НЕП

Після закінчення громадянської війни більша частина українських земель (за винятком Західної України) опинилася у складі Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР; ця назва була офіційною з 1919 до 1937 року.

Після 1937 року країна мала назву Українська Радянська Соціалістична Республіка, скорочено — УРСР), яка до кінця 1922 року зберігала певні ознаки суверенності: мала свою територію, свій уряд (Раднарком України), законодавчі та судові органи, виявляла дипломатичну активність на міжнародній арені. Водночас уся внутрішня і зовнішня політика республіки, що визначалася рішеннями Політбюро ЦК КП(б)У, координувалася й контролювалася Москвою. Коли ж 30 грудня 1922 року I з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і союзний договір, від незалежності УСРР практично нічого не залишилося.

Щоб зрозуміти причини запровадження більшовиками нової економічної політики (НЕПу), необхідно враховувати той факт, що на початку 1920-х років УСРР (як і інші радянські республіки) перебувала в стані найгострішої соціально-економічної та політичної кризи, зумовленої як семирічною військовою розрухою, так і політикою воєнного комунізму. Втрати України за роки війни сягали 10 млрд карбованців золотом. Виробництво промислової продукції знизилося і становило 1/10 довоєнного рівня. У 1920 році в Україні вироблялося: сталі — 1,7 %, прокату — 1,8 %, донецького вугілля — 22 % від показників 1913 року. Із 11 тис. підприємств у 1921 році працювало лише 2,5 тис., причому переважно дрібні. Життєвий рівень робітників знизився приблизно втричі. Тривав процес декласування пролетаріату: багато робітників, щоб прогодуватися, їхали з міста до села. Водночас посівні площі зменшилися на 15 %. Незацікавленість селян у підвищенні продуктивності своїх господарств в умовах політики продрозкладки призвела до того, що валовий збір зерна в 1920 році становив 38,5 % від рівня 1913 року.

Катастрофічна посуха й неврожай 1921 року ще більше загострили хлібну проблему. У 1922 році голод охопив у всіх українських губерніях до 5,6 млн осіб, тобто 25 % населення. Голодомор став наслідком не лише несприятливих природних факторів, а й політики більшовиків. За неповними даними, у 1922–1923 роках із України було вивезено майже 18 млн пудів зерна: 2,5 млн пудів — до Росії і понад 15 млн пудів — на експорт.

Економічна криза супроводжувалася політичною нестабільністю. Реквізиції, свавілля партійних чиновників і повсюдне скасування товарно-грошових відносин спричинили масове невдоволення населення, особливо селян. В Україні, у Тамбовській і Воронезькій губерніях, на Дону й Кубані, у Туркестані та Сибіру ширилася хвиля селянських повстань, які офіційна влада кваліфікувала як «куркульські заколоти». В Україні на боротьбу з повстанцями було кинуто 2/3 регулярних частин Червоної армії; ці військові формування очолили відомі червоні командири В. Блюхер, П. Дибенко, Г. Котовський і О. Пархоменко. На Тамбовщину для придушення селянського повстання спрямували червоноармійські частини під командуванням М. Тухачевського.

Апогеєм політичної кризи став заколот моряків у Кронштадті 28 лютого 1921 року. Заколотники захопили форти й військові кораблі, висунувши гасла: «Влада Радам, а не партіям!», «Геть праву й ліву контрреволюцію!», «Ради без комуністів!». У Петрограді довелося ввести стан облоги. Хоча більшовицьке керівництво жорстоко придушило кронштадтський заколот, воно не могло не взятися до пошуку виходу з наявного глухого кута.

Стало зрозуміло, що політика воєнного комунізму збанкрутувала, широкі маси трудящих не захотіли організованими лавами ввійти в утопічне «світле майбутнє». Уже в лютому в партії розгорнулася дискусія щодо заміни продрозкладки продподатком. Ленін та деякі інші партійні лідери усвідомили, що лише примусовими заходами неможливо збільшити сільськогосподарське виробництво: якщо в селянина немає економічного стимулу, він не підвищуватиме продуктивність свого господарства. 24 лютого Пленум ЦК РКП(б) розглянув «Проєкт постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком», який після обговорення й доопрацювання був запропонований на X з’їзді РКП(б), що проходив 8–16 березня 1921 року.

З основною доповіддю виступив Ленін. Його головні висновки були такими: 1) «тільки угода із селянством може врятувати соціалістичну революцію в Росії, доки не настала революція в інших країнах»; 2) «ми не повинні намагатися приховувати що-небудь, а повинні говорити прямо, що селянство незадоволене формою відносин, які у нас із ним встановилися, що воно цієї форми відносин не хоче і далі так існувати не буде».

