«ХРУЩОВСЬКА ВІДЛИГА»

Період із 1953 по 1964 рік увійшов в історію СРСР і України під назвою «хрущовської відлиги». Це були часи, коли на чолі Компартії та всього радянського народу стояв М. С. Хрущов, з ім’ям якого пов’язані важливі зміни в суспільному житті й економіці країни. 

Коли 5 березня 1953 року помер Сталін, вища влада зосередилася в руках членів Президії ЦК КПРС (ВКП(б) було перейменовано на КПРС на XIX з’їзді партії в 1952 році). Провідну роль у ній відігравали вісім партійних лідерів — Молотов, Каганович, Ворошилов, Мікоян, Маленков, Хрущов, Берія та Булганін. Основна боротьба за посаду лідера розгорілася між Берією, Хрущовим і Маленковим. Оскільки Л. П. Берія був міністром внутрішніх справ і першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР, під його контролем перебували всі репресивні органи. Побоюючись за своє життя, інші члени Президії об’єдналися проти цього сталінського ката і за пропозицією М. С. Хрущова на черговому засіданні в Кремлі в червні 1953 року заарештували його. Незабаром Пленум ЦК КПРС обговорив «справу Берії», а в грудні рішенням Спеціальної судової присутності Верховного суду СРСР Берію та шістьох його найближчих співучасників засудили до вищої міри покарання — розстрілу. Вересневий (1953 року) Пленум ЦК КПРС обрав Першим секретарем ЦК М. С. Хрущова.

Уже в 1953–1955 роках у СРСР було проведено низку перетворень. Виділимо найістотніші з них:

• Почався процес реабілітації безневинно засуджених у роки сталінської диктатури. З квітня 1953 року по лютий 1956 року переглянули всі основні політичні справи післявоєнного часу. Тисячі людей, раніше оголошених «ворогами народу», почали повертатися з таборів і заслань у рідні краї.
• Органи держбезпеки й МВС було поставлено під контроль партійних і державних структур. У вересні 1953 року указом Президії Верховної Ради СРСР ліквідовано Особливу нараду при МВС СРСР та інші позасудові органи («трійки», «п’ятірки» тощо), які в недавньому минулому здійснювали розправу без суду й слідства. 
• Було усунуто деякі перекручення у сфері національної політики. Відновлювалася автономія балкарців, калмиків, чеченців, інгушів, карачаївців, переселених у роки війни до Казахстану і Середньої Азії. В Україні за «помилки», допущені в проведенні національної політики, у червні 1953 року з посади Першого секретаря ЦК КПУ було знято Л. Мельникова, на його місце обрано українця А. Кириченка. Головою Президії Верховної Ради УРСР став Д. Коротченко, а Раду Міністрів УРСР очолив М. Кальченко. До 1957 року в Україну повернулися 65 тис. депортованих членів родин націоналістів. Водночас реабілітацію і повернення на батьківщину кримських татар, переважно депортованих у Середню Азію в 1944 році за обвинуваченням у пособництві фашистським окупантам, не було завершено. 
• У підпорядкування уряду УРСР передано близько 10 тис. промислових підприємств і державних установ. Між 1953 і 1956 роками питома вага промисловості в загальному обсязі виробництва України зросла з 36 % до 76 %. Було створено міністерства чорної металургії, вугільної промисловості, паперової, легкої, текстильної промисловості, вищої і середньої освіти; до компетенції Ради Міністрів УРСР віднесено питання планування, розвитку сільського господарства, капітального будівництва, транспорту, юстиції тощо. У 1957 році республіці дозволили самостійно вирішувати питання обласного адміністративно-територіального поділу, ухвалити власні цивільний, кримінальний і процесуальний кодекси тощо. 
• З ініціативи М. С. Хрущова, на ознаменування 300-річчя Переяславської ради та на знак «вічного союзу» російського й українського народів, у 1954 році зі складу РРФСР до складу УРСР було передано Крим, який відтоді є невід’ємною частиною України. 
• Було спрощено адміністративно-управлінський апарат, ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій і установ, майже на 25 % скорочено партійний апарат і взято курс на розгортання внутрішньопартійної демократії. Значно зросла кількість українців у всіх керівних ланках. На 1 червня 1954 року в ЦК КПУ їх було 72 %, у Верховній Раді УРСР — 76 %, серед директорів великих заводів — 50 %. 
• Розширилася зовнішньополітична діяльність УРСР. Якщо в 1953 році республіка була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 року — уже 29.

