Що вивчає етнографія?

Етнографія — це наука про людину. Але сказати так, значить сказати дуже мало. Етнографічні знання необхідні для глибокого розуміння історії і культури народів на всіх етапах розвитку людського суспільства. Історія народу — це не тільки історія добування засобів для життя; вона включає в себе історію його житла, одягу, харчування, його родинного укладу, форм побуту у широкому смислі цього слова.

Історія народу — це не тільки історія його боротьби за свої ідеали, це разом з тим історія його світогляду, народних знань, вірувань і марновірства, обрядів і звичаїв. Народне життя багатогранне і тільки вивчення усіх сторін цього життя дасть змогу створити справді наукову історію.

Останнім часом більшість учених відносять етнографію не до історичної, а до суспільствознавчої науки. Етнографія (від грецького етнос — плем’я, народ, графо — пишу) — суспільствознавча наука, об’єктом дослідження якої є народи, їх культура і побут, походження (етногенез), розселення, процеси культурно-побутових відносин на всіх етапах історії людства.

Термін етнографія у цьому смислі був поширений у колишньому СРСР і в ряді країн Центральної і Східної Європи. До певного рівня його аналогом є поняття соціальна антропологія (у Великобританії), культурна антропологія (у США) і етнологія (у ряді західноєвропейських країн).

Оскільки вивчення народів передбачає комплексний підхід і використання даних суміжних дисциплін, на стику етнографії та інших наук виникли нові напрями, галузі знань. Зокрема, вона тісно зв’язана з власне історією, археологією, мовознавством, фольклористикою. З конкретною соціологією її ріднить вивчення взаємодії соціально-класових і етнокультурних явищ (етносоціологія), з лінгвістикою — дослідження генеалогічного споріднення народів, взаємодія мовних та етнічних процесів (етнолінгвістика). З соціальною психологією етнографія має спільний розділ — етнопсихологію. У дослідженні численності народів світу, міграційних процесів вона стикається з демографією (етнічна демографія).

До міждисциплінарних галузей знань відносяться етноархеологія, аграрна етнографія, етнопедагогіка, етнографічне музеєзнавство, етнічна антропологія та ін. Етнографія якнайтісніше зв’язана з економікою (економічний базис визначає культуру) і політикою.

Серед етнографічних проблем найважливіші: вивчення етнічного складу окремих країн і всього світу; етногенез і етнічна історія народів; реконструкція древніх форм суспільного життя і культури з пережитків цих форм, які збереглися в сучасних відсталих у соціально-економічному розвитку народів; вивчення сучасних станів етнічних традицій, оцінка їх позитивної чи негативної ролі в житті людей; вивчення різних аспектів сучасної перебудови побуту і культури; вивчення сучасних етнічних процесів, тобто змін у ході історичного розвитку окремих етнічних ознак і народів у цілому.

На відміну від зарубіжної вітчизняна етнографія особливу увагу приділяє не тільки традиційним, а й сучасним проблемам: етносоціальному розвитку народів, сучасним етнічним процесам, питанням використання прогресивних національних традицій. На цих позиціях ґрунтується і досить поширений в етнографії порівняльно-історичний метод, згідно з яким культура і побут народів вивчаються з позицій історизму. Особливо велике значення цього методу при розв’язанні завдань систематизації та інтерпретації одержаних даних.

При збиранні етнографічних матеріалів важливу роль відіграє так званий метод безпосереднього спостереження, що ґрунтується на контакті дослідника та об’єкта дослідження. Він включає два напрями: стаціонарний, що Проводиться на обмеженій території, та експедиційний, що характеризується поглибленим охопленням явищ, які вивчаються, і дає змогу встановити ареали їх поширення.

В етнографії застосовуються також методи дослідження інших наук, насамперед картографічний, за допомогою якого визначаються територіальне розміщення самих народів і особливості їх культури, і статистико-математичний, що дає змогу шляхом анкетування і кількісної оцінки етнографічних явищ охоплювати великі етнічні групи, проводити їх класифікацію і типологізацію. Для етнографії, що розглядає особливості розвитку культури і побуту народів в їх історичному розвитку, особливо важливі також письмові свідчення минулого, хроніки, живописні матеріали,- карти. Цінним джерелом лишаються археологічні комплекси, музейні зібрання, фольклор, предмети культу, народного мистецтва.