Найбільше сумнівів під час обґрунтування ідеї продподатку викликало питання про неминучість відновлення й пожвавлення на його основі товарообігу, вільної торгівлі та ринкових, капіталістичних відносин. Однак Ленін вважав, що за збереження в руках партії більшовиків політичної влади реставрація капіталізму не відбудеться. Держава регулюватиме процеси в економіці, обмежуючи приватне підприємництво й усіляко заохочуючи розвиток соціалістичного (державного) сектору.
Незабаром Раднарком УСРР видав декрет про норми і розмір продподатку: селяни в 1921 році мали здати за продподатком 117 млн пудів зерна замість 160 млн пудів, передбачених продрозкладкою. Усі надлишки сільгосппродукції вони могли вільно продати на ринку, залишаючи прибуток собі. Також дозволялося орендувати землю й застосовувати в обмежених обсягах найману працю. Так було покладено початок новій економічній політиці (НЕПу) в аграрному секторі економіки.

9 серпня 1921 року було ухвалено «Указ РНК про втілення в життя засад нової економічної політики», який зафіксував вихідні принципи перебудови роботи промисловості в умовах НЕПу. Її розвиток передбачався в межах єдиного загальногосподарського плану під керівництвом створеного в лютому Держплану. З метою запобігання подальшому занепаду народного господарства здійснювалася значна децентралізація управління галузями. Державні підприємства переводилися на господарський розрахунок, їм надавали право обмеженого збуту своєї продукції. Запроваджувалося матеріальне стимулювання робітників. Багато підприємств (понад третину від загальної кількості) здавалися в оренду кооператорам, товариствам та іншим об’єднанням або приватним особам. Інтенсивно розвивалася приватна ініціатива в роздрібній торгівлі (близько 53 % товарообігу).

Говорячи про суть НЕПу, необхідно підкреслити, що в його основі лежало часткове роздержавлення (денаціоналізація) власності, допущення приватної власності, на базі якої розвивалися товарно-грошові, ринкові відносини. Якщо спочатку НЕП розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ від соціалізму в бік капіталізму, то згодом на нього дивилися як на обхідний, опосередкований ринком шлях до поступової побудови соціалістичного суспільства. При цьому основний наголос робився не на примусові заходи (як за воєнного комунізму), а на розвиток приватної ініціативи та особистої зацікавленості товаровиробників у кінцевому результаті своєї праці.

У період НЕПу в радянських республіках склалася багатоукладна економіка. Селяни-бідняки вели патріархальне, натуральне господарство; дрібнотоварне виробництво було представлене мільйонами середняцьких господарств у селі та торгово-ремісничими крамницями в містах і селищах; «приватногосподарський капіталізм» утілювали куркульські господарства в селі та невеликі приватні підприємства в містах; четвертим укладом був так званий «державний капіталізм» (націоналізовані підприємства, здані в оренду приватним підприємцям, але під контролем держави); п’ятим — соціалістичний сектор економіки, що охоплював державні підприємства, держторгівлю (включно із зовнішньою торгівлею) та сільськогосподарські комуни. У ході економічного змагання соціалістичний сектор мав продемонструвати свою перевагу й витиснути капіталістичне, стихійно-ринкове начало з радянського суспільства.

Уведення НЕПу особливо позитивно позначилося на розвитку сільського господарства. Подолавши голод 1922–1923 років, українські селяни почали нарощувати обсяги сільськогосподарського виробництва. У 1925 році посівні площі в Україні становили понад 23 млн гектарів, досягнувши рівня 1913 року, а до 1927 року земель, що перебували в обробітку, було вже на 10 % більше, ніж у 1913 році. Валовий збір зерна досяг у 1925 році 172 млн центнерів (91 % довоєнного рівня). Український хліб не лише годував міське населення СРСР і Червону армію, а й у великій кількості експортувався за кордон. Із зростанням добробуту український селянин дедалі більше мирився з більшовицьким режимом.

У 1922–1924 роках радянське керівництво здійснило грошову реформу, наслідком якої стала стабілізація фінансової системи. В обіг було введено нову грошову одиницю — червінець, забезпечений золотим запасом СРСР.

Розвиток товарно-грошових відносин вимагав перебудови всієї системи управління народним господарством. Було взято курс на ліквідацію надцентралізованих бюрократичних головних управлінь (головкомів), підприємства підпорядковувалися місцевим раднаргоспам. Створювалися трести — виробничі об’єднання переважно однорідних підприємств, які мали працювати на принципах госпрозрахунку.