Вирішальним етапом на шляху десталінізації радянського суспільства став XX з’їзд КПРС (14–25 лютого 1956 року). На ньому, уже наприкінці з’їзду, М. С. Хрущов виступив із закритою доповіддю «Про культ особи і його наслідки», в якій розвінчувався культ особи Сталіна і вперше було наведено шокуючі дані про незаконні масові репресії в 30–40-х і на початку 50-х років. Текст цієї доповіді вищі партійні функціонери не наважилися оприлюднити, щоб «не рубати гілку», на якій вони сиділи. Скорочений виклад із неї ліг в основу постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 року. Усі гріхи й злочини комуністичного режиму Хрущов звів до культу особи однієї людини — Сталіна, який, мовляв, «відійшов» від ленінських принципів колегіального керівництва, поставив себе й каральні органи над партією та радянськими органами влади і в такий спосіб уможливив кричущі порушення законності.

Незважаючи на те, що Хрущову не вдалося розкрити справжні причини сталінської диктатури, його сміливий вчинок стимулював процес демократизації громадського життя в СРСР. Почали руйнуватися стереотипи у внутрішній і зовнішній політиці; зріс інтерес до проблем науково-технічної революції; розроблялися реформи в промисловості й сільському господарстві.

Однією з найважливіших реформ стала реформа управління народним господарством. Суть її полягала у відомій демократизації всієї системи управління, розширенні господарських прав союзних республік, наближенні управління до виробництва, скороченні управлінського апарату. Здійснення реформи розпочалося в лютому 1957 року з уведення нової системи управління, що мала об’єднати централізоване планове управління з підвищенням самостійності республік, країв і областей. В основу було покладено територіальний принцип управління через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в окремих районах. На території Союзу було утворено 105 таких районів, а в Україні — 11. Під контроль раднаргоспів в УРСР передано понад 10 тис. промислових підприємств, а наприкінці 1957 року їм підпорядковувалися 97 % заводів республіки. Нова система управління виробництвом мала позитивні наслідки: вона сприяла поліпшенню розподілу праці та її кооперації в рамках окремих економічних регіонів; прискорилося формування виробничої і соціальної інфраструктури; повніше використовувалися місцеві ресурси тощо.

У хрущовський період Україна залишалася однією з найрозвиненіших у промисловому відношенні республік Союзу. У 1957 році за кількістю виробництва чавуну на душу населення вона випередила всі капіталістичні країни світу. За видобутком вугілля УРСР вийшла на друге місце у світі, а за виплавкою сталі — на третє. У 1951–1958 роках промислова продукція щорічно зростала на 12,3 %, національний дохід — на 11,7 %; у період семилітки (1959–1965 років) приріст становив, відповідно, 8,8 % і 7 %. У структурі суспільного виробництва в 1960 році за виробленим національним доходом (у СРСР його визначали без урахування невиробничої сфери) частка промисловості становила 47,9 %, сільського господарства — 29,1 %, транспорту й зв’язку — 4,7 %, будівництва — 8,2 %, торгівлі — 11,1 %. За період із 1951 по 1965 роки було побудовано 1960 великих підприємств.

Розвиток промисловості відбувався одночасно з підвищенням рівня її технічної оснащеності. З другої половини 50-х років було розгорнуто механізацію й автоматизацію виробничих процесів. У вугільній промисловості вдосконалювався шахтний транспорт, механізовувалися вирубка й відвантаження вугілля (98 %). У доменному і сталеплавильному виробництві будували печі з великим корисним об’ємом, використовували засоби автоматизації, почали застосовувати киснево-конвертерний спосіб плавки сталі, а також випуск сплавів для авіаційної і ракетної промисловості. На машинобудівних підприємствах застосовували автоматичне й напівавтоматичне електрозварювання, нові технологічні способи прискорення обробки металу. Рівень механізації на залізничному транспорті зріс у 1960 році до 60 %, на річковому — до 78 %, морському — до 68,5 %. Лише в 1959–1965 роках було створено близько 4 тис. нових видів машин, механізмів, апаратів і матеріалів.

