Феодальна Україна

Кінець XVI ст. став часом повної перемоги прав і привілеїв шляхетського стану в Україні.

 На сеймі 1575 р. магнат Ян Замойський визначив три головні «кити», на яких трималася польська шляхта:

1.  шляхта сама обирає собі короля; 
2.  шляхта сама створює закони; 
3.  шляхта має повну владу над своїми селянами. Шляхтич користувався правом суду над підвладними йому людьми, але сам, служачи вищому панові, підлягав лише юрисдикції спеціальних станових судів. 

Шляхтич не міг бути покараний без суду й слідства і мав право виїзду за кордон. Право обирати й бути обраним, яким користувалася шляхта, було в ту епоху зразком політичних свобод. Додамо, що слова «шляхтич» і «поляк» були синонімами. Ополячене й покатоличене русинське вельможне панство, називаючи себе «поляками», підкреслювало в такий спосіб своє шляхетство. Інші стани розглядалися шляхтою як другосортні, покликані лише обслуговувати її потреби. 

Звідси — неймовірна гордість і пихатість шляхтича, його презирливе ставлення і до селянина, і до міщанина. Шляхтич-господар, як зауважив М. Попович, володів як селянами, так і землею, на якій вони жили. Селяни, у свою чергу, могли належати до його челяді, до «облогових» (посаджених на землю пана) і до «тяглих» (прикріплених до землі, які несли повинності на користь землевласника). «Облогові» не були кріпаками, мали лише загальні зобов’язання перед шляхтичем як представником влади, але через десять років проживання на землі пана вважалися «засиділими» і ставали «тяглими». «Тяглий» міг залишити пана, якщо попереджав його заздалегідь і залишав йому все своє майно. Однак у 1505 р. сейм заборонив селянам залишати свої села без дозволу пана. У XV ст. у Галичині відробіткова рента (панщина) досягала 14 днів на рік. 

Через сто років кріпак повинен був відпрацьовувати на землі пана два дні на тиждень. Це правило стало статтею закону, коли в 1557 р. у Великому князівстві Литовському була прийнята «Устава на волоки», яка вводила не тільки єдину систему землекористування, але й збільшувала відробіткову ренту. До початку XVII ст. селяни змушені були відпрацьовувати 3—5 днів на тиждень. «Устава на волоки» позбавила селян права власності на землю; вони могли користуватися земельними ділянками, обробляти їх, але володів землею тільки феодал. Таким чином, у той час, коли в Західній Європі кріпацтво поступово відмирало, у Східній Європі (включаючи велику частину України) воно посилювалося. В українському селі «подимний» податок платили селяни, мірошники, корчмарі, а в Польщі, на коронних землях — ще й православні священики. Не платили шляхта помісна (власники землі) і шляхта безпомісна (що служила в чужих маєтках), орендарі, управителі, челядь, католицьке духівництво в Польщі, сільські євреї (вони вважалися власністю короля, а пізніше тих, на чиїй землі жили). 

Починаючи з 1457 р., пани мали право карати залежних селян на свій розсуд, хоча в громадах був свій, визнаний законом судовий орган — так званий копний суд. Володіючи майже необмеженою владою, шляхта, однак, складала мізерно малу частину населення. За підрахунками Н. Яковенко, у середині XVII ст. на Волині й у Центральній Україні чисельність шляхти дорівнювала 2,3—2,5 % від загальної чисельності населення регіону. Ще менший відсоток становила князівсько-магнатська верхівка (усього близько 100 родин). Зате в її руках знаходилася велика частина землі: на Волині — 79,8 % земельного фонду, на Київщині — 68,3 %, на землях Брацлавщини — 89,5 %. Майже всі магнати України були ополяченими й покатоличеними русинами. Землеробство традиційно залишалося провідною галуззю економіки України протягом усього середньовіччя. У XVI ст. швидке підвищення цін на сільськогосподарську продукцію, що відбулося в Західній Європі у зв’язку з Великими географічними відкриттями і «революцією цін», привело до того, що шляхта й магнати почали розширювати свої орні землі й експортувати зерно через Гданськ у західноєвропейські країни. 

