Українські партії поч. 20 ст."

Товариство українських поступовців (ТУП) — нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що діяла в Наддніпрянській Україні в 1908–1917 рр. Створена на початку 1908 р. у Києві з ініціативи членів Української демократично-радикальної партії для координації діяльності українського національного руху в період наростання реакції в Російській імперії. 

ТОВАРИСТВО УКРАЇНСЬКИХ ПОСТУПОВЦІВ (ТУП)

До ТУП, крім демократів-радикалів, увійшли діячі соціал-демократичних (С. Петлюра, М. Шаповал, В. Винниченко) і ліберальних (А. В’язлов, Є. Чикаленко, А. Ніковський, Ф. Матушевський та ін.) організацій, які об’єдналися на засадах парламентаризму й конституціоналізму. Керівним органом ТУП була Рада (розташована в Києві), яку обирали на щорічних з’їздах організації. Осередки організації — «громади ТУП» — діяли по всій Україні (близько 60), а також у Петербурзі та Москві. Напередодні Першої світової війни до Ради ТУП входили Є. Чикаленко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, А. В’язлов, В. Леонтович, А. Ніковський, Л. Яновська, В. Прокопович, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська, О. Корчак-Чепурківський, Л. Жебуньов, П. Холодний. Неофіційними друкованими органами ТУП були газета «Рада» і журнал «Українське життя» (виходив у Москві в 1912–1917 рр., редактори — О. Саліковський і С. Петлюра). На щорічних нелегальних з’їздах ТУП обговорювалися актуальні політичні та культурні питання.

Основні напрямки діяльності: культурна робота (створення товариств «Просвіта», клубів, поширення видань), виховання національної самосвідомості, створення блоків з іншими організаціями для відстоювання політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за українізацію школи, суду, церковного життя. Політична програма ТУП зводилася до трьох основних вимог: парламентаризму, перебудови Російської держави на федеративних засадах, національно-територіальної автономії України. З початком Першої світової війни серед членів ТУП виникли розбіжності щодо участі Росії у війні. Одна частина (Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) виступала за поразку Росії, інша (Л. Яновська) — за розгром Австро-Угорщини та приєднання Галичини до Росії. Восени 1914 р. було ухвалено компромісне рішення: ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін.

Рада ТУП засудила політику царату в окупованій Галичині, а в грудні 1916 р. опублікувала декларацію «Наша позиція» з вимогами: припинення війни, надання Україні автономного статусу у федеративній Росії, забезпечення культурно-національних і політичних прав українського народу. ТУП встановило тісні зв’язки з думськими фракціями трудовиків і конституційних демократів (кадетів). Після Лютневої революції 1917 р. Рада ТУП і представники інших громадських і політичних організацій утворили Українську Центральну Раду.
25–26 березня 1917 р. у Києві відбувся з’їзд ТУП, на якому були присутні делегати від багатьох громад України, а також із Петербурга, Катеринодара, Москви. Резолюція з’їзду містила такі вимоги: підтримка Тимчасового уряду; добиватися легальними засобами автономії України в складі демократичної Російської держави; змінити назву організації на Союз українських автономістів-федералістів (СУАФ); забезпечити права національних меншин. Члени Ради ТУП увійшли до складу тимчасового Центрального комітету СУАФ. У червні 1917 р. цей Союз було перетворено на Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ).

«СОКІЛ»

«Сокіл» — перше в Західній Україні фізкультурно-спортивне й протипожежне товариство, створене у Львові в 1894 р. Ідею створення спортивного товариства, яке поряд із фізичним вихованням мало б за мету пробудження національної самосвідомості та національно-патріотичне виховання, висунув чех М. Тирш. У 1862 р. у Празі виникло перше товариство «Сокіл». Згодом аналогічні організації з’явилися в інших слов’янських народів. У 1907 р. вони об’єдналися у Всеслов’янський сокольський союз. Статут українського «Сокола» розробив В. Лаврівський і опублікував 8 грудня 1892 р.; зміни та доповнення до статуту внесено в 1926 р. і 1929 р. Завданням товариства було фізичне вдосконалення його членів, проведення культурно-освітніх заходів із метою виховання почуття національної єдності. Товариство створено на загальних зборах 11 лютого 1894 р. у Львові.

 Члени товариства займалися різними видами спорту: велосипедним, веслуванням, фехтуванням, стрільбою (з 1912 р.), проходили протипожежну підготовку. Пізніше серед спортивних дисциплін з’явилися лижний спорт, ковзанярський і санний спорт, хокей, футбол, волейбол, баскетбол, а також бокс і туризм. Осередки «Сокола» організовували й опікувалися гуртками музики, співу, аматорськими театрами. У 1912 р. з ініціативи С. Горука створено стрілецькі сокольські курені, що займалися військовим вишколом. Особливе значення не лише для розвитку фізкультури й спорту, а й для національної консолідації та піднесення рівня національної самосвідомості мали сокольські злети. На II Крайовому Шевченківському зльоті у Львові (червень 1914 р.) взяли участь близько 12 тис. осіб, зокрема члени «Січі», «Пласту» та товариства Українських січових стрільців.

