Відбудовні роботи в Україні розпочалися наприкінці 1943 року і в міру звільнення республіки від окупантів набували дедалі ширшого розмаху.
Наприкінці травня 1945 року Державний комітет оборони (ГКО) ухвалив рішення перевести частину оборонних підприємств на випуск товарів для населення. Невдовзі було прийнято закон про демобілізацію тринадцяти вікових груп особового складу армії. Ці постанови ознаменували перехід Радянського Союзу до мирного будівництва. У вересні 1945 року ГКО було скасовано. Усі функції управління країною зосередилися в руках Ради Народних Комісарів, яка в березні 1946 року була перетворена на Раду Міністрів СРСР.
На момент закінчення воєнних дій в Україні залишилося неушкодженими лише 19 % промислових підприємств. Це пояснює, чому в роки четвертої п’ятирічки (1946–1950) радянське керівництво спрямувало 80–85 % усіх капіталовкладень на відновлення важкої промисловості.
Основним завданням п’ятирічного плану було в найкоротший термін відновити райони країни, що зазнали окупації, досягти довоєнного рівня розвитку промисловості й сільського господарства, а потім перевищити його. План передбачав першочерговий розвиток галузей важкої та оборонної промисловості, освоєння нових вугільних районів, розширення металургійної бази на сході країни. Однією з умов виконання планових завдань було максимальне використання науково-технічного прогресу.
Найважливішою особливістю відбудовного періоду в розвитку народного господарства Радянської України було те, що її економіка спиралася на зміцнілу економіку всієї країни, зокрема східних районів, які не зазнали шкоди під час воєнних дій. Це зумовило надзвичайно швидкі темпи відновлення й розвитку промисловості України на значно вищому технічному рівні, ніж до війни.
У процесі відновлення промисловості освоювалися нові види сировини, техніки, технології виробництва нових видів продукції. Одночасно з відродженням зруйнованих підприємств будувалися нові та створювалися галузі промисловості, яких не існувало до війни.
Жорстко централізована командно-адміністративна система управління народним господарством дозволяла рекрутувати робочі кадри через організований набір. Істотним джерелом поповнення трудових колективів у промисловості й на транспорті стали демобілізовані військовослужбовці. Із загальної кількості 2,2 млн демобілізованих у 1945–1948 роках до промисловості УРСР пішли працювати 350 тис. осіб, а на транспорт — близько 100 тис. осіб. Протягом четвертої п’ятирічки кількість робітників, інженерів, техніків і службовців зросла до 6,9 млн осіб, що на 700 тис. перевищувало їхню чисельність у 1940 році.
Слід зазначити, що кардинальних змін у радянській економічній моделі не відбувалося. Як і в довоєнний період, вона розвивалася екстенсивним шляхом, тобто переважно за рахунок постійного збільшення виробничих потужностей, залучення до виробничого процесу нових трудових, матеріальних і фінансових ресурсів, штурмівщини та прихованої надексплуатації трудящих. Понад 70 % робітників промислових підприємств УРСР досягали виконання планових завдань переважно за рахунок ручної праці. На відновленні зруйнованих війною об’єктів також використовувалася примусова праця військовополонених і ув’язнених.
Поступово відбудовувалися гіганти української металургії, такі як «Азовсталь», «Запоріжсталь», Краматорський і Єнакіївський металургійні заводи. Було відновлено Дніпровську ГЕС; у її відбудові брали участь трудові колективи 120 промислових підприємств країни. Уже в березні 1947 року було отримано струм від першого агрегату станції, а в 1950 році Дніпрогес повністю відновили, і його потужність перевищила довоєнну.
За роки четвертої п’ятирічки було майже повністю відновлено всі шахти й заводи Донбасу, Харківський тракторний і Придніпровський машинобудівний заводи, авіаційні, хімічні, суднобудівні та інші підприємства, а також транспортну систему. Зросла механізація вугільної промисловості; згодом у промисловості широко застосовувалися автоматичні й напівавтоматичні верстати, верстати з програмним керуванням, потужні ковальсько-пресові установки.
До кінця четвертої п’ятирічки в республіці вироблялося більше, ніж до війни, прокату чорних металів, залізної руди, електроенергії та мінеральних добрив; довоєнних показників досягло виробництво сталі, чавуну, кам’яного вугілля та низки інших найважливіших видів промислової продукції.
Обсяг валової продукції промисловості України протягом 1946–1950 років збільшився в 4,4 раза і перевищив обсяг довоєнного 1940 року на 15 %, зокрема в металургії — на 16 %, машинобудуванні й металообробці — на 44 %, виробництві будівельних матеріалів — у 2,3 раза. Середньорічні темпи приросту промислової продукції республіки майже в 1,5 раза перевищували загальносоюзні показники, що відповідало встановленим планам розвитку окремих економічних районів країни. Виробництво електроенергії зросло на 23 %.
Великий обсяг індустріальних робіт було виконано в областях, що увійшли до складу СРСР напередодні Другої світової війни. У Західній Україні створено нові промислові галузі, зокрема газову, автомобільну, металообробну й електротехнічну. У 1946–1949 роках у Дрогобицькій області розвідали Угерське, Більче-Волицьке й Рудківське газові родовища, які мали не лише республіканське, а й загальносоюзне значення. У 1948 році введено в дію найбільший у Європі магістральний газопровід Дашава — Київ, а в 1951 році західноукраїнський газ почала отримувати Москва.