Етнографія повинна вивчати етнічну специфіку, яка не зникає, а дістає свій вияв в інших сферах культури і побуту народів, їх способі життя.

Проте роль тих чи тих рис. етнічної специфіки у процесі суспільного розвитку змінюється. Наприклад, сьогодні вони дедалі більше переміщуються із сфери матеріальної культури у сферу духовного життя. Вони стійко зберігаються в духовній культурі, мові, етнічній самосвідомості, національних установках (орієнтації людини на ту чи іншу поведінку). Не завжди легко провести межу між духовною культурою і матеріальною, оскільки остання є також результатом духовної діяльності людини. Таким чином, поза сумнівом, етнографія повинна вивчати культуру і побут народів на сучасному етапі.

Водночас змінюється не лише об’єкт дослідження — народи, змінюються і методи дослідження. Етнографа об’єкти культури і побуту цікавлять не самі собою, а в їх відношенні до людей. Адже етнографія — наука про людину, а не про речі.
Більше того, для нас не стільки важливо навіть знати відношення речі до людини чи — людини до речі, скільки стосунки між людьми з приводу даної речі. Інакше кажучи, етнографія вивчає соціальні відносини, опосередковані матеріальними предметами. Наприклад, функції одягу на перших етапах — захисні (від холоду, інших несприятливих впливів природи); у жаркому поясі інша функція, також первинна— прикрашати тіло. Але вже з давніх-давен з’являються й інші вторинні функції одягу: статево-роздільна і соціально-роздільна, остання включає в себе обрядову культову роль одягу. Таким чином, одяг виступає як соціальний знак, мітка, що позначає місце людини в суспільній системі. Він об’єднує людей однакового соціального (в тому числі й етнічного) статусу, разом з тим — є інтегруючим фактором усередині даної групи, водночас протиставляючи її іншим.

Як самостійна галузь науки етнографія оформилась у середині XIX ст. з виникненням еволюційної школи, появою досліджень Л. Генрі Моргана і праці Ф. Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності і держави» (1884 р.), в якій сформульовано основні положення про первіснообщинний лад.

У процесі розширення знань про культуру народів та їхню діяльність виникали різні школи і напрями в етнографічній науці (див.: Итс Р. Ф. Введение в этнографию.— Л., 1974; Свод этнографических терминов и понятий. Вып. II.— М., 1988).

Розвиток етнографії в Україні проходив у постійних зв’язках з російською та білоруською етнографією. Перші свідчення про українців як окремий народ відносяться до XVI — першої половини XVII ст. Вони містяться в різних світських і церковних актах, творах Івана Вишенського, Климентія Зіновіїва, літописах Самовидця, Самійла Величка, Григорія Грабянки, записках зарубіжних авторів (Б. де Віженера, Є. Лясоти, Г.-Л. Боплана, С. Герберштейна та ін.).

У XIX — на початку XX ст. центрами етнографії в Україні стають Харківський, Київський, Новоросійський (Одеський) і Львівський університети, а також Комісія по описанню губерній Київського учбового округу, Південно-західний відділ Російського Географічного товариства. Наукове товариство ім. Т: Г. Шевченка у Львові, Етнографічна комісія Українського наукового товариства в Києві. Розвиток передової етнографічної думки в Україні тісно пов’язаний з іменами Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, М. М. Коцюбинського, Лесі Українки, П. А. Грабовського, С. А. Подолинського.

Цінний фактичний матеріал міститься також у дослідженнях з етнографії М. Ф. Сумцова, В. Д. Шухевича, Я. Ф. Головацького, П. П. Чубинського і особливо — Ф. К. Вовка (Волкова). Важливе значення для етнографії України мають публікації Д. І. Яворницького, згодом академіка АН України.

