Жовто-блакитний прапор

Поєднання жовтого і синього (блакитного) кольорів сягає глибин української історії. Наочне свідчення цього — кольорові композиції давньоруських літописів: «Слово о полку Ігоревім», «Изборник Святослава», «Кенігсберзький літопис» тощо. Скажімо, дерево тут, як правило, жовтого кольору, а залізо — синього. Відтак — лезо бойової сокири бачимо синім, а сокирище — жовтим.

Мусимо звернути увагу й на таке: жовте з синім, або синє з жовто-гарячим (червонястим), як зазначав відомий дореволюційний мистецтвознавець Кость Широцький, переважає також у старовинних церковних речах — ризах, мальованих ставниках, фарбованому різьбленні, бароккових іконостасах… До речі, на фресках Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого монастиря, висадженого у 30-ті роки, на брамі Володимирського собору в Києві пріоритет належить саме цим двом кольорам.
І це не випадково. Бо коли 1910 року дискутувалося питання, якими ж були найуживаніші кольори в Київській Русі, то на сторінках таких російських видань, як «Новое время», «Россия», «Московские ведомости», визнавалося: «в числе древних русских государственых цветов синий, голубой, лазоревый, оранжевый, желтый».

Жовто-блакитний прапор України

Таким чином, не викликає сумніву історична традиція поєднувати синій і жовтий кольори, які вигравали й на прапорах українських земель. За свідченням хроніки Зіморовича, щойно заснованому місту Львову (середина XIII століття) надається герб, де зображено золотого лева на голубому полі. А герб першої столиці Галичини— Перемишля — золотий орел на голубому полі. Тож цілком закономірно, що під час славнозвісної Грюнвальдської битви 1410 року хоругва Львівської землі «мала на прапорі жовтого лева, що ніби дереться на скелю, на лазуровому полі», а Перемишльської — «мала на прапорі жовтого орла з двома головами, оберненими однаково в різні боки, на лазуровому полі».

Золотий орел з двома головами

Хоча головний прапор українського козацтва — червоний (малиновий), але впродовж багатовікової історії вольниці зустрічаються й жовто-блакитні. Зокрема, в період визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького серед знамен Київського і Чернігівського полків бачимо кілька забарвлених саме в такі кольори. Документи твердять, що XVIII століття жовто-блакитними були прапори Лубенського та Полтавського полків. Очевидно, такими мали бути й знамена Миргородського та Прилуцького полків, оскільки опис гербів цих міст наприкінці XVIII століття засвідчує, що саме два кольори в них домінували, а прапор, як відомо, завжди перебирає забарвлення герба.

Жовте й синє досить часто обирали для своїх знамен і запорозькі козаки. Згідно з описом тих прапорів, які ще напередодні війни зберігалися в Ермітажі, ця гама зустрічається на стягах, виготовлених як курінними старшинами, так і кошовими. До того ж особистий штандарт останнього кошового Петра Калнишевського, датований 1774 роком, так і інший, на виготовлення якого він виділяв свої кошти 1771 року, саме жовто-блакитні.

Слід зауважити: поєднання кольорів характерне для гербів козацької старшини. Назву, приміром, Апостолів, Богунів, Нечаїв… Нащадки Василя Дворецького, київського полковника 1659—69 років, передавали з покоління в покоління такий герб: у голубому полі золота зірка в обрамленні золотих кавалерського хреста (згори) і півмісяця (ліворуч). Ці кольори бачимо й на гербах багатьох представників сотенної старшини.

Наприклад, родинна ознака батуринського (там тривалий час знаходилася сто- лиця козацької держави — Гетьманщини) сотника Якова Долинського — в голубому полі золотий хрест і золота підкова.

Згадані кольори переважають на гербах графа Безбородька, гетьманів Михайла Дорошенка, Івана Брюховецького, Кирила Розумовського, багатьох інших представників козацької старшини.

Цю традицію простежуємо в дореволюційний час і на численних знаменах ремісничих цехів. Наприклад, прапор ткачів Чернігова — голубий тафтяний, облямований жовтою голлю, на ньому поруч з постатями святих зображено ткацький човник. У кравців — червоний, золотим позументом обкладений, посередині на голубому тлі: з одного боку — розп’яття Христове, а з другого — пресвята Богородиця Троїцька Іллінська Чернігівська й ножиці.