Ідеї «Сокола» знайшли підтримку серед українського населення, осередки товариства виникли в багатьох містах і селах Галичини та Буковини (відповідно до статуту, діяльність «Сокола» поширювалася на ці два регіони). У 1914 р. діяли 974 місцеві осередки, які об’єднували близько 33 тис. членів: представників інтелігенції, студентства, селянства, робітничого класу, духовенства. Для залучення до занять спортом усього населення в 1902 р. створено жіноче спортивне відділення.

За ініціативою членів «Сокола» проводилися урочисті вечори з нагоди пам’ятних історичних дат, організовувалися концерти, ставилися аматорські вистави (у театральній секції розпочав свою діяльність Л. Курбас). Відповідно до статуту, «Сокіл» мав власний прапор (лев на синьому полі), гімн («Соколи, соколи, ставайте в ряди»), лозунги-кличі («Усі вперед — усі разом», «У здоровому тілі — здоровий дух», «Де сила — там воля») і сокольський привіт — «Гаразд». Очолювали «Сокіл» В. Нагірний (1894–1900 рр.), А. Будзиновський, І. Боберський (1910–1914 рр.); у міжвоєнний період — М. Заячківський (1922–1933 рр.), М. Хронов’ят (1933–1939 рр.).

«СІЧ»

«Січ» — назва культурно-освітніх організацій українських студентів, що діяли в другій половині XIX — першій половині XX ст. у Західній Україні та в Австрії. Перше студентське товариство «Січ» виникло в 1861 р. у Львові й діяло до 1863 р. Студенти-українці навчальних закладів міста об’єдналися в товариство, члени якого демонстративно носили козацькі шапки, високі чоботи, сорочки-вишиванки, шаровари, гуцульські сардаки. У народному одязі вони відвідували лекції, з’являлися в публічних місцях, співали українські пісні, демонструючи таким чином симпатії до культури рідного народу. Стихійний патріотичний рух студентської молоді згодом набув більш організованої форми. Після розпаду в 1863 р. першого товариства «Січ» одна частина студентів приєдналася до товариства «Мета», інша, продовжуючи навчання у Відні, створила в 1868 р. нове товариство під назвою «Січ». З 1902 р. по 1923 р. студентське товариство «Січ» діяло в Чернівцях. Товариство проводило культурно-освітню роботу в Буковині, видавало газету «Січове слово» (1904 р.), брошури з українознавства. Студентське земляцтво «Русь» у Граці в 1910 р. змінило назву на «Січ» і активно діяло до кінця 40-х років XX ст.

СОЮЗ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ (СВУ)

Союз визволення України (СВУ) — політична організація емігрантів із Наддніпрянської України, створена 14 серпня 1914 р. у Львові. З вересня 1914 р. до 1918 р. діяла у Відні. Керівне ядро СВУ складали провідні лідери Революційної української партії, Української соціал-демократичної робітничої партії, «Спілки», які в роки столипінської реакції емігрували з російської частини України: Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський. У серпні–вересні 1914 р. СВУ опублікував свої програмні документи — «Наша платформа», звернення «До українського народу», «До громадської думки Європи», а також звернення до болгар, турків, румунів, шведів і чехів. У них підкреслювалося, що СВУ, представляючи інтереси українців Російської імперії, виступає захисником їхніх політичних і соціально-економічних інтересів і ставить за головну мету побудову Української держави. Державотворення діячі СВУ пов’язували з військовою поразкою Росії в Першій світовій війні. У документі «Наша платформа» зазначалося, що «об’єктивна історична мета вимагає, щоб між Західною Європою й Московщиною виникла самостійна Українська держава».

 СВУ розгорнув широку інформаційну та дипломатичну діяльність у державах Четверного союзу та в деяких нейтральних європейських країнах. Центральним друкованим органом організації був щотижневик «Вісник Союзу визволення України» (виходив у Відні в 1915–1918 рр.; з 1918 р. — «Вісник політики, літератури й життя»; редактори — В. Дорошенко, А. Жук, М. Возняк). Програмні документи й інформаційні матеріали поширювалися також через іноземні періодичні видання. Поширенню відомостей про Україну сприяли видання СВУ англійською, французькою, шведською, болгарською, хорватською, чеською, турецькою мовами окремих праць М. Грушевського, С. Рудницького, М. Возняка, Д. Донцова, Ф. Вовка, К. Левицького та інших.

Важливим завданням президія СВУ вважала захист інтересів полонених українців із російської армії, проведення просвітницької роботи серед них і українського населення Російської імперії. Завдяки СВУ значну кількість військовополонених українців перевели в окремі табори в Австро-Угорщині (Фрайштадт, Дуна-Сердагей) і Німеччині (Вецляр, Зальцведель, Раштадт). У таборах, де перебувала значна кількість українців, відкривалися читальні, школи, діяли хори, кооперативні та господарські курси. СВУ поширював серед полонених українські газети, журнали, окремі друковані видання, випускав щотижневик «Рідне слово». Великим тиражем видано «Кобзар» Т. Шевченка. За допомогою СВУ полонені сприяли збору коштів для відкриття українських шкіл на Волині й Підляшші. У 1916–1918 рр. за підтримки СВУ та його Львівського бюро (очолював І. Крип’якевич) на Волині велася культурно-освітня діяльність, відкрито близько 100 шкіл із українською мовою навчання на Підляшші. У 1918 р. за активної участі СВУ з українських полонених сформовано дві дивізії — Сірожупанників і Синьожупанників, які згодом брали участь у боротьбі за незалежність Української держави.