Підприємства освоїли випуск близько 1100 видів нової техніки й зняли з виробництва 800 типів застарілих конструкцій. Було встановлено понад 40 тис. автоматичних і напівавтоматичних апаратів, уведено в дію 813 автоматичних і напівавтоматичних ліній. У 1965 році в промисловості України налічувалося 14 автоматизованих підприємств і 4 комплексно-автоматизовані електростанції, 9343 механізовані й автоматизовані лінії, було комплексно механізовано й автоматизовано 2527 ділянок, 1790 цехів, 431 підприємство.

У період семилітки (1959–1965 років) певна увага приділялася виробництву промислових і продовольчих товарів, предметів широкого вжитку. У цей період було побудовано понад 300 нових і реконструйовано понад 400 підприємств легкої і харчової промисловості. Випуск продукції легкої промисловості зріс у 1,5 раза, продовольчих товарів — у 1,7 раза, товарів культурно-побутового призначення і господарського вжитку — удвічі. Почали працювати такі великі підприємства, як Донецька трикотажна і Красноармійська панчішна фабрики, швейні фабрики в Кіровограді, Артемівську, Дрогобичі й Миколаєві, Луганська взуттєва фабрика та інші. Побудований у ті роки Херсонський бавовняний комбінат став найбільшим текстильним підприємством республіки. Завершилося будівництво Житомирського й Рівненського льонокомбінатів, що дало змогу вперше на базі місцевої сировини розгорнути в УРСР виробництво власних лляних тканин.
У легкій промисловості значного поширення набули концентрація і кооперування підприємств. У Львові в 1961 році виникли перші виробничі об’єднання — фірми «Прогрес» (взуттєва) і «Світанок» (шкіряна). До 1966 року в системі Міністерства легкої промисловості України діяло вже 27 виробничих об’єднань, питома вага яких у загальному виробництві становила 27 %.

 
Однак у деяких областях республіки скоротився або припинився випуск окремих товарів широкого вжитку, погіршилося використання місцевої сировини й промислових відходів. Це було пов’язано з відставанням сільського господарства. Розрив між середньорічними темпами зростання промисловості й сільського господарства став причиною того, що деякі підприємства легкої і харчової промисловості опинилися в скрутному становищі через брак сировини.  

РОЗВИТОК ПРОМИСЛОВОСТІ ТА СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ

Помітне зростання спостерігалося в чорній металургії. У 1965 році видобуток залізної руди перевищив рівень 1950 року в 4 рази, виплавка чавуну — у 3,5 раза, сталі — у 1,4 раза, виробництво прокату — у 3,7 раза, сталевих труб — у 3,1 раза. У 1951–1965 роках було побудовано й здано в експлуатацію 27 доменних, 38 мартенівських печей, 62 прокатні стани.
Важлива роль в індустріальному комплексі належала машинобудуванню і металообробці, середньорічні темпи зростання яких становили в 50-х роках 16,5 %. Зменшення їхньої частки в галузевій структурі промисловості пояснювалося конверсією і тим, що військову продукцію в офіційній статистиці не відображали. За цей час було створено понад 17 тис. зразків нових типів машин, устаткування, приладів, зокрема гідротурбін, турбогенераторів, крокуючих екскаваторів, магістральних тепловозів, електровозів, трансформаторів, автоматичних ліній, електронних машин, телевізорів, магнітофонів, моторолерів, мотоциклів, холодильників, пральних машин, пилососів. До середини 60-х років було освоєно виробництво синтетичних алмазів, великовантажних автомашин, автобусів власної конструкції, малолітражок, авторефрижераторів, автонавантажувачів, танкерів, рибальських траулерів, літаків.

Побудовано такі заводи, як Одеський і Дніпропетровський важких пресів, Кременчуцький і Запорізький автомобільні, Львівський телевізійний, Сумський електронних мікроскопів, Київський електронно-обчислювальних машин, Хмельницький трансформаторних підстанцій. Україна займала провідне місце в СРСР за обсягами виробництва сільськогосподарських машин. Лише за першу половину 60-х років було побудовано 22 заводи. До 1965 року в республіці налічувалося понад 1 тис. машинобудівних підприємств, на яких працювало більш як 25 % зайнятих у промисловості. 

