна» неодноразово вживалась паралельно з терміном «Русь» і «Руська земля». У наступні кілька століть вона застосовувалась переважно для визначення території Середнього Подніпров’я, а пізніше поширилася на всі південно-західні руські землі, в тому числі Північну Буковину та Закарпаття.

Приблизно з середини XVII ст., особливо у роки визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі (1648—1654), політонім «Україна» утверджується на більшості земель, де мешкали українці, визначає межі розселення місцевого етносу.
Виникнувши як народне поняття, назва «Україна» поступово набуває нового значення, закріплюється в свідомості народу, його фольклорі, а також в офіційних документах. У джерелах XIV—XVIII ст. одночасно існувало і третє ім’я — «Мала Русь», яке спочатку вживалося щодо Галицько-Волинської землі, а згодом і Придніпров’я. Проте воно не набуло масового поширення.

Український етнос, економіка і соціальні відносини. Становлення та розвиток мови і культури. Приблизно в XIV—XV ст. на основі давньоруської спадщини в цілому завершилося формування складових елементів (ознак) української народності. Вона утворилася в процесі ліквідації феодальної роздробленості та боротьби за етнічну незалежність від іноземних загарбників на відносно високому економічному й суспільному рівні.

Зрушення, що сталися в усіх галузях народного господарства, розростання старих і поява нових населених пунктів (особливо міст), інтенсифікація товарно-грошових відносин створювали саме той ґрунт, на якому й відбувалися формування й еволюція української народності, перманентне перетворення її у вищу суспільну форму — буржуазну націю (приблизно з XVII ст.). У цих процесах найактивнішу участь брали головним чином корінні жителі України. Феодальна етнічна спільність утворилася шляхом злиття і змішування переважно слов’янського населення відокремлених південно-західних давньоруських земель. Разом з тим мали певний вплив на місцеву етносоціальну ситуацію представники й інших народностей — вихідці з Польщі, Литви, Молдавії, Грузії, Білорусії і т. д. У свою чергу переселенці з України асимілювалися серед сусідніх народів.

Своєрідним явищем, яке помітно позначалося на економічному та суспільно-політичному житті краю, стало виникнення козацтва й існування феномену Запорозької Січі. Вони безпосередньо пов’язані з посиленням феодально-кріпосницького гніту на українських землях і колонізацією Середнього Подніпров’я наприкінці XV — першої половини XVI ст. Рятуючись від нестерпної експлуатації, втікачі — головним чином селяни — за порогами Дніпра засновували окремі городки, села чи хутори. Себе вони гордовито називали славними лицарями-козаками — тобто вільними людьми. Озброївшись як могли і чим могли, останні боронили не лише свою особисту незалежність, а й захищали південні кордони від татарських-і турецьких загарбників, вступали до бою з польськими та литовськими панами. Освоєння й заселення степів на півдні мало велике політичне, а також господарське значення.
У ЗО—40-х роках XVI ст. розпорошені козацькі сили об’єдналися на острові Томаківка (поблизу сучасного міста Марганця Дніпропетровської області), де була побудована велика фортеця — Запорозька Січ. У її територіальних межах запроваджувалась особлива військово-адміністративна організація, що відзначалася значними демократичними засадами, котрі мали витоки з найдавніших часів. Першу писемну довідку про Січ залишив польський хроніст М. Бельський (1495—1575). Згідно з нею, мешканці за порогами на Дніпрі влітку займалися рибальством, мисливством і бджільництвом, а взимку розходилися по найближчих містах: Київ, Черкаси і т. д.
Проте не всі козаки залишали місце проживання. Певна частина з них, озброєна вогнепальною зброєю і гарматами, періодично перебувала на острові в небезпечному місці — так званому Коші.

Одним із найяскравіших виявів формування будь-якої народності, безперечно, є зародження та розвиток її мови. На думку більшості вітчизняних учених, сучасні східнослов’янські мови як мови окремих народностей оформилися близько XIV—XV ст. Еволюція української мови стала досить довготривалим і складним процесом. Спочатку, в період феодальної роздробленості, спостерігалося лише поглиблення діалектних відмінностей у різних регіонах східних слов’ян. Але згодом, з XIV ст., у мові (як це простежується в тогочасних писемних джерелах) вже в багатьох випадках фіксуються риси власне української морфології.

