«ЗАСТІЙ»

У 70-ті роки наростаюча бюрократизація економіки, збереження авторитаризму в системі політичного управління призвели до появи й поглиблення кризових явищ у всіх сферах життя радянського суспільства, у тому числі й в Україні.

Середньорічний приріст валового національного продукту в УРСР у 1961—1965 рр. становив 6,9 %, у 1966—1970 рр. — 6,7 %, у 1971—1975 рр. — 5,6 %, у 1976— 1980 рр. — 3,4 %, у 1981—1985 рр. — 3,5 %. Тільки за 15 років (з 1965 р. по 1980 р.) темпи росту продуктивності праці в УРСР знизилися більше ніж удвічі. Уповільнення темпів економічного зростання, невиконання планових завдань, топтання на місці, а в окремих галузях — відкат назад були особливо загрозливими для СРСР на тлі технологічної революції, що розпочалася в розвинутих капіталістичних країнах і супроводжувалася їхнім переходом від індустріального до постіндустріального суспільства. Оскільки в господарських планах міністерств і відомств СРСР не знаходили належного відображення питання використання досягнень науково-технічної революції (НТР), партія ініціювала розробку комплексної програми розвитку техніки й технологій. Протягом 1971—1975 рр., наприклад, передбачалося одержати від використання в народному господарстві досягнень науки й техніки економічний ефект 40—42 млрд карбованців, або приблизно 40 % запланованого на п’ятирічку приросту національного доходу. На практиці ж велику силу набирали інертність, рутинерство, бюрократизм.

Велика частина підприємств підпорядковувалася центральним міністерствам і відомствам. Якщо в 1957 р. в СРСР було 37 міністерств, то в 1974 р. — уже більше 60, у 1977 р. — 80, а на початок 1987 р. — більше 100. За період з 1975 р. по 1985 р. кількість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20 %. Неухильно втілювалися конкретні міністерські постанови; з областей викачувалося все можливе при мінімальних витратах на соцкультпобут, екологію, розвиток виробничої й соціальної інфраструктури тощо. Об’єктивне призначення міністерської системи полягало в тому, щоб займатися діяльністю, яка суперечить інтересам населення того регіону, у межах якого діяло підприємство.

І чим більшим було підприємство, чим важливішою була його продукція з погляду загальнодержавного, тим більшого конкретного збитку завдавала його діяльність регіонові.

Сказане повною мірою стосується й народногосподарського комплексу України, повністю підлеглого союзним міністерствам і відомствам. На думку американського економіста Х. Хантера, вилучення поточного доходу з УРСР і використання його в інших регіонах СРСР було «основною рисою української економічної історії». За підрахунками британського фахівця П. Уайлза, Україна регулярно вносила в союзний бюджет на 10 % більше коштів, ніж отримувала з нього.

Отже, положення справ в економіці неухильно погіршувалося, зростання життєвого рівня народу сповільнилося. За років дев’ятої п’ятирічки (1971—1975 рр.) обсяг промислового виробництва виріс на 43 % (за альтернативними оцінками — лише на 25 %) порівняно з 50,5 % (39 %) у восьмій п’ятирічці. Замість 41 % приросту використовуваного національного доходу в 1966—1970 рр. у дев’ятій п’яти річці цей показник виріс тільки на 28 %. Причому ці прирости досягалися не за рахунок інтенсивних методів ведення господарства й підвищення продуктивності праці, а за рахунок залучення в господарський обіг усе нових і нових ресурсів. Приріст інтегрального показника ефективності суспільного виробництва упав з 18 % у восьмій п’ятирічці до 6 % у дев’ятій. Темпи зростання реальних прибутків населення в УРСР мали тенденцію до постійного зниження.

Якщо в дев’ятій п’ятирічці в Україні вони складали 20 %, у десятій — 17 %, то в одинадцятій — лише 14 %. З п’ятирічки в п’ятирічку зменшува лося число громадян, що зуміли поліпшити свої житлові умови. У восьмій п’ятирічці їх нараховувалося 8,9 млн чоловік, у дев’ятій — 8,6 млн, у десятій — 7,8 млн, а в одинадцятій — 7,7 млн. Знизився і рівень охорони здоров’я. За період 1970—1985 рр. показники смерт ності в УРСР зросли з 8,8 до 12,1 випадків на 1 тис. громадян, а природний приріст населення України скоротився в 2,2 разу. Країна за всіма показниками чимраз сильніше занурювалася в «застій».

