Народне вбрання

Характер одежі зумовлюється природніми й господарськими чинниками, етнічно-національними традиціями, історією та іноземними впливами. Він видозмінюється також у межах однієї території залежно від матеріально стану людини чи групи людей, їх становища у суспільстві. Національні традиції та суспільна мораль, а також релігійні переконання усталили вимоги до одежі на будень чи свято, до певної роботи чи ритуалу, узалежнили від статі і віку.

Певні елементи українського народного вбрання були сформовані ще в передкняжі часи та в княжу добу. В подальший період відбувалось остаточне устійнення українського національного одягу, яке завершилось наприкінці литовсько-княжої доби в історії України (XІV-початок XVІІ століття). Протягом XVІІ-XVІІІ століть традиція розвивалась, аби витворити наприкінці XVІІІ-початку ХІХ століття той тип одежі, що його ми називаємо українським народним вбранням чи — ширше — костюмом. До середини ХІХ століття український костюм остаточно сформувався на всіх етнічних землях. Комплекс чоловічого одягу в основі своїй складався з полотняної сорочки і штанів, безрукавки, верхнього одягу, поясів, взуття, головних уборів. Жіночий комплекс, як і чоловічий, включав домоткану сорочку, поясний одяг (запаски, плахти, спідниці), пояси, безрукавки, верхній одяг, головні убори, взуття і прикраси. Найсуттєвішою ознакою одягу (попри виконання конкретних утилітарно-захисних функцій і залежність від того, яку частину тіла він прикриває) є крій. Лінії крою в українському вбранні віддавна є також і засобом художньої виразності. Вони ніколи не прагнули приховати, а навпаки підкреслювали. Увага зверталась також і на спосіб ношення й оздоблення.

У ХІХ столітті на всіх етнічних українських землях зберігається традиційне народне вбрання, сформоване в ансамблевий комплекс, — стрій. Стрій утворюється за єдиним принципом пошарового накладання вбрання (натільне, поясне, плечове, верхнє, прикраси, головний убір та ін.). Але попри вироблені єдині морально-етичні й художньо-естетичні норми та правила побутування і ношення строїв в окремих місцевостях вияскравлюються свої характерні особливості вбрання, що вирізняють той чи інший реґіон на загальному тлі. У цьому плані можна виділити такі реґіони як Наддніпрянщина, Слобожанщина, Причорномор`я, Кубань, Полісся, Волинь, Опілля, Поділля, Буковина, Покуття, Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Закарпаття, Підгір`я.

Сорочка.

 Матеріалом для сорочки є полотно. Первісно крій чоловічих і жіночих сорочок був однаковим. Старішою формою чоловічої сорочки була прираменна («з уставкою»), новішою — гладка. Перший тип зберігається ще у віддалених районах Карпат і Полісся. Місцеві відміни — стоячий чи викладений комір, зібраний у кістці або вільно пущений рукав. Прикрасою чоловічої сорочки є вишивка (орнаментація та стебки на комірі, грудях і чохлах). Носять чоловічу сорочку «навипуск», поверх штанів або ж заправляють у штани. Перший спосіб — давніший і питомо український, другий — перейнятий від кочових племен.

Крій жіночої сорочки — прираменний («з уставкою»). Комір буває стоячим, викладеним (Правобережжя) або ж взагалі відсутній («на нитку») (Лівобережжя, крайні західні землі). На Закарпатті зустрічається розріз пазухи ззаду. Сорочка багато орнаментується вишивкою. Головне місце вишивання — рукав (уставка, морщинка, полик, підполиччя, чохла й дуда), також комір, пазуха й поділ сорочки. На Поліссі й Закарпатті побутують ткані прикраси, на Бойківщині й Підгір`ї — збирання, на Покутті — рясування. Жіночу сорочку викроюють з одного відрізу полотна («додільно») або ж «до підточки» (окремо верхню частину). На Підкарпатті нижня частина («подолок») із грубшого полотна часом цілком відокремлюється.

Крім цих типів крою зберігся іще один дуже давній — слов`янський тип (поширений нині лише в Карпатах): рукави із суцільних кусків, пришиті з боків поздовжніми кругами, а замість пазухи посередині є лише розріз збоку між рукавом і станом.

Одежа нижньої половини тіла. Однією з найважливіших частин, що завершує одяг, є пояс. Це ткана чи плетена форма, що її носять поверх сорочки чи верхньої одежі. Пояси виготовляють з барвистих вовняних ниток. Однобарвні (червоні) плетені пояси збереглися на Поліссі. Шовкові пояси мають козацьке походження. Шкіряні пояси (попруга, черес, букурія) найуживаніші в горах (необхідні для важкої роботи в лісі). Такий пояс за шириною доходить від пахви до стегон і застібається на 4 пряжки (нині набагато вужчі), часто ажурно вироблений і оздоблений металевими прикрасами. До таких поясів прикріплювалося все, що необхідно було мати при роботі.

