ВИГУК

Вигуки — це слова, що виражають емоції та спонукан­ня, не називаючи їх, а також відтворюють нечлено­роздільні звуки.

Вигуки в мові виступають замінниками речень. їхнє ж конкретне значення великою мірою залежить від контексту, ситуації. Наприклад, вигук ох: Ох як він говорив! Який був го­лос! (Леся Українка) — висловлює захоплення; Ох, не перед добром, ох, не перед добром вони так п 'ють (Г. Хоткевич) — передає побоювання; Ох... як ти мене злякав, хай йому иур! (Панас Мирний) — виражає переляк; Ох, Боже, Боже, трош­ки того віку, а як важко його прожити (М. Коцюбинський) — відтворює почуття досади, невдоволення.

За значенням вигуки поділяються на емоційні, спону­кальні, застиглі формули спілкування та звуконаслідувальні слова.

Емоційні вигуки виражають почуття, настрій, переживання, стан людини, її ставлення до різних явиш дійсності: о, ой, ох, ох, ех, ай, ух, ой лишенько, ой леле, ґвалт, тьху, тю, фу, иур йому, овва, от тобі й на, отож то й є, де ж пак, слава Богу, боронь Боже.

Спонукальні вигуки виражають наказ, спонукання або слу­гують засобом привернення чиєїсь уваги, впливу на поведін­ку тварин: геть, годі, ну, цить, тсс, гайда, ануте, анумо, гей, огей, агов, алло, но, вйо, соб, цабе, тпру, гиля, агуш, а киш, киць ціп-ціп, паць-паць.

Застиглі формули спілкування виражають привітання, про­бачення, подяку, побажання, божбу, прокльон, лайку тощо: добридень, спасибі, до побачення, на добраніч, дякую, будь ласка, прошу, пробачте, вибачте, даруйте, прощайте, щасливо, їй-богу, чорт би його взяв, к чорту, хай йому біс.

Звуконаслідувальні слова відтворюють різні звуки приро­ди, тварин, машин тощо: ку-ку, кру-кру, кукуріку, ках-ках-ках, гав-гав, му-у-у, тьох-тьох-тюї, тік-так, дзень, брязь, бах, ш-ш-ш.

Написання вигуків і особливості вживання їх

Вигуки, що передають повторювані або протяжні звуки, пишуться через дефіс: ой-ой-ой, ну-ну, о-го-го, агов-гов-гов, ха-ха-ха, ку-ку, киць-киць, а-а-а, му-у-у, ня-а-ав, ф 'ю-у-у, дз-з-з, ш-ш-ш.

Вигуки на зразок леле, лелечко, цитьте, овва, кукуріку, кудкудак, бух, тарах, бабах тощо, які не передають повторю­ваних чи протяжних звуків, пишуться разом. Проте, якщо треба передати протяжність, то й ці вигуки можуть писати­ся через дефіс: / раптом: — Б-б-ба-бах! (Остап Вишня). Б'ється, стогне, зітхає море!.. Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух! (М. Ко­цюбинський).

У вигуках будь ласка, до побачення, на добраніч, отим то й ба, от тобі й на, оце так тощо всі складові частини пишуться окремо.

Вигуки ану, анумо, ануте пишуться одним словом, і Через дефіс пишуться вигуки їй-богу, їй-бо, їй-право, ану-ну-

Вигуки вживаються лише в розмовному й художньому сти­лях, зрідка — у публіцистиці. У науковому й офіційно-ділово­му стилях вони не вживаються.

Вигуки в реченні звичайно стоять відособлено і від членів речення відокремлюються комою або знаком оклику: Ану, гей, почнемо «Чумака»/ Зачинай хто!(М. Кропивницький). Ех!Ех! Ех! Ррраз! Ррраз! Закаблуками! Закаблуками! По злиднях, по гіркій, по циганській долі закаблуками! (Остап Вишня).

Якщо вигук вжито в середині речення, він виділяється з обох боків тире, рідше — комами: І раптом він — о леле! — У стіні побачив двері ще якісь чудні (М. Бажан). Земле рідна, о, чим далі ти від мене, тим дорожча (Д. Павличко).

Іноді вигуки можуть виступати в ролі членів речення:

а) присудка: А човен хить-хить під лозою (Григір Тютюнник);

б) підмета: Тисячоголосе «ура» покотилося берегом (О. Гончар);

в) додатка: Не кажи гоп, поки не перескочиш (Нар. творчість).

У такому разі вигуки не відділяються розділовими знаками від інших членів речення. Вони можуть лише братися в лапки.