Також важливо відзначити, що в період становлення етнічної спільності писемна мова мала значні відмінності від простої розмовної мови, яка обслуговувала всі верстви населення.

Паралельно з утворенням мови йшло становлення своєрідної культури українців. Так, їх матеріальне життя обумовлювалося характером господарських занять тих часів, регіональними природно-географічними умовами і традиціями. На фоні загальних східнослов’янських рис у ньому поступово викристалізовувались і специфічні етнодиференційні) ознаки.

Протягом XIV — першої половини XVII ст. великий крок уперед спостерігався і в духовній культурі, яка сприяла -піднесенню етнічної свідомості українців, їх визвольній боротьбі. Саме тоді почалося заснування загальновідомих братств в Україні як широких громадських організацій, що вболівали за стан рідної культури. Неперевершене значення для неї також мала діяльність Острозької школи і Київської колегії, котрі відповідали найкращим європейським зразкам.

Етнічного забарвлення, характерного саме для української народності, набула ціла система обрядів і звичаїв. У них закріпилися морально-етичні норми життя козаків і посполитих, а також заможних верств населення. На Середньому Подніпров’ї зародилася і розквітла яскрава неповторна усна творчість, кращими зразками якої є думи та історичні пісні XVI—XVII ст.

За часів середньовіччя українська народність уже досить добре була відома в країнах Західної Європи: знали її територіальні межі, своєрідні мову, побут і звичаї, виділяли окремі етнографічні групи українців. Із розкладом феодального ладу почався новий етап в історії української народності — формування буржуазної нації.

Формування національної території. У цей період спостерігалося посилене (порівняно з попереднім часом) втручання людини в природу, що проявлялося насамперед у скороченні лісових масивів і розширенні площ орних земель. У свою чергу це не могло не впливати на кліматичні умови, зменшення тваринного світу. Особливо активно такий процес відбувався у другій половині XVII — першій половині XVIII ст. на Лівобережній та Слобідській Україні, а з другої половини XVIII ст.— у південних районах краю. Вирубка лісів набула вже тоді небезпечного розмаху, тому російський уряд і місцеві органи влади вживали деяких заходів щодо обмеження цього явища.

На фоні загального народногосподарського освоєння і заселення нових земель у складних історичних умовах утворювалася національна етнічна територія українців. Труднощі зумовлювалися неоднаковим соціально-економічним та політичним становищем окремих регіонів. Так, Лівобережжя і Слобожанщина — історико-географічні області України — вже з XVII ст. входили до складу Російської держави. В другій половині XVII—XVIII ст. Лівобережна Україна охоплювала територію сучасних Чернігівської, Полтавської, лівобережної частини Київської та Черкаської, східної частини Дніпропетровської, Сумської, Запорізької та лівобережної частини Херсонської областей України, а також Києва з невеликою територією на правому березі Дніпра. До Слобідської України входила територія нинішніх Харківської, східної частини Сумської (до річки Сейму), північної частини Донецької (до річки Бахмутки), північної частини Луганської, південно-західної частини Бєлгородської та південної частини Курської й Воронезької областей.

Саме ці райони, де населення було вільне від національного гноблення, стали одними з головних етнічних осередків, навколо яких і відбувався складний і тривалий процес консолідації національної території українців. Він супроводжувався географічним поширенням назви «Україна» на всі землі, заселені українською народністю.
Неабияку роль у формуванні національної території України відігравали міграційні рухи, а також виникнення міст і містечок. Останні, будучи центра-•ми полків, сотень, повітів, округів, намісництв, губерній тощо, як правило, виконували не лише адміністративні, а й економічні та оборонні функції. Крім того, міста і містечка ставали своєрідними акумуляторами сільського населення. Через них нерідко проходили головні шляхи народних міграцій. Утворенню міст і містечок на Лівобережжі і Слобожанщині значною мірою поклали початок села, хутори чи слободи.
Об’єднавчі тенденції при формуванні національної території затруднювались соціально-економічним розвитком та політичним становищем Правобережжя.