Штани (ґачі, ґаці, шаровари, ногавиці, порти, портки, портяниці) шиють із грубого полотна на літо, із сукна — на зиму. Є два типи їх крою: вузькі штани у тих місцевостях, де сорочку носять «навипуск», і широкі, де її заправляють у штани. Існує 2 варіанти покрою вузьких штанів — залежно від того, де застосовано клини (Полісся, Бойківщина). У стані рубець полотняних штанів викінчується «очкуром» (шнурком, протягненим через верхню закладку). У сукняних штанях на стані через петлі протягають шкіряний ремінь.

Штани рідко і скупо прикрашають. В гуцулів на сукняних штанях бувають декоративні шви. У підгірян і бойків тоненькою монохромною (як правило, зеленою) смужкою вишивки прикрашають кишені (новіша традиція). На Покутті полотняні штани мають білі мережки. На Лемківщині сукняні штани мають кольоровий випуск і металеві ґудзики.

Жіноча поясна одежа.

Найдавнішим її типом є чотирикутне вовняне полотнище, що ним жінка обгортає стан, видовжуючи форму фіґури. Видами цієї одежі є: Запаска — невеличкий (60х80 см) чотирикутник, що припоясується «зав`язками» чи «поясом» тільки ззаду (на Поліссі), або ззаду й спереду (на Гуцульщині). Дерга або обгортка (горботка) — велике вовняне полотнище. Дерга (на Лівобережжі) зшивається з трьох ширин вузького вовняного рушника (чорного кольору). Обгортка тчеться в одну ширину (90х60 см) у різнобарвні смужки (на Покутті і Буковині). Найпишнішою святковою формою цієї одежі є плахта, що складається з двох вовняних рушників («гривок»), по боках до половини зшитих разом. Підперізують плахту поясом чи крайкою таким чином, щоб зшита частина обгортала стан, а незшиті «крила» звисали з боків. Поширене ткання плахти в дрібні чотирикутники, заповнені узором. За орнаментом і барвами плахту називають «картатою», «рогаткою», «синяткою», «крижевою», «хрещаткою», «закладяною».

Поверх обгортки чи плахти вдягається запаска — попередниця. На ній смужки виткані поперечно чи в клітинку. Вона коротша за обгортку і часто — у складках. Ця деталь одежі не є обов`язковою, надто ж коли обгортка спереду орнаментована. До плахти запаску вдягають неодмінно, тому що плахта розходиться спереду. Як правило її шиють у цих випадках з тонкої вовни, а у ХХ столітті — з шовку (злегка вишитою).

Спідниця (димка, фарбан, катран, шарахвах, фартух, андарик) є одежею новішого типу, але ж прийшла в Україну досить давно. У тих реґіонах, де носять сорочку «до підточки» (Бойківщина, Підгір`я), вона заміняє підточку. На свята вбирають прикрашену білу спідницю, а на будень носять «димку» (спідницю з узористої вибійки). Основною прикрасою полотняної спідниці є рясування. Також — широко вишиваний поділ (Бойківщина) чи ткані поперечні смуги (Полісся). Прикрасою служить також майстерне збирання згорток (Бойківщина). На Волині й Поділлі спідниці з червоного фарбованого полотна в клітинку називають «літниками» (на зиму — «літники» з такої ж вовни). На Гуцульщині вовняні спідниці тчуть у поздовжні кольорові смужки («шорца»), на Поліссі — білими з тканими червоними узорами, на Холмщині — кремовими з широким узором на подолі («бурка»). До спідниці необхідна запаска — попередниця (запаска, фартушок, плат), тобто шматок широкого полотнища, прикрашений вишивкою на подолі.

На Гуцульщині і Бойківщині жінки носять окремі штани з білого сукна («поколінниці», «доколінниці»).

Головні убори дуже різноманітні, що викликане також узалежненням їх від типів зачісок. Чоловіки підстригали волосся довкола голови «під ворота» чи «в скобки» (тобто з вирізом на чолі вище очей) а також «під макітру» — рівно навколо всієї голови. В давніші часи був популярним звичай носити довге волосся до плечей, який у ХХ столітті зберігся тільки в реґіонах Бойківщини, Підгір`я і Полісся. Козаки й представники козацького стану голили всю голову, залишаючи тільки чуб, закручений за вухо, — чуприна.

Літніми головними уборами були капелюхи (брилі, крисані) з повсті, або соломи. Взимку носили повстяні і смушеві шапки, також шапки з грубого сукна — маґерки (на Поліссі й північній Волині), у яких верх часто іншої барви, ніж нижня частина. Хутряні шапки (кучми) роблять із чорного або сивого смушку. Трапляються також круглуваті шапки з навушниками (малахай, клепаня, кабардинка) або ж рогаті шапки з чотирикутним дном.