Значно повільніше розвивалася легка і харчова промисловість. До 1950 року валове виробництво в легкій промисловості становило 79 % рівня 1940 року.
Роботи з відбудови промисловості були в основному завершені в 1948 році, але на окремих підприємствах чорної металургії вони тривали й на початку 50-х років.
У той час як промисловість республіки розвивалася висхідною лінією, сільське господарство залишалося найслабшою ланкою радянської економіки. Хоча до кінця 1945 року в Україні офіційно налічувалося 27,5 тис. колгоспів, 784 радгоспи і 1277 машинно-тракторних станцій (МТС), у господарському плані вони ледве зводили кінці з кінцями. Валовий збір зерна в УРСР у 1946 році становив 531 млн пудів, що було в 3,5 раза менше, ніж у 1940 році. Із 26,3 тис. колгоспів, що існували влітку 1946 року, 5,5 тис. не змогли зібрати навіть ту кількість зерна, яку засіяли. Нестача кормів призвела до значного скорочення поголів’я великої рогатої худоби, свиней і коней. Колгоспний лад не міг повною мірою забезпечити продуктами харчування населення й сировиною легку промисловість.
Страшна посуха 1946 року, що вразила Україну, Молдавію і південь Росії, ще більше поглибила кризу в аграрному секторі економіки. Почався третій у новітній історії України голодомор. У 16 східних, а також Ізмаїльській і Чернівецькій областях у 1946 році від голоду померло 282 тис. осіб, у 1947 році — понад 520 тис. У травні 1947 року в республіці було зареєстровано понад 900 тис. хворих на дистрофію. Чи можна було уникнути таких катастрофічних наслідків голоду? Безумовно. Держава мала достатні хлібні резерви. У квітні 1946 року СРСР підписав угоду з Францією про постачання до цієї країни 500 тис. тонн зерна; загалом у зазначеному році експорт зернових до інших країн становив 1,7 млн тонн. При цьому постачання здійснювалися за цінами нижчими за світові й переважно в кредит. Трагедію післявоєнного голоду в Україні та інших регіонах СРСР сталінське керівництво ретельно замовчувало.
Істотні зміни відбувалися в аграрному секторі Західної України. Ще в 1944 році тут відновився процес насильницької колективізації, перерваний у 1941 році війною з Німеччиною. На початку 1946 року в регіоні налічувалося 158 колгоспів, у 1948 році — 1762, у 1949 році — 6098, а в 1950 році — уже 7190, які об’єднували від 93 % до 98 % селянських господарств.
У 1947 році в СРСР провели грошову реформу, метою якої було вилучення знецінених інфляцією грошей, накопичених унаслідок операцій на чорному ринку, а також тих, що зібрали селяни завдяки приватній торгівлі. Невеликі внески в Державному банку, до 3 тис. карбованців, обмінювалися на нові гроші у співвідношенні один до одного. Більші заощадження обмінювалися менш вигідно, а готівка — у пропорції один до десяти. Таким чином, гроші, які селяни, кримінальники та ділки «чорного ринку» зберігали вдома, раптово знецінилися. Навіть державні облігації воєнного часу оголосили такими, що мають нову ціну — третину номіналу. Для збереження існуючої системи СРСР пішов на ще один важливий крок: відмовився вступати до Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Міжнародного банку реконструкції та розвитку, а 1 березня 1950 року взагалі вийшов із доларової зони, перевівши визначення курсу карбованця на золоту основу. У СРСР було створено великі золоті запаси, карбованець став неконвертованим. Це значною мірою дозволяло підтримувати дуже низькі ціни й уникати інфляції.
У містах невід’ємним символом часу стали комунальні квартири, бараки, напівпідвали, хоча повсюдно зводилися дорогі, помпезні адміністративні будівлі. Масове житлове будівництво розгорталося надто повільно. Здійснюване за рахунок коштів підприємств і місцевих органів влади, нове будівництво не вирішувало житлової кризи. Проте житло, яке час від часу виділялося населенню, передавалося трудящим безкоштовно, а плата за проживання була дуже низькою.
Виділені в бюджеті обмежені кошти не дозволили реалізувати широкі проєкти соціального розвитку. Проте, оскільки рівень освіти молоді в роки війни значно знизився, було відновлено обов’язкову початкову освіту та вжито заходів для запровадження загальної обов’язкової неповної середньої освіти. Значно зросла кількість вищих навчальних закладів. Розпочалися заходи щодо зміцнення та розширення мережі дошкільних установ. Основні витрати на утримання дітей у них брали на себе державні органи й підприємства. Було повністю відновлено та розширено систему будинків відпочинку, санаторіїв і курортів. Перебування в місцях відпочинку та лікування в санаторіях оплачували профспілкові організації.
ПРИЄДНАННЯ КРИМУ ДО УРСР
З ініціативи М. С. Хрущова, на ознаменування 300-річчя Переяславської ради та на знак «вічної дружби» російського й українського народів, у 1954 році було ухвалено рішення передати Крим зі складу РРФСР до складу УРСР. Відповідний Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР підписав Голова Президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилов 19 лютого 1954 року. Доцільність цього рішення мотивувалася спільністю економіки, територіальною близькістю й тісними господарськими та культурними зв’язками між Кримською областю та УРСР.
_ _ _ _ _
Ключові слова: українські традиції, звичаї, Історія України, ВІДБУДОВА, культура.