Колективізація проводилася в період першої п’ятирічки (1928/29–1932/33 господарські роки). Її сутність полягала в переході від дрібних селянських господарств до великих колективних господарств (колгоспів), що супроводжувалося відчуженням селян від засобів виробництва та кінцевого продукту їхньої праці.
Ідея створення сільськогосподарських виробничих кооперативів сама по собі була прогресивною. Дрібні індивідуальні господарства, як зазначалося, не могли бути ефективними. Однак проблема полягала не в механічному об’єднанні дрібних господарств у великі, а в тому, щоб зацікавити селян можливістю виробляти в колгоспах більше продукції та отримувати більший прибуток, ніж в індивідуальних господарствах.
На практиці комуністичне керівництво зробило все, щоб відбити в селян бажання працювати сумлінно. Насильно заганяючи їх у колгоспи, влада позбавила селян двох головних стимулів до якісної праці: по-перше, можливості самостійно розпоряджатися засобами виробництва (землею, інвентарем, господарськими будівлями, тягловою силою), а по-друге, права розпоряджатися врожаєм. Колгоспники були зобов’язані здавати хліб державі, отримуючи мізерну оплату продуктами.
Держава обманювала селян, запевняючи, що в колгоспах вони житимуть краще. Проте, обманюючи селян, влада обдурила й себе. Сталінське керівництво не врахувало, що ключовим фактором ефективного виробництва є людина. Якщо селянин має бажання працювати з повною віддачею, продуктивність праці зростає; якщо ж його примушують працювати, як раба, він працюватиме недбало й лише під тиском. Історія людства свідчить, що примусова праця ніколи не була ефективною.
Відповіддю на насильницьку колективізацію стала хвиля збройних виступів українських селян. Не випадково листопадовий Пленум ЦК ВКП(б) 1929 року вказав на «особливу активність куркульства» саме в Україні. На початку 1930 року ухвалено спеціальні документи щодо ліквідації куркульських господарств. Перша хвиля розкуркулення розпочалася в середині січня 1930 року і тривала до початку березня, охопивши 309 районів України з 2,5 млн селянських господарств. До 10 березня розкуркулено 61 887 господарств (2,5 %). За офіційними даними 1929 року, куркульські господарства становили лише 1,4–2,5 %, тож вони не могли становити реальної загрози радянській владі. Друга хвиля розкуркулення почалася восени 1930 року. Якщо раніше розкуркулених переселяли в межах України до спеціальних поселень, то тепер їх почали депортувати за межі республіки. Протягом 1930 року з УСРР до Сибіру та на Північ вивезено майже 75 тис. селянських родин, а з кінця 1930 року до червня 1931 року — ще 23,5 тис. родин. Загалом за період колективізації експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств. З урахуванням того, що середня селянська родина налічувала 5–6 осіб, жертвами репресій в Україні стали понад 1 млн людей. Як писав сучасник, «ніхто з них ні в чому не був винуватий — вони просто належали до класу, винного у всьому».
Політика «ліквідації куркульства як класу» була ефективним інструментом тиску на все селянство, адже до категорії куркулів чи підкуркульників міг потрапити кожен, хто не бажав добровільно вступати до колгоспу.
У серпні 1932 року партійні активісти отримали право конфісковувати зерно в особистих селянських господарствах. На допомогу їм направили частини ДПУ та загони червоноармійців, які вилучали навіть насінне зерно й недоторканні запаси. Закон від 7 серпня 1932 року, написаний Сталіним, про охорону соціалістичної власності запроваджував за розкрадання колгоспного майна «вищу міру соціального захисту» — розстріл із конфіскацією майна або, за пом’якшувальних обставин, позбавлення волі на термін не менше 10 років із конфіскацією майна. Амністія в таких справах заборонялася. За п’ять місяців за цим законом засуджено 54 645 осіб. У народі його назвали «законом про три колоски», адже навіть дитину, пійману з жменею зерна на колгоспному полі, могли засудити до страти.
Щоб запобігти втечам селян із колгоспів до міст, у 1932 році запроваджено паспортну систему: паспорти видавали лише міським жителям, а селяни не могли залишити село без дозволу сільради. У листопаді 1932 року ухвалено закон, який забороняв колгоспам видавати селянам зерно, доки не виконано план хлібозаготівель. Проте навіть тотальна конфіскація сільгосппродуктів не вирішила проблему: план хлібозаготівель 1932 року виконано менш ніж на 50 %.
Результатом злочинної сталінської політики став масовий голод 1932–1933 років, що охопив Україну, Дон, Кубань, Північний Кавказ, Нижню та Середню Волгу, Казахстан — найрозвиненіші сільськогосподарські регіони СРСР. За статистикою 1930-х років, прямі демографічні втрати України від голоду в 1932 році становили близько 150 тис. осіб, у 1933 році — 3 млн осіб. За сучасними оцінками, під час Голодомору 1932–1933 років Україна втратила близько 5 млн осіб.
_ _ _ _ _
Ключові слова: українські традиції, звичаї, Історія України, КОЛЕКТИВІЗАЦ, культура.