Широку народознавчу та збирацьку роботу проводила Етнографічна комісія ВУАН. Дуже скоро вона налагодила міжнародні зв’язки, широку експедиційну роботу. У періодичних виданнях «Етнографічний вісник» та «Бюлетень Етнографічної комісії ВУАН», які читали не лише науковці, а й широкі читацькі маси (селяни, вчителі), вміщувалися наукові статті та публікації з питань фольклористики, етнографії, краєзнавства та народного мистецтва, а також програми-запитальники та інструкції щодо збирання фольклорно-етнографічного матеріалу, які спрямовували збирачів на виявлення традиційних і нових явищ у народній творчості та побуті.

Члени етнографічної комісії залучали до цієї роботи школярів. Так, окремий випуск бюлетеня було присвячено поєднанню фольклорно-етнографічної праці з шкільним навчанням. Це була методична розробка щодо вивчення школярами рідного села, свого району. Бюлетень закликав юних краєзнавців записувати історичні перекази, зразки народної творчості, явища побуту, збирати предмети матеріальної культури та мистецтва, засновувати місцеві краєзнавчі музеї. Ці завдання актуальні для школярів і сьогодні.

На жаль, діяльність комісії закінчилася трагічно. Багато членів її, ще на початку 30-х років звинувачених в буржуазному націоналізмі, були розстріляні, померли, не витримавши безпідставних звинувачень та цькування, а кого обминула куля, того доконав голод, що охопив усю Україну. (Докладніше про діяльність комісії та її трагічний кінець див.: Музиченко С. Мов неопалима купина // Україна.— 1989.— № 26.— С. 18). З довоєнних народознавців назвемо також академіків М. Ф. Біляшівського та А. М. Лободу, які плодотворно досліджували етнографію та фольклор України.
Останніми роками в Україні створено ряд етнографічних музеїв просто неба (у Переяславі-Хмельницькому, Ужгороді, Львові, Києві), етнографічні експозиції в інших музеях. У відкритому в 1976 р. у Києві Музеї народної архітектури та побуту України представлено особливості культури та побуту усіх історико-етнографічних районів.
Розширюються міжнародні творчі зв’язки етнографів. Зокрема, вони беруть участь у роботі Міжнародного союзу етнографів.

Одним з найважливіших завдань етнографічної науки є класифікація етнічних спільностей.

В Україні живуть представники багатьох народів. Вони належать до різних етнолінгвістичних сімей та груп і становлять чверть населення республіки. Їх історія і культура розвивалися у тісному зв’язку з культурою українців та інших народів країни. Не випадково у Декларації про суверенітет республіки всі вони віднесені до однієї соціально-етнічної спільності — народу України, її громадян.

Характер сучасних етнокультурних зв’язків в Україні значною мірою зумовлюється взаєминами народів у минулому, що історично склалися, рівнем їх соціально-економічного розвитку, природно-географічними та іншими факторами. Особливий інтерес набувають ці питання у плані співвідношення загального і національно-специфічного, збереження самобутніх рис і можливостей використання національних традицій.

Одними з найважливіших явищ культури є народне житло, землеробська техніка і народний одяг. Вони стосуються сфери так званої матеріальної культури, яка найбільше визначається впливом соціально-економічних факторів.

Формування спільних рис в архітектурі різних народів, що проживають в Україні, не призвело до ліквідації самобутніх форм їх культури: розвиток народної архітектури часто відбувався на основі поєднання конструктивних і будівельних традицій та найбільш раціональних методів, пристосованих до місцевих умов. Нерідко традиції, набуваючи нових рис, до тієї чи іншої міри зберігають етнічний колорит.

Етнографічні особливості житла східних слов’ян зберігаються, як правило, за окремими історико-етнографічними районами України. Показовим у цьому відношенні є Полісся — район давніх етнокультурних взаємодій.

У традиційному житлі українців, білорусів та росіян Полісся, як і в інших районах їх розселення, є багато спільних рис. Зокрема, у широкій смузі Західного Полісся, Чернігівщини та Південної Білорусії були поширені дво- та трикамерні будівлі, що складалися з сіней і хати (кімнати) або з двох суміжних хат і прибудованих до них сіней. В інтер’єрі переважало внутрішнє планування українсько-білоруського типу. Двокамерні житла з таким внутрішнім плануванням були розповсюджені і серед росіян Слобожанщини — вихідців із різних районів Росії, у тому числі й тих, для кого таке планування не було характерним. Українські впливи виявилися і в інших особливостях житла цього регіону: в зовнішньому оформленні (обмащування стін глиною, побіл), декоративному розписі, відкритому типі дворів з вільним розташуванням будівель тощо.