Вугільна промисловість, насамперед у Донбасі, забезпечувала якісним твердим паливом потреби господарства і населення УРСР та інших республік. За 1959–1965 роки в Україні було введено в дію 46 нових і реконструйовано 33 діючі шахти.
Протягом 1951–1958 років здійснювалося будівництво нових електростанцій. У 1955 році дала струм Каховська гідроелектростанція, через рік — Теребле-Рицька ГЕС у Закарпатті та інші. Протягом семилітки (1959–1965 років) було завершено спорудження Кременчуцької й Дніпродзержинської ГЕС, введено в експлуатацію першу чергу Київської гідроелектростанції, побудовано Зміївську ГРЕС та інші електростанції.

Споруджувалися нові доменні й мартенівські печі, вводилися в дію потужні прокатні стани. Протягом 1955 року в республіці було виплавлено понад 22 млн т чавуну, 24 млн т сталі, а в 1965 році — відповідно 32,6 млн т і близько 37 млн т. Розвивалася кольорова металургія. Зросло виробництво алюмінію, цинку, магнію, титану, ртуті, було освоєно виробництво кристалічного кремнію та германію.
Інший експеримент передбачав несподіваний перехід до вирощування величезної кількості кукурудзи на загальній площі 28 млн га в масштабах усього Радянського Союзу. За американською моделлю її мали використовувати як корм для збільшення продуктивності тваринництва. У 1953 році посіви кукурудзи в УРСР займали майже 2,2 млн га. Відповідно до рішення лютневого (1955 року) Пленуму ЦК КПУ планувалося вже в 1955 році засіяти цією культурою понад 5 млн га. У 1961 році колгоспи й радгоспи республіки «за порадою товариша Хрущова» виділили 3 млн га кращих земель під посіви кукурудзи. Однак результати «кукурудзяної епопеї» виявилися більш ніж скромними. Продовольча проблема залишалася невирішеною. Після неврожаю 1963 року СРСР змушений був здійснити великі закупівлі зерна в Канаді й США. Надалі подібні закупівлі стали регулярними.

Ще одним грандіозним проєктом стала реформа у тваринництві. Її суть, за словами Хрущова, полягала в тому, щоб «у найближчі роки наздогнати США за виробництвом м’яса, масла й молока на душу населення». Цю програму було прийнято в 1957 році, але вона так і не була виконана. У 1964 році виробництво продукції тваринництва в УРСР упало до 92 % рівня 1958 року.
Держава постійно вживала заходів для підвищення продуктивності колгоспів і радгоспів. Протягом 1952–1958 років закупівельні ціни на зерно зросли майже в 7 разів, на картоплю — у 8 разів, на продукцію тваринництва — у 5,5 раза. У 1961 році ціни на сільськогосподарські машини і запчастини до них, пальне й автомобілі знизили в середньому на 40 %. Колгоспи одержали пільги з прибуткового податку від реалізації продуктів тваринництва. У 1962 році для колгоспів знизили ціни на будівельні матеріали, метал і металоконструкції, водночас підвищили державні закупівельні ціни на молоко, молочні продукти, худобу й птицю в середньому на 35 %.

Реформаторські нововведення торкнулися і соціальної сфери. Із середини 50-х років заробітна плата стала провідною формою підвищення добробуту трудящих. Середньомісячна грошова заробітна плата всіх категорій робітників та службовців у 50-ті роки зросла на 25,3 %. Про збільшення грошових доходів жителів України свідчить той факт, що сума внесків в ощадних касах республіки зросла з 2,7 млрд карбованців у 1950 році до 19,7 млрд карбованців у 1960 році. У 1965 році скоротився робочий день. Фабрики й заводи перейшли на п’ятиденний робочий тиждень. Збільшився термін відпусток для вагітних жінок і молодих матерів. Доходи колгоспників від громадського й особистого господарства зросли в 1951–1955 роках на 50 %. З уведенням у 1956 році щомісячного авансування грошова оплата праці колгоспників поступово почала переважати.

У 1960 році її середньомісячний розмір становив 24,3 карбованця, або близько 45 % загальної оплати за трудодні. У липні 1964 року було прийнято закон про пенсії і допомогу членам колгоспів. Мінімальний розмір пенсії встановлювався на рівні 12 карбованців на місяць.
Певне значення для підвищення добробуту населення мало скасування або зменшення податків, скасування в 1957–1958 роках обов’язкових державних позик. Зросла роль суспільних фондів споживання. Так, у 1963 році в СРСР вони становили 17 % національного доходу. За їхній рахунок забезпечувалися безкоштовне навчання, охорона здоров’я. Більш раціональною стала структура споживання. Однак витрати на харчування залишалися високими й становили 47,4 % заробітної плати робітника. Виплати й матеріальна допомога залишалися низькими — 717 карбованців на рік на душу населення.

