На думку багатьох дослідників, слов’янські племена з’явилися на території України в перші століття нашої ери, хоча археологічно їхні культури чітко простежуються лише з V ст.
(😃 Карта вище - За уявленням ШІ - ми не проти...)
Спроби деяких учених-славістів інтерпретувати більш ранні археологічні пам’ятки як слов’янські залишаються гіпотезами, оскільки не мають надійних доказів.
Перші письмові згадки про слов’янські племена знаходимо в працях римських авторів I—II ст. (Пліній Старший, Тацит, Птолемей), де слов’яни згадуються під назвою венетів. Найдокладніше ранню історію слов’ян описано у творах візантійських хроністів Йордана та Прокопія Кесарійського. За даними Йордана, у VI ст. слов’яни вже поділялися на три гілки: 1) венети, що мешкали в басейні Вісли; 2) анти, що жили в Подніпров’ї; 3) склавини, що населяли Подунав’я.
Ще на початку XX ст. чеський славіст Л. Нідерле висловив припущення, що прабатьківщина слов’ян розташовувалася між Віслою і Дніпром, південніше Прип’яті. Сучасні дослідники значно розширили ареал раннього поширення слов’ян, вважаючи, що він простягався від Дніпра на сході до Одеру на заході. З території на північ від Карпат слов’яни мігрували в долини річок Влтава і Ваг, звідти рушили на північ униз за течією Ельби. Слов’янізація охопила все прибалтійське Примор’я. З України та південних схилів Карпат розпочалося велике переселення слов’ян на Балкани. Колонізація північно-східної Європи здійснювалася з земель празько-корчацької археологічної культури та з території північної Польщі. З межиріччя Вісли і Німану слов’яни прийшли на північ Білорусі та на Валдайську височину, а звідти — на територію майбутніх Новгородської і Псковської земель.
АНТИ
Анти (від грец. antai) — назва східнослов’янських племен у IV—VII ст., яку використовували візантійські письменники VI—VII ст. Уперше ця назва зустрічається в керченському написі III ст. н. е. Основні відомості про історію антів містяться в працях письменників VI—VII ст. (Прокопія, Йордана, Агафія, Менандра, Феофілакта тощо). Анти населяли зону лісостепу між Дністром і Дніпром, а також на схід від Дніпра. Вони займалися орним землеробством, осілим скотарством, яке вже відокремилося від сільського господарства, ремеслами, видобутком і обробкою заліза, високорозвиненим гончарством, ювелірним ремеслом, обробкою каменю, кістки, ткацтвом тощо. На думку деяких дослідників, у антів існувала внутрішня торгівля, пов’язана з розвитком ремесел, і зовнішня (зокрема з Римом); також з’явився грошовий обіг, для якого використовувалися срібні римські монети.
Для антського суспільства була характерною сільська громада. Археологам відомі залишки великих поселень антів, що складалися з окремих домогосподарств і ремісничих майстерень. Майнове розшарування в антів простежується за численними скарбами монет і коштовностей. Великого розвитку досягло рабовласництво. Візантійські історики повідомляють про десятки тисяч військовополонених, яких анти захоплювали з метою перетворення на рабів, але форма рабської залежності в антів була м’якшою, ніж у Візантії. У III—IV ст. в антів сформувалася держава.
У письмових джерелах VI—VII ст. згадуються політичні діячі антів: царі — Бож, Ардагаст, Пірагаст; вельможі — Ідарій, Келагаст; полководці — Хільбудій, Доброгаст; дипломат Межамир та інші.
ПОЛЯНИ
Поляни — слов’янське плем’я, що оселилося в епоху розселення східних слов’ян уздовж течії Дніпра, на його правому березі. Згідно з літописами та сучасними археологічними дослідженнями, територія землі полян перед християнською епохою обмежувалася течією річок Дніпра, Росі та Ірпеня; на північному сході вона межувала з Древлянською землею, на заході — з південними поселеннями дреговичів, на південному заході — з тиверцями, на півдні — з уличами. Літописець, називаючи слов’ян, що тут оселилися, полянами, додає: «занеже в поле седяху». Поляни різко відрізнялися від сусідніх слов’янських племен як за моральними рисами, так і за формами громадського побуту: «Поляни до своїх батьків звичаї мали тихі й лагідні, і стид до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх... шлюбні звичаї мали», тоді як древляни, радимичі та в’ятичі жили в лісах, «як звірі», і шлюбів у них не було.