В інших районах давнього розселення разом росіян, білорусів, українців — хай то буде Приазов’я чи Поділля, Буковина чи Наддніпрянщина — планування житла, його інтер’єр і зовнішнє оформлення були подібними. Нерідко відмінності стосувалися лише термінології. Разом з тим деякі риси, характерні для народної архітектури росіян та білорусів,-набули поширення в Україні: постановка житла причілком на вулицю за червоною лінією забудови, Г-подібний тип сільського двору, декоративне оформлення дерев’яних фронтонів та ін.

Порівняння народного житла українського і молдавського населення України свідчить, що й тут переважають спільні риси, зумовлені близькістю форм господарської діяльності, природним середовищем тощо. Це стосується Північної Буковини, південної частини Прутсько-Дністровського межиріччя, південно-західних районів України. Наприклад, у традиційному житлі українців і молдаван Південного Подністров’я побутували опалювані сіни з вогнищем, комплекс із двох будівель, кожна з яких виконувала парадні -або повсякденні функції. На Кіровоградщині традиційне житло в молдавських поселеннях більшою мірою було схоже на українське: дво- або триподільне, з внутрішнім плануванням українсько-білоруського типу.
Спільні риси виявляються в житлі народів, різних за походженням: наприклад, в українців і угорців Закарпаття, українців і. румунів Буковини, українців і гагаузів Південного Подністров’я.

У житлі угорців є багато самобутніх рис, властивих для всього Закарпатського регіону. Зміни торкаються збільшення багатокамерності та удосконалення побутових умов. Разом з тим зберігаються народні будівничі терміни, традиційні назви і функціональне призначення окремих приміщень, своєрідні декоративні меблі, декоративні настінні рушники (тьорюлкьозе), святкові скатертини (оброс) та ін.

У функціональному використанні житла відобразилися соціальні моменти. Наприклад, у поширеному серед болгар комплексі з двох будівель так звана кухня ставала основним житловим приміщенням, тоді як більший дім (голямата каща) призначався лише для прийому гостей, що свідчило про достаток господаря. Подібне явище побутувало з кінця XIX ст. серед заможних верств й інших народів. Але в них «представницькі» функції виконувала лише одна святкова кімната (велика хата в українців, горница у росіян, каса маре у молдаван та ін.).

У житлі балканськнх переселенців (болгар, греків, албанців, гагаузів), хоча на них істотно і вплинули нові екологічні та соціально-економічні умови, тривалий час зберігалися ознаки устрою їхнього колишнього розселення.

На сучасному етапі відбуваються значні зміни у народному житлі всього населення України. Зникають деякі допоміжні будівлі (клуні, комори та ін.), інтер’єр сільської оселі наближається до міського. Кухонний комплекс ізолюється від житлового, традиційна піч зменшується у розмірах або зникає зовсім. Однак окремі традиційні елементи інтер’єра подекуди зберігаються. Так, більш дбайливо прикрашається святкова кімната, продовжують побутувати традиційні ткані вироби, килими, рушники та ін.

Для молдавського житла, як і українського, характерним залишається розпис зовнішніх і внутрішніх стін. Продовжують своє існування давні навички використання кольорових глин, барвників рослинного і тваринного походження. Одночасно серед усіх народів України поряд з традиційними матеріалами застосовуються і більш сучасні: декоративна штукатурка, штампований орнамент, імітація граніту, мармуру тощо. У зв’язку зі зміною планування житла (будівництво «квадратних» хат) фронтонний декор поступається художньому оформленню стін.

Особливості землеробської техніки, способи обробки ґрунту та збирання врожаю, системи землеробства народів України найчіткіше виявлялися в історико-етнографічних районах. Водночас поряд із культурно-побутовою спільністю у цих районах ще довго простежувалися риси етнічної своєрідності, що відобразилися й у знаряддях праці. Деякі з них сягали феодально-кріпосницької епохи, тодішньої спрямованості господарської діяльності тих чи інших народів: подвійні мішки для сіяння (дисаги), сапки (мутики) — у болгар, віялки (астраханки) — у росіян, своєрідні борони (сурму) — у греків та ін.