Урбанізація посилила житлову кризу. У 1954 році було прийнято рішення про масове будівництво житла індустріальними методами. Зросла площа нових житлових будинків, пізніше названих у народі «хрущовками». Люди почали переселятися з «комуналок», бараків, підвалів і напівпідвалів до індивідуальних квартир. Якщо в 1918–1940 роках в Україні було введено в експлуатацію 78,5 млн кв. м житлової площі, то в 1956–1965 роках — понад 182 млн кв. м. Одержали й побудували собі житло майже 18 млн осіб. Гострота житлової проблеми дещо зменшилася, однак якість житла й рівень забезпеченості ним населення все ще залишалися низькими.

Певні зрушення спостерігалися в духовному житті й у сфері народної освіти. У квітні 1958 року Хрущов виступив на XIII з’їзді ВЛКСМ, закликавши подолати відірваність шкіл і вишів від життя. Наприкінці того ж року було опубліковано закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР», який продублювала Верховна Рада УРСР у квітні 1959 року. В основі запропонованої реформи лежав принцип об’єднання загальноосвітнього й політехнічного навчання. Відповідно до закону семи- і десятирічні школи було перетворено на восьмирічні (обов’язкові) й одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою. Випускники середніх шкіл, за винятком 20 % найкращих учнів, мали перед вступом до вишу відпрацювати на виробництві не менше двох років. У міських школах почали створювати майстерні й цехи, в яких учні займалися виготовленням інструментів, іграшок, значків, простих видів одягу й меблів. При сільських школах з’явилися господарства з правильною сівозміною, тваринницькі ферми й птахофабрики.

З 1961 по 1966 рік у 132 вишах і 697 технікумах України набір збільшився в 1,5 раза. У них навчалися 1 млн 336 тис. студентів і учнів. У 1963 році в Харкові було відкрито Інститут мистецтв, у 1964 році засновано Донецький державний університет (нині Донецький національний університет).

Деякі позитивні зміни відбулися у сфері культурної і наукової діяльності. З 1957 року українські історики розпочали видання власного «Українського історичного журналу». З 1959 по 1965 рік тривало видання 17 томів «Української Радянської Енциклопедії». З’явилися багатотомні «Словник української мови», «Історія української літератури», «Історія українського мистецтва», «Історія міст і сіл Української РСР». Творчу активність української інтелігенції стимулювала також поява нових суспільно-політичних, наукових і літературних журналів («Прапор», «Знання та праця», «Всесвіт» та інших). Масовими тиражами видавалися твори А. Малишка, О. Гончара, М. Рильського, М. Бажана, П. Воронька, М. Стельмаха, Ю. Яновського, В. Сосюри, П. Тичини, Остапа Вишні й Б. Олійника.
Помітною подією в культурному житті республіки стало проведення в березні–травні 1958 року фестивалю «Перша українська театральна весна», в якому брали участь десятки театральних колективів, зокрема Харківський академічний театр ім. Т. Шевченка, Львівський театр опери та балету ім. І. Франка, Вінницький обласний музично-драматичний театр ім. М. Садовського.
В УРСР склалася розгалужена мережа науково-дослідних установ. Лише в період із 1959 по 1965 рік у республіці було створено 73 наукові заклади, а загалом діяло понад 830 наукових установ, у яких працювало 95 тис. осіб (зокрема близько 2 тис. докторів наук і майже 20 тис. кандидатів наук). Базовим центром наукових досліджень була Академія наук України, до складу якої входило близько 50 науково-дослідних установ. У середині 50-х років у складі АН УРСР працювали 81 академік і 100 членів-кореспондентів. У 1962 році на базі комп’ютерного центру, відкритого в Києві ще в 1957 році, було створено Інститут кібернетики.

Розгорнули свою діяльність Українське державне видавництво, Видавництво Академії наук України, Державне видавництво образотворчого мистецтва та музичної літератури УРСР (з 1964 року — видавництво «Веселка»), обласні видавництва в Харкові, Одесі, Львові, Донецьку та інших містах. За період із 1950 по 1958 рік кількість виданих книг (за назвами) зросла з 4136 до 6618 (з них 3975 — українською мовою), а їхній тираж збільшився з 77,6 млн до 116,2 млн екземплярів.