ХАРАКТЕРНІ РИСИ ДАВНЬОРУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Матеріальна й духовна культура Київської Русі представлена численними пам’ятками, які умовно можуть бути поділені на дві великі сфери — сферу офіційної (елітної, християнської) культури й сферу народної (язичницької у своїй основі) культури. Культура широких мас народу в X—XII ст. розвивалася під впливом як язичництва, так і християнських цінностей. 

Місяці календаря мали назви побутового, аграрно-виробничого характеру. Рік поділявся на три частини: весна-літо, осінь і зима. Характерним весняним святковим циклом була Масниця з її карнавально-сміховою культурою, фарсовими похоронами опудал жіночого божества, буйними діонісійськими веселощами. На весняні свята запалювали сонячні багаття. Сонячна символіка була притаманна катанням із гірок на санках і конях, у спусканні з гори запаленого «сонячного колеса». Вода вважалася особливо небезпечною, а русалки й інша «водяна погань» — особливо активними під час Зелених свят. З літнім сонцестоянням було пов’язане свято Купала. Вважалося, що вода очищалася силами вогненного характеру.

У день Купала в давнину приносилася людська жертва — у воді топили дівчину, що, власне, і називалася Купала (Іван Купало з’явився пізніше). Церква забороняла пов’язані з цим святом танці, скакання, бісівські пісні і ходіння в ліс «бісівської потіхи заради». На літо припадало також свято Перуна, християнським двійником якого було свято св. Іллі. Восени справляли весілля. У селах і містах люди любили розповідати казки, водити хороводи, танцювати й співати. Професійних артистів називали скоморохами. Вони одночасно були і співаками, і танцюристами, і музикантами, і циркачами. Розвивався народний епос, з’явився цикл билин про відважних богатирів — Іллю Муромця, Добриню Микитича й Олексу Поповича.

Оспівувалася їхня служба князеві Володимиру й боротьба із силами зла. Серед літописних піснярів-бардів своїм талантом особливо вирізнявся Боян, що жив в XI ст. при дворі Святослава Ярославича. Писемність на Русі з’явилася, очевидно, ще до введення християнства. Після 988 р. поширюється нова писемність — на основі слов’янської абетки, створеної візантійськими місіонерами Кирилом і Мефодієм. У X—XII ст. сформувалася давньоруська система освіти. При Володимирі Великому, Ярославі Мудрому й інших великих князях відкривалися школи для навчання грамоти дітей князівських і боярських. Ганна Всеволодівна у 80-х роках XI ст. організувала при Андріївському монастирі школу для дівчат, де учениці навчалися рукоділля, шиття й співу. Не тільки священнослужителі, але й багато князів, бояри, купці й ремісники були освіченими людьми, уміли читати, писати й рахувати.

У 1037 р. Ярослав Мудрий заснував у Києві (при Софійському соборі) першу бібліотеку. Згодом чимало бібліотек виникло при храмах, монастирях і князівських дворах у Білгороді, Чернігові, Переяславі, Новгороді, Пскові, Ростові, Суздалі й інших містах. За підрахунками фахівців, давньоруський книжковий фонд налічував не менше 130—140 тис. томів. Книжкова культура була представлена перекладною й оригінальною літературою різних жанрів: апокрифами, патериками, літописами, історичними повістями, ізборниками, повчаннями, ходіннями тощо. Видатними пам’ятками давньоруської літератури є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона (перша половина XI ст.), «Повчання» Володимира Мономаха, «Ізборник» 1073, «Повість минулих літ» (початок XII ст., авторство довгий час приписувалося ченцеві Києво-Печерського монастиря Нестору), «Слово о полку Ігоревім» (кінець XII ст.).

З уведенням християнства на Русі почалося будівництво церковних споруд. У східній (грецькій, візантійській) церкві панувала так звана хрестово-купольна конструкція храму, розроблена константинопольською архітектурно-будівельною школою. Ця конструкція виходить із ідеї храму як корабля, орієнтованого на схід напівкруглою передньою частиною, напівсферичні куполи якого, увінчані хрестами, символізують не тільки небесний звід, але й вітрила. Корабель-неф перетинався з півночі на південь трансептом, що надавав усій споруді вигляду хреста. Куполів було, як правило, кілька (три-п’ять і більше). Храм уявлявся як символ Космосу — гармонійної організації хаосу буття силою Божого Слова. Перші церкви на Русі будували, мабуть, із дерева.

Кам’яні собори були рідкістю, їх зводили в суворій відповідності з візантійським каноном. В XI ст. були побудовані Київський собор Богородиці («Десятинна» церква), Софійські собори в Києві, Новгороді й Полоцьку, Спасо-Преображенський собор у Чернігові, Успенський собор Києво-Печерського монастиря. Під впливом архітектури Успенського собору в XII ст. зводяться Михайлівський «золотоверхий» монастирський собор у Києві, невеликий Спас-на-Берестові (усипальниця київських князів), Спаські собори в Смоленську, Ростові й Суздалі. Першими відомими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій і Аліпій; останній, за свідченням Печерського патерика». 

На жаль, час не пощадив більшу частину іконописного мистецтва. На території України збереглися тільки мозаїки й фрески храмів Софії, Михайлівського й Кирилівського соборів, фрагменти в Спасі-на-Берестові й у деяких інших храмах. У цілому можна констатувати, що матеріальна й духовна культура Київської Русі розвивалася як на основі місцевих традицій, так і на основі творчого освоєння досягнень сусідніх країн (насамперед Візантії).

При цьому в ній виразно простежувалися два могутні шари — язичницький і християнський, які і протистояли один одному, і доповнювали один одного. Хоча в різних князівствах елементи народної культури могли мати свої специфічні особливості (різні говірки, казки, міфи, типи жител і одягу, обряди тощо), усе-таки і на низькому, і на високому рівнях культури спостерігалася її досить стійка єдність.

Ця єдність дозволяє нам говорити про єдине культурне поле, на якому надалі формуватимуться культури українського, російського та білоруського народів.