Історія застає полян на досить високому щаблі політичного розвитку: суспільний лад складався з двох елементів — общинного та князівсько-дружинного, причому перший значною мірою був підпорядкований останньому. Окрім традиційних для слов’ян занять — полювання, рибальства та бортництва — у полян були розвинені скотарство, землеробство, деревообробка і торгівля. Остання була активною не лише зі слов’янськими сусідами, а й з іноземцями на Заході та Сході: за монетними скарбами видно, що торгівля зі Сходом почалася ще у VIII ст., але припинилася під час міжусобних війн удільних князів. Спочатку, близько середини VIII ст., поляни платили данину хазарам, але завдяки культурній і економічній перевазі незабаром перейшли з оборонного в наступальне становище щодо сусідів; древляни, дреговичи, сіверяни та інші до кінця IX ст. були під владою полян. У них раніше за інших прижилося християнство. Центром Полянської землі був Київ; іншими її населеними пунктами були Вишгород, Білгород, Звенигород, Трипіль, Василів тощо. Земля полян із містом Києвом стала центром володінь Рюриковичів із 882 р. Востаннє ім’я полян згадується в літописі під 944 р., із нагоди походу Ігоря на греків, і, ймовірно, наприкінці X ст. воно замінюється назвами «русь» (рось) і «кияни».
ДРЕВЛЯНИ
Древляни — слов’янський племінний союз, що мешкав у районі сучасної Житомирщини та західної Київщини. Літописець характеризує їх як украй грубий народ («живуть по-скотськи, убивають один одного, їдять все нечисте, і шлюбу в них не буває, але умикають біля води дівиць»). Проте ані археологічні розкопки, ані дані самого літопису не підтверджують такої характеристики. Міцно усталений обряд поховання свідчить про наявність певних релігійних уявлень про загробне життя; відсутність зброї в могилах вказує на мирний характер племені; знахідки серпів, черепків, посуду, залізних виробів, залишків тканин і шкур підтверджують існування в древлян хліборобства, гончарства, ковальства, ткацтва і шкіряного промислу; численні кістки домашніх тварин і шпори вказують на скотарство і конярство; вироби зі срібла, бронзи, скла та сердоліку іноземного походження свідчать про торгівлю, а відсутність монет дозволяє припустити, що торгівля була міновою.
З літописної розповіді про помсту Ольги видно, що в X ст. у древлян існували міста, князі та суспільні стани. За даними літопису, у давні часи древляни пригноблювали своїх сусідів полян, але Олег підкорив їх Києву і наклав данину. У числі племен, підлеглих Олегові, які брали участь у його поході на греків, згадуються і древляни, але вони скорилися лише після запеклої боротьби. Після смерті Олега вони спробували звільнитися, але Ігор переміг їх і наклав ще більшу данину. Не задовольняючись цією даниною, він пішов у Древлянську землю за новими поборами, що спричинило повстання, під час якого древляни його вбили. Удові Ігоря, Ользі, літопис приписує остаточне підкорення древлян. Святослав Ігорович посадив у Древлянській землі свого сина Олега. Володимир Святославович, роздаючи волості своїм синам, посадив у Древлянській землі Святослава, якого згодом убив Святополк Окаянний. З часів Ярослава Древлянська земля увійшла до складу Київського князівства. Політичним центром древлян в епоху їхньої самостійності було місто Іскоростень.
СІВЕРЯНИ
Сіверяни — група східнослов’янських племен, що наприкінці I тис. н. е. заселяла поріччя Десни, Сейму і Сули. Східні та південні межі їхнього розселення, що прилягали до степів, зайнятих кочівниками, не були постійними, іноді досягаючи верхів’їв Сіверського Дінця. У VIII — на початку IX ст. сіверяни платили данину хазарам. Наприкінці IX ст. разом із полянами вони увійшли до складу Київської Русі. У 907 р. сіверяни брали участь у поході Олега на Візантію. Востаннє вони згадуються в літописі під 1024 р. Центрами сіверян були Чернігів, Курськ, Новгород-Сіверський тощо. Відомі залишки численних сільських поселень сіверян VIII—X ст. і курганів із залишками трупоспалень. Сіверяни займалися орним землеробством, скотарством і різними ремеслами.
ДУЛІБИ (ВОЛИНЯНИ)
Дуліби — східнослов’янське племінне об’єднання на території Західної Волині. За літописом, у VII ст. дуліби зазнали значних утисків від навали аварів; у 907 р. їхня дружина брала участь у поході Олега на Царгород. Дуліби та їхній «цар» згадуються в арабського географа аль-Масуді. У X ст. об’єднання дулібів, імовірно, розпалося, і вони увійшли до складу Київської Русі під назвами волинян і бужан.
БУЖАНИ
Бужани — одне з давньоруських племен (союзів племен), що передували створенню Київської Русі. Згадуються в «Повісті минулих літ». Локалізувалися вздовж Бугу (ймовірно, Південного), від якого отримали свою назву. За даними Баварського аноніма (X ст.), вони мали 230 «міст» (замків). Деякі дослідники вважають, що бужани і волиняни раніше називалися дулібами. Після включення до складу Київської Русі в X ст. бужани втратили незалежність і більше не згадувалися в джерелах.
_ _ _ _ _
Ключові слова: українські традиції, звичаї, Історія України, ЕТНОГЕНЕЗ І, культура.