КРИМСЬКЕ ХАНСТВО

Кримське ханство — татарська феодальна держава в Криму в XV—XVIII ст., що виділилася із Золотої Орди.

Після нападу в 1223 р. на Судак монголо-татари в 30-х роках XIII ст. вдерлися до Криму і в 1239 р. захопили його степову частину, зруйнувавши місцеве землеробське господарство і скоривши різноплемінне населення (алани, половці, слов’яни, вірмени, греки). З кінця XIII ст. монголо-татарські феодали зробили Крим постійним місцем своїх кочівель, переважно для зимівлі.

Основою господарства завойовників було кочове скотарство. На межі XIII—XIV ст. тут утворилося особливе намісництво з резиденцією в Солхаті (Старий Крим). Після міжусобної боротьби в 1433 р. в Криму за допомогою феодальної знаті закріпився Девлет-Хаджі-Гірей (помер у 1466 р.), який за підтримки Великого князівства Литовського в 1443 р. створив незалежне від Золотої Орди Кримське ханство, до складу якого увійшло також Нижнє Подніпров’я. При хані Менглі-Гіреї (1468—1515 рр.) Кримське ханство після вторгнення в Крим у 1475 р. турецьких військ і розгрому ними генуезьких колоній у Північному Причорномор’ї стало васалом Туреччини

Феодальна знать Кримського ханства організовувала грабіжницькі походи в сусідні країни з метою захоплення здобичі, полонених для продажу в рабство й одержання данини та викупів. Нападів кримських татар у XVI—XVII ст. зазнавали території Росії, України, Польщі. Кримські війська в XVI ст. неодноразово осаджували Москву, Тулу та інші міста Росії. Тільки в першій половині XVII ст. до Криму було відправлено близько 200 тис. полонених. Російський уряд у XVI—XVII ст. для захисту південних кордонів Росії від набігів кримських татар створив систему засічних смуг (прикордонних укріплених ліній). Наприкінці XVII ст. в ході війни з Туреччиною розпочалися Кримські походи 1687—1689 рр., які, однак, закінчилися безрезультатно.

 Кримське ханство зазвичай було союзником Туреччини в її війнах із Росією в XVII—XVIII ст., будучи небезпечним осередком агресії на півдні, що відволікало чимало сил російського, польського й українського народів. Лише за Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. Кримське ханство перестало бути васалом Туреччини й було оголошене незалежним під протекторатом Росії, а в 1783 р. остаточно приєднане до Російської імперії.

ЯНИЧАРИ

Яничари — турецька регулярна піхота, створена в другій половині XIV ст. султаном Мурадом I. Разом із сіпахами й акінджі (кіннота) становили основу турецької армії. Спочатку комплектувалися з військовополонених, пізніше — шляхом насильницького набору хлопчиків із християнського населення Османської імперії. Хлопчиків навертали в іслам, виховували в дусі мусульманського фанатизму і строгої дисципліни, відданості султанові. Згодом, навчивши військової справи, із них формували спеціальний корпус. В окремі періоди чисельність корпусу яничарів досягала 40 тис. чоловік. На чолі яничарського корпусу стояв ага.

Яничари брали участь у завойовницьких походах султанської Туреччини, несли гарнізонну службу на Балканах і в арабських країнах. Яничарам було заборонено одружуватися. Вони жили в казармах, їли із загального казана, що слугував символом яничарського корпусу. З кінця XVI ст. яничари почали втручатися в справи імперії, здійснювати державні перевороти. Жертвою бунту яничарів став султан Осман II. 15 червня 1826 р. яничари підняли повстання проти військових реформ султана Махмуда. Заколот був жорстоко придушений, а корпус ліквідований.