Правобережна Україна у зазначений період охоплювала територію сучасних Київської (правобережна частина), Черкаської, Кіровоградської, Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Рівненської та Волинської областей. У результаті Андрусівського перемир’я 1667 р. і «Вічного миру» 1686 р. між Росією й Польщею цей регіон залишався у складі Речі Посполитої (до 1793 р.), що спричинило його економічне відставання порівняно з Лівобережжям і Слобожанщиною. Поступ продуктивних сил тут особливо відчутно гальмувався національним гнобленням та кріпосницькою експлуатацією. Проте, незважаючи на штучно встановлені іноземними загарбниками кордони, між Правобережжям та іншими районами України продовжували діяти тісні зв’язки.

Соціально-економічні передумови переростання української народності в буржуазну націю. Великий вплив на етносоціальний і економічний розвиток української спільності зробила визвольна війна 1648— 1654 рр. Безпосередньо під її діями визначилося, так би мовити, загальне обличчя народності, незважаючи навіть на те, що окремі її субетноси були насильно відірвані від природного центру.

Еволюція феодалізму в Україні набула в другій половині XVII—XVIII ст. нових рис — у надрах натурального господарства, яке продовжувало панувати, все чіткіше вимальовувались і визрівали буржуазні відносини. Насамперед вони виявилися в сільському господарстві, яке становило основу економіки і в якому було зайнято найбільше населення. Зокрема розвиток товарно-грошових відносин зумовив збільшення посівів хліба і технічних культур (тютюн, льон, коноплі тощо).

Зрушення в сільському господарстві зумовили значне поширення і застосування фактично по всій Україні вільнонайманої праці в господарствах як поміщиків, так і селян.

Нові явища особливо виразно проявились у мануфактурному виробництві, яке розвинулося на базі дрібних селянських промислів і ремесел. Виникнувши в результаті розкладу дрібного товарного виробництва і підпорядкування його капіталові, мануфактура «революційно» діяла на процес ломки старих, віджилих феодальних відносин і заміни їх буржуазними. Крім того, виділення з маси дрібних великих підприємств означало і зростання на них продуктивних сил. Тільки в 80-х роках XVIII ст., за далеко не повними даними, на винокурних «заводах» Лівобережжя і Слобожанщини було зайнято близько 10 тис. чоловік.

Зрушення, що сталися в промисловості, зумовили значні зміни в соціальній структурі української народності. Зросла кількість ремісників і купців у містах і містечках. Протягом другої половини XVII— XVIII ст. відбувалося дальше поглиблення спеціалізації по окремих галузях промисловості, виділення нових самостійних професій.

Одним із наслідків економічного розвитку перехідного періоду стало дальше відокремлення промисловості від землеробства. Поступово значна частина міських, містечкових і навіть сільських ремісників та промисловців почала здобувати засоби на існування частково або й виключно з прибутків свого ремесла чи промислу. Відхід від землеробства, праця в наймах на підприємстві чи підробітки «в людях» перетворювали найбідніші верстви населення в спролетаризовану масу.

Еволюція промисловості в Україні привела не тільки до кількісного зростання передпролетаріату, а й до значної його концентрації в містах, містечках і навіть селах з великими підприємствами. Це явище було однією з ознак початкового етапу зародження робітничого класу.

У містах і промислових центрах Лівобережжя зосередилося кілька тисяч ремісників. Тільки в Києві в 1762 р. їх працювало близько 3 тис. Великими ремісничими центрами були Ніжин, Стародуб, Полтава, Чернігів, Гадяч, Лубни та інші. На Слобожанщині наприкінці XVIII ст. налічувалось майже 7 тис. ремісничих підприємств з 39 тис. працівників. На півдні України промисловими центрами з порівняно високим відсотком ремісничого населення стали міста Катеринослав, Херсон, Бахмут, Слов’янськ і т. д. Процес формування промислово-торговельних центрів наростав і на території Правобережжя та західноукраїнських земель.

Про розклад традиційних форм феодального господарства свідчило також глибоке проникнення в промисловість найманої праці. Утворюється ціла система експлуатації найманих робітників, яка призводила до витіснення натурального способу виробництва капіталістичним.

