ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ

До кінця 20-х років у СРСР промислове виробництво не лише зрівнялося з рівнем промислового розвитку дореволюційної Росії, але й перевищило його на 32 %.

 Проте країна продовжувала залишатися переважно аграрною: за переписом 1926 року міське населення становило 18 %, а сільське — 82 %. СРСР відставав від передових капіталістичних держав за виробництвом електроенергії, сталі й чавуну, видобутком вугілля та нафти. Фактично Радянський Союз перебував на доіндустріальній стадії розвитку. І тому цілком закономірно, що тема індустріалізації посіла центральне місце у внутрішньопартійній дискусії 20-х років і в планах перших п’ятирічок. Гострота суперечок була зумовлена браком коштів для одночасного фінансування всіх галузей господарства й культури.

XIV з’їзд ВКП(б) у грудні 1925 року взяв курс на індустріалізацію СРСР. Цей курс був спрямований на забезпечення економічної самодостатності країни, зміцнення її обороноздатності, піднесення національних окраїн шляхом розміщення в них промислових об’єктів, підвищення загальної грамотності населення, збільшення кількості робітничого класу як головної опори комуністичного режиму і, нарешті, створення матеріально-технічної бази соціалізму. СРСР із країни, що ввозить машини через кордон, мав перетворитися на країну, яка виробляє власні машини й устаткування. Причому зробити це планувалося в найкоротші терміни шляхом бурхливого розвитку важкої промисловості.

Перший п’ятирічний план був ухвалений на вищому партійному й державному рівні навесні 1929 року. Перший варіант цього плану передбачав оптимальне поєднання важкої та легкої індустрії, сільського господарства, усуспільненої й індивідуальної праці, підвищення життєвого рівня трудящих. Однак незабаром оптимальний варіант перетворився на мінімальний. 7 листопада 1929 року в газеті «Правда» з’явилася стаття Сталіна «Рік великого перелому», у якій вождь ставив за мету різко форсувати індустріалізацію та колективізацію. Завдання першого варіанта п’ятирічного плану оголосили застарілими. Усі основні планові показники були змінені особисто Сталіним у бік їхнього збільшення.
На думку більшості дослідників, основними джерелами фінансування «сталінської індустріалізації» були:

• перекачування коштів із сільського господарства, легкої та харчової промисловості у важку індустрію;
• оподаткування населення; 
• внутрішні позики (у 1927–1929 роках тричі випускалися облігації внутрішньої позики, і населення УСРР підписалося на суму в 325 млн карбованців); 
• випуск паперових грошей, не забезпечених золотом (у роки першої п’ятирічки інфляційне покриття державних потреб становило 4 млрд карбованців); 
• розширення продажу горілки та інших спиртних напоїв (у 1927 році продаж спиртних напоїв приніс у бюджет 500 млн карбованців, у 1930 році — 2,6 млрд, а в 1934 році — 6,8 млрд); 
• збільшення експорту за кордон нафти, газу, лісу, хутра й хліба; 
• найсуворіший режим економії; 
• експлуатація дешевої робочої сили мільйонів ув’язнених.