ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ

Найважливішим документом, який прийняла Верховна Рада УРСР 16 липня 1990 року, була Декларація про державний суверенітет України, що складалася з преамбули, 10 розділів і висновку. 

Які її основні положення?

Проголошувалися верховенство, самостійність, повнота й неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах; від імені українського народу могла виступати лише Верховна Рада УРСР.
У розділі «Державна влада» зазначалося, що УРСР забезпечує верховенство Конституції та законів республіки на своїй території; вищий нагляд за дотриманням законів здійснює Генеральний прокурор УРСР.

Увесь економічний і науково-технічний потенціал республіки оголошувався власністю народу України; УРСР створює власну банківську, цінову, фінансову та інші системи, формує держбюджет, а в разі потреби вводить свою грошову одиницю.

У галузі культурного розвитку проголошувалося прагнення забезпечити національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мови в усіх сферах громадського життя; водночас усім національностям, що проживають на території УРСР, гарантувалася свобода їхнього національно-культурного розвитку.

У розділі «Зовнішня й внутрішня безпека» вказувалося, що Україна має право на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, підлеглі Верховній Раді; проголошувалося прагнення України стати в майбутньому нейтральною державою, не брати участі у військових блоках і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти, не купувати ядерну зброю.
У галузі міжнародних відносин Україна як суб’єкт міжнародного права прагнула підтримувати дружні зв’язки з іншими державами, брати участь у роботі міжнародних організацій; при цьому визнавався пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права.

На завершення відзначалося, що Україна будуватиме свої відносини з іншими радянськими республіками на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги й невтручання у внутрішні справи.

ДКНС (рос. ГКЧП)

Серпнева криза 1991 року — політична криза, спричинена спробою групи членів вищого керівництва СРСР зірвати процес підписання нового Союзного договору. 19 серпня було офіційно оголошено про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП), до складу якого увійшли віце-президент СРСР Г. І. Янаєв, прем’єр-міністр В. С. Павлов, заступник голови Ради оборони при Президенті СРСР О. Д. Бакланов, міністр внутрішніх справ Б. К. Пуго, міністр оборони Д. Т. Язов, голова Комітету державної безпеки В. А. Крючков та інші. ДКНС ухвалив рішення про заборону діяльності опозиційних партій і рухів, а також низки газет.

До Москви було введено війська. Відповіддю на створення ДКНС стали масові демонстрації й мітинги протесту в Москві, Ленінграді та низці інших міст країни. На чолі опору діям ДКНС стали президент РРФСР Б. М. Єльцин та інші керівники Російської Федерації. Указами Єльцина створення ДКНС було кваліфіковано як спроба державного перевороту; союзні органи виконавчої влади, включно з силовими структурами, було перепідпорядковано президентові РРФСР. 22 серпня виступ ДКНС було придушено. Його членів, а також низку інших діячів (зокрема голову Верховної Ради СРСР О. І. Лук’янова) було заарештовано (у 1994 році амністовано Державною думою Російської Федерації); Пуго покінчив життя самогубством.

23 серпня указом Єльцина було припинено діяльність Компартії на території РРФСР (заборонено 6 листопада). 24 серпня президент СРСР М. С. Горбачов зрікся посади Генерального секретаря ЦК КПРС і звернувся до членів ЦК із закликом до саморозпуску. Діяльність союзних органів влади виявилася паралізованою. Реальний центр влади в Москві почав переміщатися до російського керівництва. Латвія, Литва й Естонія заявили про вихід із СРСР; їхню незалежність було офіційно визнано керівництвом СРСР 5 вересня 1991 року. Серпнева криза прискорила процес дезінтеграції та наступного розпаду СРСР.

РЕФЕРЕНДУМ 1 ГРУДНЯ 1991 РОКУ

Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року підтвердив Акт проголошення незалежності України: за нього проголосували 28,8 млн осіб, або 90,32 % виборців. Тоді ж першим Президентом суверенної України на альтернативній основі було обрано Л. М. Кравчука, за якого віддали голоси близько 75 % виборців. 5 грудня на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. М. Кравчук склав присягу на вірність українському народові.

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ 24 СЕРПНЯ 1991 РОКУ

Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 року,
— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,
— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України,
Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто ПРОГОЛОШУЄ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ. Територія України є неподільною й недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Верховна Рада України
24 серпня 1991 року