При всіх позитивних зрушеннях у господарському житті НЕПові були властиві численні складні протиріччя (або, за висловом деяких дослідників, «НЕП сам у собі таїв своє заперечення»). Економіку радянських республік у 1920-ті роки неодноразово потрясали гострі кризи: у 1922 році — фінансова, у 1923 році — криза збуту, у 1924 році — товарний голод, у 1925 році — зростання інфляції, у 1927–1928 роках — кризи хлібозаготівель. Головним протиріччям епохи НЕПу була невідповідність між економічним базисом і політичною надбудовою. Якщо в господарській сфері з розвитком ринкових відносин спостерігалася певна економічна свобода, то в політичній сфері панувала жорстко централізована система влади («диктатура пролетаріату», яка на практиці була диктатурою Комуністичної партії, або, точніше, її керівної ланки). Влада постійно втручалася в господарську діяльність, намагаючись керувати ринковою стихією за допомогою командно-адміністративних методів, нав’язуючи товаровиробникам невигідні для них умови господарювання.

 Вийти з цього протиріччя можна було двома шляхами: або рішуче демократизувати політичну систему, пристосувавши її до об’єктивних умов ринкового розвитку, або не менш рішуче відмовитися від економічної свободи, заборонити приватну власність, знову все націоналізувати й підпорядкувати економіку єдиному господареві — державі.

 Легко здогадатися, який із цих двох альтернативних варіантів буде обрано комуністичними вождями.
Приводом для згортання НЕПу послужили кризи хлібозаготівель 1927–1928 років. Вони були спричинені тим, що селяни відмовлялися продавати хліб державі за низькими (у 8 разів нижчими за ринкові) цінами, воліючи згноїти його або згодувати свиням. Щоб подолати кризу в 1927 році, радянська влада пішла на поступки селянству: закупівельні ціни підвищили, і селяни продали прихований хліб. Але через рік ситуація повторилася: бажаючи дочекатися підвищення цін, селяни знову не поспішали продавати хліб заготівельникам. До січня 1928 року було заготовлено на 128 млн пудів хліба менше, ніж до січня 1927 року. Зрив плану хлібозаготівель загрожував серйозними провалами як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Річ у тім, що уряд уже визначив, скільки хліба можна спрямувати на продаж у міста й на утримання армії та флоту, скільки хліба піде за кордон відповідно до укладених контрактів, скільки валюти вдасться отримати від експортних продажів і куди спрямувати цей виторг. Плани затвердили, однак «несвідомі» селяни порушили державі всі розрахунки. Цей приклад чудово ілюструє тезу про несумісність господарського плюралізму НЕПу та жорстко централізованої системи управління, що звикла діяти винятково методами наказів та інструкцій.

Звичайно, теоретично в 1928 році влада знову могла піти на поступки селянам і вирішити кризу шляхом розумної, збалансованої політики цін. Але цього не сталося з однієї простої причини: цього року на вершині політичної влади опинився новий вождь — Й. В. Сталін (1879–1953). Ленін помер ще в 1924 році, не залишивши спадкоємця. На чолі партії та країни опинилася група найближчих соратників Леніна (Троцький, Сталін, Зінов’єв, Каменєв та інші), між якими розгорілася боротьба за владу

. Найреальнішим претендентом на «партійну корону» був Троцький, однак інші представники «ленінської гвардії» змогли в 1925 році об’єднатися проти нього й усунути його від усіх ключових посад у партійному апараті. У 1926–1927 роках відбувся розкол у таборі переможців: тепер Сталін зі своїми прихильниками зміг позбутися Зінов’єва і Каменєва. Сходження Сталіна на партійний Олімп значною мірою було зумовлено тим, що ще в 1922 році він став генеральним секретарем ЦК — ця посада дозволяла йому займатися підбором і розміщенням партійних кадрів, а «кадри вирішують усе». Значна частина вищих партійних функціонерів була зобов’язана Сталіну своїми посадами і тому в усьому підтримувала свого «благодійника». Не дивно, що до 1928 року Сталін зміг затвердитися на вершині партійної піраміди і фактично встановити в партії та країні режим одноосібної влади.

У відповідь на хлібний «саботаж» селян новий вождь вирішив показати, хто в Радянському Союзі господар.Зрештою, власником землі в СРСР була держава, а селянство лише користувалося нею «з милості». Оскільки користувач перестав беззаперечно підкорятися власникові, держава мала повне право застосувати до нього певні санкції. У січні 1928 року Політбюро ЦК ВКП(б) визнало за можливе «у вигляді винятку» здійснити адміністративний тиск на тих «куркулів», які утримували не менше 30 тонн «надлишків» зерна. Фактично йшлося про запровадження Сталіним надзвичайних заходів, що означали відмову від вихідного принципу НЕПу — права селянина вільно розпоряджатися надлишками сільгосппродукції після сплати податків. Спеціальні збройні продзагони, як у «добрі старі» часи воєнного комунізму, уже в лютому були спрямовані в села для вилучення прихованого хліба. При цьому влада залучила на свій бік сільських бідняків, краще обізнаних із тим, де їхні заможніші односельці закопували зерно. Донощики отримували за послуги від 10 % до 25 % конфіскованого майна тих «спекулянтів» і «саботажників», викривати яких вони допомагали.