Сучасна сільськогосподарська техніка повсюдно замінила традиційні знаряддя, хоча в деяких її елементах певною мірою затрималися риси багатовікового досвіду культурно-господарської діяльності народів.

Традиційний одяг є важливим джерелом вивчення проблем етнічної історії. Так, одяг росіян в Україні відображав різноманітність російського народного костюма. Цікаво, що тут побутувало багато його видів, позначених особливостями тих районів, звідки прийшли російські переселенці.

Збереження етнічної специфіки в одязі найбільшою мірою залежало, певна річ, від етнічних традицій, а також від рівня соціального розвитку, відносин з іншими народами. Так, у народному костюмі населення українсько-білоруської міжетнічної смуги (Полісся, Волинь) збереглися давні реліктові, можливо праслов’янські, риси (суцільнокроєні поликові сорочки, прикрашені по всьому рукаву і поликах вишивкою гладдю, намітки, постоли).

Комплект жіночого одягу гречанок Приазов’я складався з шаровар і халата, своєрідного взуття, головного вбрання і прикрас; причому до середини XIX ст. переважали вироби з шкіри та хутра, чому сприяло поширення скотарства. Відміна у 1858 р. автономії грецького округу, а також бурхливий розвиток капіталістичних відносин призвели до нівелювання традиційних рис в одязі греків, зближення його з костюмом міського населення.

У традиційному костюмі населення України відобразилися і соціально-класові моменти. Зокрема, частина польського населення Полісся згідно зі спеціальними законами кінця XVIII ст. не мала права займатися ремеслами. їх основними заняттями були оренда землі, відхідництво, будівельні роботи. Поляки більшою мірою, ніж сусідні українці, були зв’язані з ринком. Через це в їхньому костюмі було чимало з характерного для городян.

Окремі види традиційного костюма тією чи іншою мірою продовжували існувати серед різних народів України: саморобні шкіряні постоли, хутряні шапки, кольорові вовняні пояси — серед болгар, гагаузів, менше— греків; сарафани — серед деяких груп російського населення; поясний однопілковий одяг у молдаван (катринце) і українців Буковини (горботка).

Деякі вбрання існують і тепер як святкові, інші — переосмислюються і видозмінюються з урахуванням сучасної моди.

У складовому елементі матеріальної культури — народній кулінарії — досить стійко зберігаються риси етнічної специфіки. Своєрідними національними «мітками» виступають український борщ, російські пельмені, грецька сюрпа, польський бігус, молдавська мамалиґа, болгарська чорба, татарські чебуреки, чеські кнедлики, угорський гуляш, низка страв європейської кухні тощо.

Найстійкіше зберігаються етноспецифічні ознаки у сфері духовної культури — мові, звичаях, правових нормах, обрядовості, різних видах мистецтва і народної творчості, віруваннях.

Тенденції розвитку духовної культури на сучасному етапі визначаються трьома напрямами: формуванням загального в духовній спільності народів усієї країни; виявленням особливостей духовної культури за відповідними історико-етнографічними регіонами; збереженням специфічних рис культури окремих народів.
При дослідженні духовної культури чималий інтерес викликає співвідношення загального і етноспецифічного, нового і традиційного. У сучасній культурі поряд із загальними рисами зберігаються трансформовані традиційні, з-поміж них і ті, що сягають найдавніших часів. Оновлені звичаї та обряди нерідко формуються на місцевому ґрунті. Так, у південно-західних районах України і сусідньої Молдови на Новий рік поширений давній звичай щедрування — обходу односельчан зі святковими побажаннями. Серед східнослов’янського, болгарського і молдавського населення у святах сільськогосподарського циклу використовуються обрядове колосся пшениці першої борозни, вінки, декоративні рушники, обрядовий хліб. Ця обрядовість пов’язана з давніми морально-естетичними уявленнями та ритуальною практикою народів і тому органічно входить у сучасні ритуали. Серед народів, які в минулому займалися скотарством, наприклад, у болгар Бессарабії, в сучасних трудових святах присутні обряди, пов’язані з чабанськими традиціями. Чимало обрядових дійств, які мають давнє походження, сьогодні переосмислюються або знаходять іншу сферу побутування. Так, поширені в минулому серед болгар седянки (аналогія українських вечорниць), на яких дівчата пряли вовну або виконували іншу роботу, зараз можна побачити лише в інсценованому вигляді.