У світі розгортався новий виток науково-технічної революції. Його основу складали такі досягнення науки, що призвели до формування мікроелектроніки, біотехнології як базисних напрямків технологічного перевороту у виробничій і невиробничій сферах. Це вимагало нових кадрів, знань і навичок. А в СРСР закостеніла бюрократична машина не могла адаптуватися до змін, реагуючи на них лише збільшенням штатів. З 1960 р. по 1987 р. апарат органів управління в країні виріс більше ніж удвічі — з 1245 тис. до 2663 тис. чоловік, а загальна чисельність керівників перевищила 18 млн чоловік. Ці кадри відрізнялися в основному низьким професійним рівнем (з 9,3 млн керівників усього 4,2 млн (45 %) мали вищу освіту й тільки частки відсотка — середню спеціальну управлінську освіту). Ефективно реагувати на реалії технологічної революції такий апарат не міг. Зате він регулярно нарощував випуск інструкцій, наказів, розпоряджень та інших підзаконних актів.

Незважаючи на те, що 70'ті рр. були сприятливими з погляду при родних приростів працездатного населення, саме в цей період загострився дефіцит робочої сили, оскільки величезні капіталовкладення йшли не на заміщення застарілої техніки й устаткування, а на будування стін для давно застарілих технологічних установок і машин. Дефі цитність трудових ресурсів в умовах адміністративно-командної системи змушувала підприємства накопичувати цей ресурс взапас. У 1971—1978 рр. у промисловості було створено більше 3 млн нових робочих місць, що залишалися вакантними. Зате значна частина робіт ників обслуговувала фізично й морально застарілу техніку. Тому хоча і відбувалося деяке скорочення питомої ваги працівників, зайнятих ручною працею, їхня абсолютна чисельність продовжувала зростати.
Десята п’ятирічка, скоріше для самозаспокоєння, була проголошена «п’ятирічкою ефективності і якості». Однак замість всілякої економії з усіх сил підтримувалися пропорції 30—50'х рр. Ставка робилася на закупівлі через імпорт промислового устаткування і то варів ширужитку в обмін на експорт енергоносіїв з непоновлюваних (природних) джерел. При цьому розраховували на сформовану в 70'ті роки сприятливу для СРСР зовнішньоекономічну кон’юнктуру (у зв’язку з війною на «нафтоносних територіях» Близького Сходу й енергетичною кризою, що вибухнула на Заході). Безоглядно форсу вався нафтогазовидобуток у Західному Сибіру. Для нагляду за виконанням планових завдань була створена спеціальна урядова комісія, Західно-Сибірським нафтогазовим комплексом постійно займався ЦК КПРС. На спорудження об’єктів комплексу кидалися сили будівельників буквально з усіх регіонів країни. З витратами рахуватися було не прийнято, з нестатками нафтовиків і газовиків — теж. «Нафта за будь-яку ціну!» — такий був девіз «ощадливої економіки». Західний Сибір у 1980 р. дав 10 % світового видобутку нафти й газу.

Після восьмикратного (а в торгівлі з розвинутими капіталістичними країнами п’ятнадцятикратного) підвищення цін на нафту в 70'х рр. у СРСР буквально ринув потік нафтодоларів. Прибутки від реалізації нафти й нафтопродуктів за період з 1974 р. по 1984 р. за найскромнішими підрахунках склали 176 млрд інвалютних карбованців. Але ці казкові гроші зробили неймовірно скромний вплив на задоволення потреб і запитів людей й економічних структур. Витрат ний механізм перемелював одержувані кошти, спрямовуючи їх на будівництво чергових безперспективних і екологічно згубних довгобудів.

Від вимог часу усе більше відставав науково-технічний потенціал, що був запрограмований на еволюційний розвиток і не відповідав вимогам сучасного етапу технологічної революції. Якісний рівень вітчизняного науково-технічного сектора неухильно знижувався. Середньорічне число створених зразків нової техніки скоротилося з 4,6 тис. у 1961—1965 рр. до 3,5 тис. у 1981—1985 рр. Причому тільки 10 % зразків цієї техніки перевищували рівень кращих світових. Загальмувалося освоєння і принципово нових технологій, намітилося серйозне відставання в розвитку фундаментальних наукових до сліджень, за якими ще недавно СРСР мав непогані показники.
Країна впритул підходила до кризи всієї соціально-економічної системи. Злидарський рівень життя десятків мільйонів людей, не можливість задоволення першочергових потреб і відсутність стимулів до праці викликали процеси фізичної і соціальної деградації. У 1970 р. рівень споживання на душу населення в СРСР становив приблизно половину американського. Якщо в 1982 р. для заповнення звичайного щотижневого споживчого кошика у Вашингтоні (США) досить було відпрацювати 18 годин, то в Києві аналогічний кошик коштував майже 53 робочі години (без урахування якості товарів і послуг, що в СРСР була набагато нижчою, ніж в Америці). Тому за рівнем споживання на душу населення СРСР займав на той час лише 77 місце у світі.