Столипінська аграрна реформа

У 1906 р. революція пішла на спад. У квітні було скликано I Державну думу, яку ліві партії проігнорували (що, безумовно, було їхньою тактичною помилкою, адже вони втратили можливість використовувати легальну думську трибуну для відстоювання своїх інтересів). Унаслідок цього до складу I Думи увійшли лише представники правих і центристських партій. 

Із 497 депутатів Україну представляли 63 українці, 22 росіяни, 5 поляків, 4 євреї та 1 німець. Для активної діяльності на цьому форумі українці організували окрему фракцію, до якої увійшли 44 депутати. Фракція зосередила основну увагу на аграрному й національному питаннях. Вона розробила проект надання Україні автономії, але не встигла внести його на розгляд: Дума, проіснувавши лише 72 дні, була розпущена царем.

19 серпня 1906 р. уряд ухвалив указ про воєнно-польові суди. Розгляду цих судів підлягали справи, коли скоєння злочину було «настільки очевидним, що не потребувало розслідування». Судочинство мало відбуватися протягом 48 годин, а вирок за розпорядженням командувача округу виконувався протягом 24 годин. Хоча офіційних даних про кількість жертв воєнно-польових судів не збереглося, дослідники вважають, що за вісім місяців (із серпня 1906 р. по квітень 1907 р.) вони винесли смертні вироки 1102 обвинуваченим. 20 квітня 1907 р. указ про воєнно-польові суди втратив силу, але страти не припинилися, оскільки продовжували діяти військово-окружні суди.
II Державна дума зібралася 20 лютого 1907 р. Українці знову організували в Думі окрему фракцію. Її установчі збори відбулися 4 березня; до фракції увійшли 47 осіб, переважно селяни. Фракція розробила законопроекти з аграрного та робітничого питань, а також закликала до реорганізації управління «в дусі національної і територіальної автономії всіх частин Російської імперії». Незадоволений радикалізмом депутатів, Микола II за пропозицією голови уряду П. А. Столипіна 3 червня 1907 р. розпустив II Думу. 16 червня було оприлюднено новий виборчий закон, який усунув від участі у виборах робітників і селян (80 % виборців), зберігши це право лише для великих землевласників. Фактично царат перекреслив основні завоювання революції, і настав період реакції.

СТОЛИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА

П. А. Столипін був головним ініціатором і організатором аграрної реформи. Він прагнув створити сильну, централізовану, монолітну імперію, повернути царському самодержавству колишню необмежену владу й вплив у народі. Водночас Столипін ураховував уроки революції та шукав шляхи виходу з політичної кризи. Було очевидно, що масова участь селян у революційних подіях стала наслідком збереження таких пережитків феодалізму, як поміщицьке землеволодіння та селянська громада. Остання продемонструвала не лише свою неспроможність ефективно господарювати, а й нездатність належним чином контролювати своїх членів.

Реформування аграрного сектора розпочалося з указу від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов чинного закону щодо селянського землеволодіння і землекористування». Згодом, доповнений і перероблений у III Державній думі, він набув чинності як закон від 14 червня 1910 р. ПриблизTheresulting document was truncated due to length constraints. If you need further details or specific sections expanded, please let me know!

Особливості в Україні:

• В Україні реформа мала більший успіх, ніж у центральній Росії, через слабшу традицію общинного землеволодіння та більшу схильність українських селян до індивідуального господарювання. Український селянин, як зазначають історики, був більш підприємливим і орієнтованим на ринкові відносини.
• Найбільшого поширення хутори та відруби отримали на Правобережжі та Півдні України, де природні умови та історичні традиції сприяли фермерському господарюванню.
• Проте навіть в Україні реформа не вирішила ключових проблем аграрного сектора, таких як земельний голод і нерівність у розподілі землі.

Загальна оцінка:

Столипінська аграрна реформа мала як позитивні, так і негативні результати. Вона сприяла частковій модернізації сільського господарства, розвитку ринкових відносин і створенню прошарку заможних селян, але не змогла повністю ліквідувати общинне землеволодіння, поміщицькі маєтки чи вирішити проблему аграрного перенаселення. Переселенська політика, попри початковий розмах, зазнала невдачі через організаційні прорахунки. Реформа посилила соціальне розшарування, що в довгостроковій перспективі підживлювало революційні настрої. В Україні реформа досягла більших успіхів, ніж у Росії, але її результати залишалися обмеженими через зовнішні фактори (війна, революція) та внутрішні недоліки реалізації.