ЗАПОРІЗЬКА СІЧ

Запорізька Січ – військово-політична організація українського козацтва, що виникла в середині XVI століття внаслідок стихійної колонізації земель Середнього та Нижнього Подніпров’я. Назва походить від укріплень – «засік» або «січей» – невеликих поселень, захищених частоколом, у плавнях і на островах Дніпра.

 Приставка «Запорізька» вказує на розташування за порогами Дніпра, між сучасними містами Дніпро та Запоріжжя. Першими організаторами січей були уходники – промислоаики, яких черкаські та канівські старости відпускали на промисел у багаті рибою, дичиною та звіриною райони. Щороку ватаги уходників під проводом обраних отаманів будували за порогами тимчасові житла та приміщення для зберігання продуктів промислу. Ватаги формувалися переважно з вихідців однієї місцевості, що відображено в назвах куренів на Січі.
Історичний розвиток

До середини XVI століття історія Запорізької Січі має легендарний характер. Достовірні відомості з’являються з 1552 року, коли Січ розташувалася на острові Мала Хортиця. Виникнення Січі як військово-політичного центру було зумовлено необхідністю протистояти колонізації козацьких земель Річчю Посполитою та турецько-татарській агресії. Термін «Запорізька Січ» має два значення:
У широкому сенсі – усі землі, підконтрольні козакам, відомі як Вольності Війська Запорізького.
У вузькому сенсі – центральне укріплене поселення (Кіш), де розміщувалася адміністрація Січі.

Структура та укріплення

Запорізька Січ була добре укріпленою фортецею. У центрі розташовувалася площа з церквою Святої Покрови, поряд – колодязь і стовп для покарання порушників січових звичаїв. Навколо площі півколом стояли курені – довгі будівлі, криті очеретом, а також приміщення старшини, канцелярія, пушкарня, склади й арсенал. Курені мали назви за місцевостями походження засновників (Корсунський, Полтавський, Уманський, Стеблівський, Батуринський, Інгульський) або іменами отаманів (Васюринський, Тимошівський). Кількість куренів (38) залишалася стабільною від часу документальної історії Січі до ліквідації Задунайської Січі наприкінці XVIII століття. За укріпленнями розташовувався пригород, де жили ремісники, купці та сімейні козаки.

Територія та паланки

Січ неодноразово змінювала місце розташування через зовнішні загрози чи природні умови. Відомі такі січі: Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська, Підпільненська (Нова Покровська), Задунайська. Територія Січі поділялася на вісім (спочатку п’ять) паланок – адміністративних округів: Кодацька, Самарська, Орельська, Інгульська, Бугогардівська, Прогноївська, Протовчанська, Кальміуська. Вольності охоплювали сучасні Дніпропетровську, Запорізьку, частково Кіровоградську, Одеську, Миколаївську, Херсонську та Донецьку області.

Соціальний склад і роль

На ранньому етапі Січ поповнювалася уходниками, військовими служивими людьми та православною українською шляхтою, які шукали багатства й слави. Після Люблінської унії 1569 року, із посиленням соціального, національного та релігійного гніту Речі Посполитої, Січ стала притулком для селян-кріпаків і міщан. Вона перетворилася на осередок соціального захисту, військовий бар’єр проти турецько-татарської агресії та оплот православ’я, захищаючи не лише українські землі, а й Східну Європу.

Політичний устрій

Запорізька Січ була самоврядною громадою з елементами демократичної державності, власною територією, військом, урядом, символікою (прапор, герб) і скарбницею. На Січі діяло звичаїве право, що забезпечувало рівність незалежно від походження чи статусу. Вищим органом влади була козацька рада, яка вирішувала ключові питання: війну, мир, дипломатію, обрання старшини, розподіл земель. Очолював Січ кошевий отаман (до 1648 року – гетьман), який мав необмежену владу, але підлягав контролю ради. Виконавчий орган включав кошового отамана, військового писаря, суддю та осавула. Усі посади були виборними.

Соціальні норми та традиції

Січ приймала всіх охочих незалежно від походження, але обов’язковою умовою було прийняття православної віри. Новоприбулі проходили іспит на силу, спритність і витривалість. Здоров’я та бойові навички загартовувалися в походах, іграх і змаганнях, що відображало культ фізично розвиненої людини. Жінки на Січі не допускалися, а сімейні козаки жили в слободах за межами укріплення. Старшина мала джур – молодих козаків або бранців, які виконували роль слуг і навчалися військової справи.

КІШ

Кіш Запорізької Січі мав три значення:
Усе військове товариство запорізьких козаків.
Центральний орган управління, що відав адміністративними, військовими, фінансовими та судовими справами.
Військовий табір, де перебувала старшина на чолі з кошовим отаманом.
Термін «кіш» походить із татарської мови («кхоьш» – табір, громада) і позначав головне місце управління або тимчасовий табір. Кіш існував від зародження Січі до її ліквідації 1775 року, а також у Задунайській Січі та Бузькому козацькому війську.

ГЕТЬМАН

Гетьман (від нім. Hauptmann через польське Hetman – начальник):
У Речі Посполитій і Великому князівстві Литовському з XV століття – командувач збройних сил. Спочатку призначався королем на час війни, з 1503 року посада великого коронного гетьмана стала постійною, з 1581 року – довічною. Помічниками були польові гетьмани.
Після створення 1572 року реєстрового козацтва гетьманами називали його очільників. Річ Посполита уникала цього титулу, називаючи їх «старшими Війська Запорізького». Проте козацькі лідери (Криштоф Косинський, Северин Наливайко, Тарас Федорович) використовували титул гетьман. Повноваження обмежувалися, а після повстань 1637–1638 років посаду замінили урядовими комісарими.
Під час Національно-визвольної війни 1648–1659 років гетьман став главою Української гетьманської держави, зосереджуючи виконавчу, законодавчу та судову владу, вівши зовнішню політику та впливаючи на церковні справи. Універсали гетьмана були обов’язковими. Символи влади – булава та бунчук.

КОШОВИЙ ОТАМАН

Кошовий отаман – голова військового управління Запорізької Січі, обирався на козацькій раді щорічно. Користувався широкими повноваженнями, але звітував перед радою. Йому підпорядковувалися суддя, писар, осавули та курінні отамани. Посада існувала на Запорізькій Січі (XVI–XVIII ст.), Задунайській Січі (1775–1828) і в Чорноморському козацькому війську (1787–1797), де призначалася урядом.