У весіллі — цьому яскравому й урочистому церемоніалі — своєрідні риси виявляються не лише серед окремих народів, а й навіть у межах одного етносу.Разом з тим, в основних особливостях весільної обрядовості в Україні є певна спільність. Це стосується найголовніших етапів весілля, його структури, складу і кількості учасників, функцій весільних чинів, передшлюбннх дійств, його тривалості.

Чимало спільних традиційних рис у сучасному весіллі білорусів і українців Полісся: обсипання житом, хмелем, розподіл короваю, простилання молодим кожуха на посаді, зв’язування їх наміткою або рушником, перейма, викуп.

Порівняльний аналіз весільних обрядів Закарпаття свідчить про давньоруську основу їх походження. На це вказують терміни етнографічних реалій: спільна з росіянами назва «свадьба», однакові для населення Карпатського регіону і всіх східних слов’ян назви весільних чинів. Цікаво, що на Західній Буковині побутує давньоруський термін «челядь».

У болгарському весіллі наявні майже всі принципові ознаки східнослов’янського, але є і деякі особливості. Так, надзвичайно важливу роль на весіллі грають куми (побащина і помайчина). Під час реєстрації шлюбу вони навіть замінюють батьків. Від них батьки молодої приймають чавунок з найпопулярнішою стравою з курятини (манджою) на ознаку згоди. Багато ритуальних дій на болгарському весіллі зв’язано з виготовленням одного з найголовніших атрибутів— весільного прапора (байрака).

Багато подібного подибуємо у весільній обрядовості народів, які не пов’язані генетично, але об’єднані давніми-взаєминами (українці і східнороманські народи, угорці, греки). Яскравий приклад дає порівняння весільного ритуалу українців і молдаван.
У сучасній весільній обрядовості народів, які живуть в Україні, виняткове місце посідають народна музика, співи й танці. Так, серед болгарського населення поширені давні музичні інструменти — гайда, навели, тамбурина, кеменче; використовуються масові танці — хоро, ручениця. Угорське весілля не можна уявити без чардаша, молдавське — без жока, молдавеняски або сирби, грецьке — без яремава і бугданку.
Багато своєрідного у трудових та календарних святах — молдавському мерцишорі, татарському сабантуї, болгарському селівріє та ін. Серед гагаузького населення останнім часом відроджено національне свято хедерлез, на якому змагаються музичні колективи, борці, вершники. Причому в святкуванні беруть участь також болгари, греки, албанці.

Чимало специфічних особливостей культури, зокрема у минулому, визначалося конфесійними чинниками (різні види християнської релігії, іудаїзм, іслам). Так, серед євреїв, які займалися переважно ремісництвом і торгівлею, існували патрімоніальний шлюб, залишки левірату. Зберігалися деякі особливості оформлення інтер’єра житла, одягу та способів його носіння (наприклад, обов’язкове покриття голови на вулиці та у приміщенні). Досить суворими були заборони щодо їжі, яка поділялася на дозволену (кошерну) і недозволену (трефну). В ортодоксальному єврейському середовищі не вживали свинину, не дозволялося одночасне споживання м’ясних і молочних страв. Досить різноманітними були ритуальні страви: суботні плетені булки (хали), прісні пасхальні коржі (маца), трикутні пиріжки з маком (гоменташн) та ін. Існували певні відмінності, зумовлені також конфесійними чинниками, серед старообрядського населення. Зокрема, у традиційному весіллі молокан Приазов’я заборонялися театралізовані сцени, ігрові дії, розваги.

Складні міжетнічні процеси відбилися у великій кількості етнонімів, про які вже йшлося. Разом з тим у кожного народу складалися певні уявлення щодо інших, тобто етнічні стереотипи. Деякі з них сформувалися історично і мали об’єктивну основу. Так, стереотипи щодо грецького, вірменського або єврейського населення нерідко пов’язувалися з торгівлею, оскільки багато представників цих народів було зайнято у цій сфері діяльності. Однак були й стереотипи, викликані певною упередженістю, особливо тоді, коли соціальні проблеми переносилися на національний ґрунт. У цих випадках на ті чи інші народи огульно поширювалися узагальнюючі негативні штампи, пережитки чого зустрічаються, на жаль, і сьогодні.