Тридцятирічна війна 1618—1648 рр., у яку буде втягнена майже вся Західна Європа, ще більше збільшить попит на хліб. Галичина, Волинь, Поділля, а потім і Подніпров’я поступово переорієнтують свою економіку на потреби зовнішнього ринку. Інтенсифікація виробництва буде досягатися в основному за рахунок організації комерційно орієнтованих фільварків, зростання відробіткової форми ренти (панщини) і обезземелення селян. Міста, у яких проживало приблизно 10—15 % усього населення, за своїм юридичним статусом до XV ст. поділялися на королівські, приватновласницькі та церковні. Згодом чимало з них добилися права самоврядування, відомого за назвою «магдебурзьке право» (як зразок використовувалася система самоврядування німецького міста Магдебург). 

У 1356 р. таке право одержав Львів, у 1374 р. — Кам’янець-Подільський, у 1432 р. — Луцьк, а в 1497 р. — Київ. Міська верхівка (патриціат) складалася з багатих купців і майстрів ремісничих цехів; середній прошарок — із дрібних торговців, ремісників, лікарів і вчителів; інша маса городян (фактично безправна міська чернь) складалася з найманих робітників, слуг, жебраків і бурлак. В етнічному плані міське населення являло собою досить строкату суміш: крім православних і покатоличених русинів, у містах жили поляки, німці, євреї, вірмени, греки й представники інших національностей. У 1505 р. більшість міст під тиском шляхти було позбавлено права голосу в сеймі. У 1565 р. міським купцям заборонили їздити в інші країни за товарами; іноземні купці повинні були продавати свої товари безпосередньо шляхті й магнатам. Одночасно сейм звільнив шляхту від податків на експорт й імпорт. У цих умовах багато городян переорієнтувалися на село. Купці почали вкладати свої капітали в розвиток фільварків і прагнули поріднитися зі шляхтою; ремісники переводили свої майстерні в панські маєтки.

ФЕОДАЛЬНА ЗЕМЕЛЬНА РЕНТА ТА ЇЇ ВИДИ

Земельна рента — частина додаткового продукту, створюваного безпосередніми виробниками в сільському господарстві, що привласнюється власниками землі; основна частина орендної плати, виплачуваної земельним власникам орендарями землі. Земельна рента передбачає відокремлення використання землі від власності на неї. У цьому випадку земельна власність перетворюється тільки на титул, що дає право земельним власникам отримувати прибуток із землі, яка використовується іншими особами, стягувати данину з тих, хто її безпосередньо обробляє. При феодалізмі земельна рента являла собою додаткову працю або додатковий продукт кріпаків, що привласнюється феодальними земельними власниками. Використовуючи позаекономічний примус особисто залежних від них селян, кріпосники привласнювали у формі земельної ренти не тільки додатковий, але й значну частину необхідного продукту кріпаків. Феодальна земельна рента мала три основні форми, що відображали послідовні ступені розвитку феодального способу виробництва: відробіткова, продуктова й грошова (панщина, натуральний і грошовий оброк). Земельна рента при феодалізмі виражала відносини експлуатації безпосередніх сільськогосподарських виробників — кріпаків — феодальними земельними власниками.

ЛИТОВСЬКІ СТАТУТИ

Литовські статути — кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, які діяли на приєднаних ними українських землях у XVI — першій половині XIX ст. Протягом XVI ст. було видано три Литовські статути: 1529 р. («Старий»), 1566 р. («Волинський») і 1588 р. («Новий»). Литовські статути використовували чинне законодавство, судові постанови, німецьке, польське, римське й звичаєве право Литви, Польщі, Русі. Норми Литовських статутів були спрямовані на захист приватної власності (особливо земельної), закріплювали станові привілеї землевласників, визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства.

«УСТАВА НА ВОЛОКИ»

Так, за статутом 1529 р. мисливський собака оцінювався вдвічі дорожче за «мужика тяглого». Найбільш розробленим був Литовський статут 1588 р., у якому значною мірою зберігалися основні положення давньоруського права. Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській і Волинській губерніях до 1840 р., юридично затвердив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької обл.) і в Подніпров’ї. Написаний старобілоруською мовою, він у 1614 р. був перекладений і виданий польською, згодом — французькою, латинською та іншими мовами. Статут 1588 р. закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи в той же час власність на неї і селян. 