На всі галузі народного господарства помітний вплив справляло формування в Україні національного ринку на його початковому етапі й втягнення у товарно-грошові відносини дедалі більшої частини населення. Розвиток внутрішньої торгівлі поступово змінював зовнішній вигляд міст, містечок, окремих сіл. У них швидко зростала кількість крамниць, магазинів, торгових складів, шинків тощо.
Одночасно відбувалися зміни і в соціальній структурі української народності. Наприклад, йшов процес формування купецького стану — зародка майбутньої буржуазії. Серйозну конкуренцію купцям за певних умов створювали міщани, селяни, а також козаки, які займалися торгівлею.

Прояви національних рис у мові й культурі. Визвольна війна проти шляхетської Польщі 1648— 1654 рр. ознаменувала собою поворотний етап у.розвитку багатогранної творчості українського народу, обумовила закономірності подальшого формування його мови.

Національна мова, яка базувалась головним чином на соковитій усній народній, поступово закріплювалась у писемності, місцевому законодавстві, діловому листуванні й т. д. Уже в документах Б. Хмельницького знаходимо відображення живого розмовного слова.

У літературній мові того часу помітними подіями стають дедалі частіші переклади книг Святого Письма. Написані книжною церковнослов’янською мовою, вони при перекладі значно наближалися до народної української мови. Джерела другої половини XVII ст. фіксують в Україні існування різних говірок, котрі територіально можна було поділити на південно-західні, північні та південно-східні. Між ними постійно відбувається взаємодія, що дуже чітко простежується, зокрема, на матеріалах Подніпров’я.

У XVIII ст. стара українська писемно-літературна мова вже не відповідала потребам часу. Протягом століття у ній дедалі виразніше виступає народнорозмовна основа. Прикладом цього можуть певною мірою послужити відомі літописи Самовидця і Величка, написання яких було завершено на початку XVIII ст. їх мова близька до розмовної і містить велику кількість народних фразеологізмів, збагачена прислів’ями, приказками, уривками пісень. Але літописи складались у перехідний період, а тому в них ще є окремі полонізми і церковнослов’янізми. Остаточне завершення переходу від старої української літературної мови до єдиної нової літературної мови сталося в кінці століття. Найкращим доказом цього є вихід у світ славнозвісного твору І. П. Котляревського «Енеїда», написаного на народній основі.

До XVII ст. відносяться початки драматичного театру, зокрема виникнення національної побутової комедії у формі пародійних сценок з побуту корінного населення. Тоді ж своєрідних національних рис набували музична творчість і образотворче мистецтво. Наприклад, у живопису, при збереженні традиційного церковного характеру (маємо на увазі фрески, ікони) загострюється інтерес до людини, її реального життя і навколишнього середовища. На полотнах все частіше з’являються портрети гетьманів, пейзажі, сцени з місцевого життя тощо. У XVIII ст. українська культура продовжувала традиції попередніх часів. Разом з тим у ній чітко простежувались і нові явища: відбувалася заміна цілого стильового напряму в мистецтві — бароко поступався класицизму. З розвитком освіти і наукових знань поступово втрачала свої позиції й церква.

Говорячи в цілому про розвиток української народності й поступове переростання її в буржуазну націю, слід ще раз наголосити: в Росії відбувався подібний процес — йшло формування російської нації.

Саме тому не можна забувати і про негативну роль царизму в історії українців. Протягом другої половини XVII—XVIII ст. самодержавство посилювало національно-колоніальну політику щодо населення України. Фактично відразу після приєднання України до Росії почалося поступове підпорядкування місцевої влади царському уряду, що завершилося згодом ліквідацією самобутнього суспільно-політичного устрою в регіоні. Протягом наступного століття податки в державну казну з українського населення зросли в десятки разів, а Катерина II в кінці XVIII ст. законодавчо ввела в Україні кріпацтво. Тисячі козаків, селян і міщан, особливо під час царювання Петра І, гинули від жахливих умов життя на будівництві каналів, фортець та інших оборонних споруд. Паралельно зростала царська антиукраїнська політика в питаннях мови і культури, які в 60-х рр. XIX ст. фактично були заборонені. Проте, незважаючи на ці тяжкі обставини, становлення української нації тривало.

М.Г.Жулинський