13 березня 1917 р. (за новим стилем) у Києві дізналися про падіння царського самодержавства, а 17 березня представники громадських організацій і політичних партій сформували Виконавчий комітет, який протягом наступних трьох місяців був вищою владою в місті.
2 березня 1917 р. унаслідок Лютневої революції було повалено царське самодержавство. Росія стала демократичною республікою.
Ще до офіційного зречення Миколи II Тимчасовий комітет Державної думи оголосив, що в Росії «надалі до скликання Установчих зборів, які мають визначити форму правління Російської держави», створюється Тимчасовий уряд. В основу цього уряду був покладений список, складений кадетами й октябристами ще до революції. Головою Тимчасового уряду обрали князя Г. Львова — ліберального діяча, який із липня 1914 р. очолював «Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам». Міністром закордонних справ став лідер партії кадетів П. Мілюков, посаду військового міністра обійняв октябрист О. Гучков, а міністерство юстиції очолив есер О. Керенський.
17 березня 1917, Товариство українських поступовців (ТУП) ухвалило рішення про створення об’єднавчого центру. З цією метою 20 березня 1917 р. у Києві відбулися збори делегатів від різних українських громадських організацій і партій, на яких було створено Українську Центральну Раду (УЦР).
Головними ініціаторами утворення УЦР були члени ТУП Є. Чикаленко, С. Єфремов і Д. Дорошенко, а також члени Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) В. Винниченко і С. Петлюра. Того ж дня УЦР надіслала вітання голові Тимчасового уряду князю Львову та міністру юстиції Керенському, висловивши сподівання, що у вільній Росії будуть задоволені законні права українського народу. Через кілька тижнів до УЦР приєдналася Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), яку представляли М. Ковалевський, П. Христюк і М. Шаповал. Головою УЦР обрали професора історії М. С. Грушевського.
Таким чином, в Україні, поряд із Виконавчим комітетом і Радами робітничих і солдатських депутатів, виникла третя політична сила, що претендувала на владу, — Центральна Рада.
ГЕНЕРАЛЬНИЙ СЕКРЕТАРІАТ
Генеральний секретаріат — найвищий виконавчий орган Центральної Ради та Української Народної Республіки (УНР) із 15 (28) червня 1917 р. до 9 (22) січня 1918 р. Створений на закритому засіданні Малої ради 15 (28) червня 1917 р., він складався з восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Головою Генерального секретаріату та генеральним секретарем внутрішніх справ обрали соціал-демократа, письменника В. Винниченка. До складу Генерального секретаріату також увійшли: П. Христюк (УПСР) — генеральний писар; генеральні секретарі: військових справ — С. Петлюра (УСДРП), фінансів — Х. Барановський (безпартійний), земельних справ — Б. Мартос (УСДРП), судових справ — В. Садовський (УСДРП), продовольчих справ — М. Стасюк (УПСР), народної освіти — І. Стешенко (УСДРП), міжнаціональних справ — С. Єфремов (Українська партія соціалістів-федералістів, УПСФ). 26 червня (9 липня) 1917 р. В. Винниченко оголосив декларацію, у якій Генеральний секретаріат проголошувався крайовим органом влади та окреслювалися основні завдання його діяльності. Унаслідок переговорів у липні 1917 р. між Центральною Радою і Тимчасовим урядом Генеральний секретаріат було визнано органом державної влади в Україні.
4 (17) липня 1917 р. В. Винниченко сформував новий склад уряду, до якого увійшли: голова і генеральний секретар внутрішніх справ — В. Винниченко, генеральний писар — П. Христюк, генеральні секретарі: земельних справ — Б. Мартос, фінансів — Х. Барановський, військових справ — С. Петлюра, народної освіти — І. Стешенко, шляхів сполучення — В. Голубович (УПСР), пошти й телеграфу — О. Зарубін (російський есер), судових справ — В. Садовський, продовольчих справ — М. Стасюк, державного контролю (державний контролер) — М. Рафес (Бунд), міжнаціональних справ — О. Шульгін (УПСР). Товаришами генерального секретаря міжнаціональних справ обрали М. Зільберфарба (Єврейська об’єднана соціалістична партія) і В. Міцкевича (Польський демократичний центр). Статс-секретарем у справах України при Тимчасовому уряді призначили П. Стебницького (УПСФ).
