УКРАЇНІЗАЦІЯ

«Українізація» — політика ВКП(б), що здійснювалася в Україні в 1920-х — на початку 1930-х років ХХ століття, як український різновид політики «коренізації».

 Політику коренізації проголосили у квітні 1923 року на XII з’їзді РКП(б) з метою укорінення компартійно-радянських структур влади в національних республіках. Її суть полягала в тому, що управлінські структури опановували мову й культуру місцевого населення, а також поповнювалися його представниками. Це мало забезпечити московському центру контроль над периферією не лише силовими, а й адміністративно-політичними засобами.

Основні напрямки політики українізації були проголошені дещо раніше. 19 листопада 1919 року Х. Раковський звернувся до Леніна з документом під назвою «Тези з українського питання», у якому обґрунтовувалася необхідність подальшого існування УСРР як формально незалежного державного утворення, але за умови об’єднання всього оборонного й господарського апарату в єдиному центрі. Ленін виніс ці тези на розгляд Політбюро ЦК РКП(б) від свого імені. Пізніше цей документ обговорювався на черговому пленумі ЦК і був затверджений як резолюція VIII Всеросійської партконференції «Про радянську владу в Україні».
Радянський апарат республіки, що складався переважно з дореволюційних чиновників, активно протидіяв «українізації». Керівний склад КП(б)У та весь партійний апарат також не виявляли особливого бажання сприяти її впровадженню. За даними 1923 року, лише 797 із 11 826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають українську мову. Питома вага українців у держапараті не перевищувала 35 %, причому особливо незначною вона була в керівних структурах: у колегіях наркоматів росіяни становили 47 %, євреї — 26 %, українці — 12 %.

Російськомовна більшість у ЦК КП(б)У та губкомах партії майже нічого не робила для прискорення «українізації». Ситуація змінилася з приходом в Україну ставленика Й. Сталіна — Л. Кагановича. У боротьбі за владу, що точилася в Кремлі в 1923–1928 роках, Сталін прагнув заручитися підтримкою місцевого партійного апарату, особливо в найбільшій національній республіці. Бажаючи здобути популярність не лише серед апарату, а й серед населення України, Сталін і Каганович підтримали нечисленних націонал-комуністів (О. Шумського, М. Скрипника) у керівництві КП(б)У, які прагнули перетворити «українізацію» на ефективний важіль національного відродження.

Як наслідок, із 1923 по 1927 рік кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 % до 45 %. До кінця 1927 року на українську мову викладання перейшло понад чверть інститутів, більше половини технікумів і 4/5 загальноосвітніх шкіл. Значна частина книг і газет почала видаватися українською мовою. З ініціативи Скрипника національну мову впроваджували в школах командного складу та в деяких червоноармійських частинах. На Кубані й у Казахстані, де компактно проживали українці, відкривалися національні школи, видавалися газети, працювало радіомовлення.

Українці отримали перевагу під час масових наборів у партію. Якщо в 1923 році вони становили лише 23 % членів КП(б)У, то в 1927 році — уже 52 %. Проте представництво українців у ЦК КП(б)У не перевищувало чверті. Першими (а з березня 1925 року — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У більшовицький центр призначав лише неукраїнців: росіян Г. П’ятакова, В. Молотова, М. Хрущова, поляків С. Косіора і Ф. Кона, євреїв Д. Мануїльського і Л. Кагановича, німця Е. Квірінга.

Перші успіхи у вирішенні національного питання в республіці та проведенні «українізації» збігалися з широкими кампаніями пошуку націоналістичних ухилів і звинуваченнями провідників «українізації» в націоналізмі та сепаратизмі. Ще в середині 20-х років ХХ століття Й. Сталін подбав про те, щоб зрівноважити негативні для центральної влади наслідки «українізації» звинуваченнями в «націонал-ухильництві». Л. Каганович розпочав кампанію з викриття «шумськізму». О. Шумського, який відстоював свій погляд на темпи «українізації» та порушував питання про заміну Л. Кагановича на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У, звинуватили в «націоналістичному ухилі».

Після лютнево-березневого пленуму ЦК 1927 року став помітним процес згортання «українізації», посилилася боротьба проти українського «буржуазного націоналізму». У 1930-х роках почалося широкомасштабне переслідування національної інтелігенції, зокрема шляхом створення фіктивних «контрреволюційних» організацій. У грудні 1932 року вийшла постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) за підписами В. Молотова та Й. Сталіна, у якій «українізацію» в ряді районів України затаврували як «петлюрівську». Із призначенням у січні 1933 року П. Постишева на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У політику «українізації» повністю припинили. Протягом 1933–1938 років унаслідок політичного терору сталінського режиму проти української інтелігенції більшість провідних діячів «українізації» було репресовано.