ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

Галицько-Волинське князівство — назва князівства, утвореного Романом Мстиславичем у 1199 р. унаслідок об’єднання Галицького і Волинського князівств. Галицько-Волинське князівство було найбільшим і наймогутнішим серед удільних князівств, що виникли на українських землях після розпаду Київської Русі.

 У 1203 р. Роман Мстиславич поширив свою владу на Київщину й Переяславщину. Після його смерті в 1205 р. єдність Галицько-Волинського князівства була тимчасово порушена. Почався майже сорокалітній період міжусобних воєн й іноземного втручання в справи галицьких і волинських земель. Не допустити відновлення єдності Галичини й Волині прагнули верхівка галицького боярства, окремі удільні князі й правлячі кола Угорщини й Польщі.

Першими почали боротьбу за владу в Галицькому князівстві Володимир, Святослав і Роман Ігоревичі, сини оспіваного в «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони протрималися тут протягом майже шести років (приблизно з 1206 до 1212 рр.). Однак у ході боротьби з боярською верхівкою зазнали поразки, і в 1213 р. на князівському престолі в Галичі опинився боярин Владислав Кормильчич, а після його вигнання в 1214 р. правителі Угорщини й Польщі домовилися про розділ галицьких земель. У результаті довготривалої боротьби, що закінчилася в 1221 р., чужоземці були вигнані й князем став Мстислав Удалий, який походив із дрібних київських князів, а на той час княжив у Новгороді.

На роки його князювання (1221—1228 рр.) припадає участь галицьких і волинських полків у битві на Калці (1223 р.). У 1228 р. Мстислав Удалий залишив Галицьке князівство і передав його угорському королеві. У цей час, зміцнівши на Волині, боротьбу за галицький престол починає Данило Романович. Але тільки в 1238 р. він остаточно оволодів Галичем, відновивши єдність Галицько-Волинського князівства. Наприкінці 1239 р. кордони держави значно розширюються. Саме тоді Данило Романович поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия в 1240 р.

Після захоплення Києва монголо-татари продовжили свій похід на захід і зруйнували більшість міст Галичини й Волині. Ослаблення внаслідок цього князівської влади спричинило нові міжусобиці. У внутрішні справи князівства знову втручаються іноземці. Кінець цьому поклала битва під Ярославом, у якій 17 серпня 1245 р. Данило й Василько Романовичі розгромили війська угорських і польських загарбників і загони заколотних галицьких бояр. Боярська опозиція була остаточно знищена, а Данило став володарем Галицько-Волинського князівства. На цей час припадає період найвищого його підйому.

Ще в 1238 р. Данило Романович розгромив німецьких лицарів під Дорогочином і тим надовго припинив їхні спроби завоювати руські землі. Перестали втручатися в справи князівства і польські князі. Був укладений мирний договір з Угорщиною. Після поїздки в Золоту Орду (1245—1246 рр.), хоча Данило Романович і змушений був визнати верховенство хана, він домігся підтвердження своїх прав на Галицько-Волинське князівство. У другій половині 40-х рр. XIII ст. зовнішньополітична діяльність князя була спрямована на утворення антимонгольської коаліції держав, що, однак, не склалася, і Данило Романович змушений був у 1254—1255 рр. і в 1259 р. самостійно вести воєнні дії із Золотою Ордою. Одночасно він втрутився в боротьбу за Австрію і вів війни з литовськими князями. Вінцем політичної діяльності Данила Галицького було прийняття ним королівського титулу. Коронація відбулася в 1253 р. у м. Дорогочині.

Помер князь у 1264 р., був похований у своїй новій столиці м. Холмі. Після смерті Данила Романовича галицькі й волинські землі формально залишалися єдиною державою, але всередині неї відбувалося суперництво між Волинню, на чолі якої стояв Василько Романович (до 1269 р.), а згодом його син Володимир (1269—1289 рр.), і Галичиною, де княжив Лев Данилович (1264—1301 рр.). Окремі незначні частки мали й сини Данила Галицького — Мстислав (Луцьк) і Шварно (Холм із Дорогочином). Почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Від нього відходять окремі землі: турово-пінська, ятвязька. Деякою компенсацією було приєднання частини Закарпаття і деяких земель Польщі.

На початку XIV ст. єдність Галицько-Волинського князівства буде відновлена. У цей час тут правив син Лева Даниловича Юрій I, головною заслугою якого було утворення в 1303 р. окремої Галицької митрополії. Після смерті Юрія I князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича й Лева Юрійовича, що проводили активну зовнішню політику, виступаючи проти татар. Останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав, син дочки Юрія I Марії і мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323—1340 рр. Зумів урегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом.

Однак напруженими залишалися стосунки з Польщею й Угорщиною. У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвиткові міст, надаючи їм магдебурзьке право, прагнув обмежити владу боярської верхівки. Ці заходи князя викликали невдоволення його політикою, і в квітні 1340 р. він був отруєний у Володимирі-Волинському. Після смерті Юрія II у внутрішні справи князівства втрутилися іноземці. Польський король Казимир III Великий здійснив грабіжницький похід на Львів, але не зміг закріпитися в Галичині.

 Тільки після кількох років правління боярської олігархії на чолі з Д. Дедьком (1340—1349 рр.) Галицько-Волинське князівство припиняє існування; у 1349 р. Казимир III захоплює Галичину, а згодом Холмщину й Белзьку землю. Волинь відійшла до Литовської держави.