У роки «застою» почався новий етап дисидентського руху, який можна назвати «гельсінським», оскільки його учасники намагалися стежити за дотриманням гуманітарних статей договору, підписаного СРСР на Міжнародній нараді з безпеки й співробітництва в Європі влітку 1975 року в Гельсінкі.
Вихідним рубежем стала прес-конференція професора Ю. Орлова для закордонних кореспондентів у травні 1976 року, де було заявлено про створення групи сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР. До Московської групи увійшли Л. Алєксєєва, Є. Боннер, П. Григоренко, О. Марченко. Незабаром утворилися Українська, Литовська, Грузинська, Вірменська групи.
Українська Гельсінська група (УГГ) виникла в Києві в листопаді 1976 року. Очолив її письменник М. Руденко. До її складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші — усього 37 осіб. УГГ ставила за мету ознайомити українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, зібрати докази порушення радянською владою прав людини, національних прав в УРСР, застосування політики етно- та лінгвоциду й насильницької русифікації, домогтися безпосередніх зв’язків України із закордонними країнами, акредитації в УРСР представників іноземної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. КДБ розпочав переслідування дисидентів. До 1980 року майже три чверті складу УГГ були засуджені на терміни від 10 до 15 років.
Крім правозахисного дисидентства, в УРСР мали місце релігійне й «національно орієнтоване» дисидентство. Релігійні дисиденти вели боротьбу за утвердження в республіці не декларованої, а фактичної свободи совісті. Частина з них вимагала відновлення греко-католицької й автокефальної православної церков, припинення переслідувань представників протестантських сект. У 1982 році священик Й. Тереля організував Комітет захисту Української греко-католицької церкви, сподіваючись домогтися її легалізації. Брежнєвський режим відповів на це арештами активістів.
Проти русифікації, утиску української культури й імперської політики Москви в 60–70-ті роки виступали такі дисиденти, як І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл, В. Стус, І. Світличний, М. Горинь, Б. Горинь, Є. Сверстюк, І. Калинець та інші. У дисидентство пішла політизована, радикально налаштована молодь із різних соціально-професійних груп населення. Становлення структур правозахисного руху супроводжувалося посиленням у його діяльності політичних пріоритетів.
Для боротьби з інакомисленням у складі КДБ було сформовано П’яте головне управління. До 1984 року зусиллями «компетентних органів» рух дисидентів було практично знищено. Близько тисячі осіб (до 90 % активістів) опинилися у в’язницях, таборах, психіатричних лікарнях («психушках»).
Найавторитетнішого «опонента» системи, академіка А. Д. Сахарова, без суду і слідства позбавили всіх трьох звань Героя Соціалістичної Праці, інших державних нагород і заслали до закритого міста Горький (нині Нижній Новгород), де він перебував сім років. Незважаючи на відносну нечисленність, дисиденти зробили свій внесок у розхитування підвалин радянської системи, у розвінчання міфу про її гуманність і демократизм.
_ _ _ _ _
Ключові слова: українські традиції, звичаї, Історія України, ДИСИДЕНТИ, культура.