16 (29) липня 1917 р. УЦР ухвалила «Статут вищого управління Україною» («Статут Генерального секретаріату»), який проголошував Генеральний секретаріат найвищим крайовим виконавчим органом, визначав його структуру та функції. Однак Тимчасовий уряд не затвердив цей статут і 4 (17) серпня 1917 р. видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату». Ця інструкція значно обмежувала автономні права України: Генеральний секретаріат ставав органом Тимчасового уряду і фактично втрачав виконавчі функції; його склад обмежувався сімома генеральними секретарями; діяльність українського уряду могла поширюватися лише на п’ять губерній — Київську, Волинську, Подільську, Полтавську та Чернігівську. 9 (22) серпня 1917 р. УЦР прийняла інструкцію, а 21 серпня (3 вересня) 1917 р. затвердила Генеральний секретаріат у такому складі: голова і генеральний секретар внутрішніх справ — В. Винниченко, генеральні секретарі: фінансів — М. Туган-Барановський (УПСР), земельних справ — М. Савченко-Бельський (УПСР), народної освіти — І. Стешенко, міжнаціональних справ — О. Шульгін (товариші — М. Зільберфарб і В. Міцкевич), генеральний писар — О. Лотоцький (УПСФ), генеральний контролер — О. Зарубін, комісар України при Тимчасовому уряді — П. Стебницький.
Більшовицький переворот і падіння Тимчасового уряду в Росії в жовтні 1917 р. спричинили перехід усієї повноти влади в Україні до УЦР, яка ухвалила розширити склад Генерального секретаріату та призначила нових генеральних секретарів: військових справ — С. Петлюра, продовольчих справ — М. Ковалевський (УПСР), торгівлі й промисловості — В. Голубович, юстиції — М. Ткаченко (УСДРП), шляхів сполучення — В. Єщенко, пошти та телеграфу — С. Зарубін, праці — М. Порш (УСДРП). Крім того, призначили третього товариша генерального секретаря з міжнаціональних справ — Д. Одинця.
Після проголошення 7 (20) листопада 1917 р. Української Народної Республіки (УНР) у Генеральному секретаріаті відбулися зміни. У середині листопада подали у відставку М. Савченко-Бельський, О. Зарубін, О. Шульгін, згодом — М. Туган-Барановський і О. Лотоцький. На початку січня 1918 р. до складу уряду входили: голова та генеральний секретар внутрішніх справ — В. Винниченко, генеральні секретарі: військових справ і праці — М. Порш, судових справ — М. Ткаченко, морських справ — Д. Антонович, продовольчих справ — М. Ковалевський, пошти й телеграфу — М. Шаповал (УПСР), торгівлі й промисловості — В. Голубович, земельних справ — Б. Зарудний, шляхів сполучення — В. Єщенко, освіти — І. Стешенко, російських справ — Д. Одинець, єврейських справ — М. Зільберфарб, польських справ — В. Міцкевич, генеральний контролер — А. Золотарьов, виконувач обов’язків генерального секретаря фінансів — В. Мазуренко, виконувач обов’язків генерального писаря — І. Мирний. 9 (22) січня 1918 р. Українська Центральна Рада Четвертим універсалом проголосила УНР незалежною та самостійною державою. Цей універсал перейменував Генеральний секретаріат у Раду народних міністрів УНР.
_ _ _ _ _
Ключові слова: українські традиції, звичаї, Історія України, УТВОРЕННЯ, культура.