Сучасні етнічні процеси в Україні супроводжуються етнічною консолідацією громадян країни, .піднесенням їхньої національної свідомості, зростанням соціальної мобільності населення, формуванням спільних рис його культури та побуту на базі кращих національних традицій і сучасних досягнень людства. Слід підкреслити подальше зближення етнічних груп, поступове звуження дії територіальних діалектів, поширення української літературної мови в усно-розмовній практиці. Визнанням непересічної, суспільної цінності всіх національних мов і культур в Україні було прийняття 28 жовтня 1989 р. Закону про мови.

Українською мовою у республіці вільно володіють понад 40 млн. чоловік, або 78 % жителів республіки (це майже на півтора мільйона більше, ніж десять років тому). Чисельність українців у республіці, що вважають її рідною мовою, становить 32,8 млн. чоловік. Достатньо високим є відсоток осіб, які назвали рідною українську мову, і серед інших народів. Цією мовою нині розмовляють десятки тисяч росіян, більшість поляків, значна частина чехів, словаків, молдаван та румунів, що живуть в Україні. Крім того, понад 6,8 млн. чоловік визначають українську мову, якою вони вільно володіють, як другу після рідної. І все ж насильницьке зросійщення часів царату та сталінщини ще довго даватиметься взнаки.

Оздоровленню української національної культури та мовних стосунків сприятиме здійснення цілої системи заходів у рамках Закону про мови. Ці життєдайні процеси одержали вагоме правове підсилення — Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення незалежності України.

В етнічно мішаних районах (Закарпаття, Донбас, Ізмаїльщина) поширені явища багатомовності. Ступінь їх розвитку визначається територіальним розміщенням етнічних груп, тривалістю етнокультурних взаємин тощо. Ці обставини також враховуються у Законі про мови та в реалізації його положень.

Останнім часом помітні зрушення у справі забезпечення розвитку культури інших народів країни. Відкрито сотні факультативів по вивченню болгарської, грецької, єврейської, польської, кримсько-татарської та інших мов, вийшли друком словники (кримсько-татарсько-російський, болгарсько-український, чесько-український), в областях з етнічно мішаним населенням (Одеській, Донецькій, Чернівецькій, Закарпатській) ведуться радіопередачі, започатковано ряд періодичних видань національними мовами.

У Києві створене Республіканське польське культурно-просвітницьке товариство з п’ятьма обласними відділеннями. Працює також Республіканське товариство єврейської культури з філіями в Одесі та Чернівцях. Товариство грецької культури діє в Маріуполі, грецький клуб — в Одесі. Створено Закарпатське товариство угорської культури, Республіканський центр тюркськомовних народів, Товариство молдавсько-румунської культури (Чернівці), російської культури «Русь» — у Києві, Українське республіканське товариство політичної і культурної освіти «Відродженні:» для німецького населення, Товариство культури для вірменського, караїмського і кримчанського населення (Сімферополь), румунське імені Георге Кошбука на Закарпатті. Всього в Україні налічується понад 100 державних і місцевих культурних товариств серед різних національних груп.

У країні нині діє 10 національних театрів-студій і понад 2 тис. самодіяльних колективів з національних груп населення. Серед фольклорно-етнографічних ансамблів найбільш відомі угорський — із села Береги Закарпатської обл., грецький «Сартанські самоцвіти» — із Маріуполя, румунський — із Сторожинецького району Чернівецької обл., циганський «Терне Рома» з Миколаєва, польський — із Білогірського району Криму. Українським фондом культури втілюється в життя широка програма «Збереження і розвиток культур народів, які живуть на території України».
У часи розбудови України створюються умови для всебічного розвитку численних етнічних груп, усього народу України. Запорукою тому є Декларація про державний суверенітет, яка, зокрема, проголошує: Україна забезпечує рівність перед законом усіх громадян країни незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності.

В. І. Наулко