Окремо слід розповісти й про поховальне сукно. Так-от, чернігівські ремісники вкривали померлих: кравців — синім із золотим хрестом, облямованим срібним мереживом; ткачів — синім із зеленим хрестом, лиштва — червона; шевців — синім із золотим хрестом, лиштва — червона. Подібні прапори й поховальне сукно були й у ремісників Ніжина, Прилук, Березни, Борзий, що на Чернігівщині. Виключно жовто-блакитні прапори належали цехові ніжинських ткачів.

Коли 1848 року Головна Руська Рада у Львові обрала собі герб князів Романовичів — золотий лев на голубому полі, то загони народної гвардії, селянської самооборони, гірських стрільців, що створювалися нею, мали й прапори названих кольорів. Навіть лафети селянської артилерії були синьо-жовті, а самі артилеристи вдягалися в сині мундири з жовтими вилогами.

Прапор львівської землі

З кінця XIX століття синє й жовте повсюдно входить у побут населення Галичини й Буковини, що належали тоді до Австро-Угорщини. Саме під цими кольорами проходять щороку роковини Великого Кобзаря. Саме під ними починають організовуватися молодіжні спортивно-освітницькі товариства «Соколи» й «Січі».

Особливо великого поширення набувають ці барви на західноукраїнських землях 1911 року, коли відзначалося 50-річчя від дня смерті Шевченка й відбувалося посвячення спільного прапора «Соколів» і «Січей».

1914 року маєво жовто-блакитних знамен супроводить святкування 100-річного ювілею від дня народження нашого генія не лише на Галичині та Буковині, а й скрізь, де були українські громади, — у Відні, Празі, Варшаві, за океаном. Тоді ж, 9 березня 1914, незважаючи на заборону, жовто-блакитний прапор внесли на урочисту маніфестацію київські студенти.

Після повалення монархії Романових пам’ять Шевченка навесні 1917 р. вшановувалась на території Російської імперії під жовто-блакитними прапорами. І не тільки в Україні, а й скрізь, де гуртувалося українське громадянство. Зокрема, на панахиді по Шевченку, яка відбулася 25 березня 1917 року біля Казанського собору, над 20-тисячним натовпом петроградських українців майоріли, як повідомляли російські газети, «величезні прапори жовто-блакитного забарвлення колишньої Запорозької Січі й Гетьманщини».

Саме під жовто-блакитним прапором українські солдати вирушили в травні того ж року на російсько-німецький фронт. Під цим прапором вони вишикувалися в Кам’янці-Подільському перед штабом Верховного Головнокомандуючого. Генерал Брусилов, узявши до рук жовто-блакитний стяг, мовив до солдатів: «Під цим прапором я бачу гідне козацьке військо українців, яке, сподіваюсь, допоможе мені важкої години боротьби за благо усього народу. Слава українському війську!»

Прапор Київського полкн. 1651 рік.

1 липня 1917 року на ділянці фронту Конюхи-Потутори в Галичині перейшов у наступ 6-й українізований корпус російської армії. За свідченням англійського військового аташе генерала Нокса, з першого ж удару корпус зайняв три лінії німецько-австрійських окопів. Але цей успіх обернувся й трагедією для українського народу, бо з’ясувалося, що тут під жовто-блакитними прапорами брат убивав брата.
Водночас зазначимо: саме тоді й почалося на фронті масове братання українців по обидва боки траншей. Усе це видно на фотографіях, які були опубліковані.
Отож, зважаючи на традиції використання жовто-блакитного прапора напередодні жовтня 1917-го, Центральна Рада Української Народної Республіки затвердила державний прапор саме з таким поєднанням кольорів.

Не можна скидати з рахунку й того, що по закінченні громадянської війни боротьба трудящих західноукраїнських земель проти польського поневолення освячувалася жовто-блакитними прапорами, з ними населення цього регіону зустрічало у вересні 1939 року Червону Армію.

Тож не може бути ніяких сумнівів у тому, що жовто-блакитний прапор є традиційним для українського народу, його історичною святинею.

Після проголошення незалежності синьо-жовтий прапор став символом незалежної України.