Третій статут оформив створення єдиного прошарку кріпаків шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядами залежних селян. Договори, як правило, оформлялися в письмовій формі. Іноді була потрібна їхня реєстрація в суді й присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позички, майнової позики. Для забезпечення зобов’язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли отримати не більше чверті майна у вигляді приданого. За навмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за навмисне вбивство злочинця карали смертю, а з його майна забиралася так звана головщина. При ненавмисному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов’язаний був сплатити родичам убитого головщину. Суд мав ураховувати й вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за статутом 1566 р. — ті, які не досягли 14 років, а починаючи з 1580 р. — не досягли 16 років). 

Кримінальне законодавство знало просту й складну співучасть. Статут 1588 р. встановив, що при простій співучасті всі винні мають бути покарані однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, помічників і підбурювачів. Приховування й недонесення за деякими злочинами також підлягали покаранню. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, що знали про підготовку зради, підлягали покаранню. Значна увага приділялася злочинам проти особи й майнових прав. Основним покаранням за них був штраф на користь потерпілого й великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: так, за крадіжку коня — повішення. У той самий час злочин, скоєний шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини.

 Наприклад, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, скоєний щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі.

Покарання розглядалося як розплата за злочин і засіб для залякування злочинців. «Устава на волоки» 1557 р. — правовий документ, затверджений 1 квітня 1557 р. польським королем, великим князем литовським Сигізмундом II Августом, про проведення аграрної й фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського. Містить 49 артикулів. 20 жовтня 1557 р. за розпорядженням короля до деяких артикулів були внесені зміни, доповнення й виправлення. Реформу провели у великокнязівських володіннях у Литві, Білорусі й частково в Україні — у Кременецькому повіті, Ратненському і Ковельському староствах на Волині. Згідно з «Уставою на волоки» усі земельні володіння великого князя вимірювалися й поділялися на однакові ділянки — волоки (дорівнювали приблизно від 16,8 до 21,8 га залежно від місцевості), що стали єдиною одиницею оподатковування. Найкращі орні землі виділялися під великокнязівські фільварки, інші розподілялися між селянами. 

«Волочна поміра» проводилася з розрахунку, щоб одному волоку фільваркової землі відповідало сім селянських волок. Кожне тяглове селянське господарство (окремий двір — дим, що відбував панщину) отримувало в користування один волок, який поділявся на три смуги (трипільна система) по 11 моргів (7,12 га) кожна. Деякі селяни орендували землю в сусідніх селах, бідніші родини брали волоки на 2 або 3 двори. Крім цього, селяни отримували по одному моргу землі під городи, що не обкладалися податком. У цілому «Устава на волоки» збільшувала податки й повинності селян. Розмір податку (натурою та грішми) встановлювався залежно від родючості ґрунту. Усі землі залежно від якості ґрунту поділялися на гарні, середні, погані й дуже погані — піщані, болотисті тощо. Селяни, що отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном на 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинностей залежали від станової належності особи. Путні бояри й особи, що перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці тощо), отримували по два волоки. Путні бояри платили земельний податок і звільнялися від виконання військової та інших повинностей. Військовики не платили податку за волоки, надані великим князем. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, усі дорослі члени селянського господарства повинні були відробляти 2 дні на тиждень у фільварку. За «Уставою на волоки» безпосереднє управління фільварком здійснював «двірник», що стежив за дотриманням визначених вимог щодо його розмірів і способу ведення господарства. Вищою посадовою особою в селі визнавався війт, якого обирала сільська громада і затверджував великокнязівський ревізор. В обов’язки війта входило: здійснювати контроль за відпрацюванням панщини, бути присутнім під час збору податків, супроводжувати візок із вівсом і сіном до місця головного збору чиншу, здійснювати контроль за користуванням землею, вирішувати господарські суперечки. 

«Волочна поміра» зруйнувала, хоча й не повністю, сільську громаду і пов’язану з нею суспільну форму селянського землекористування, замінивши її подвірною формою; збільшила селянські повинності й посилила покріпачення селян, значно обмеживши їхні права переходу; зменшила площу земель громадського користування (пасовища, луки) і фактично позбавила селян права користуватися лісами. Одночасно впроваджувана трипільна система землеробства значно збільшувала продуктивність праці. У другій половині XVI ст. волочна система була поширена на приватні й церковні землі.