Оскільки кримські татари після захоплення Криму російськими військами перестали загрожувати Російській імперії, Катерина II вирішила, що збереження Запорізької Січі на кордонах Кримського ханства втратило сенс. Були й інші причини, які спонукали царат до ліквідації запорізької вольниці.
Через відсутність кріпацтва у володіннях запорожців сюди постійно тікали кріпаки-втікачі; тут також знаходили притулок гайдамаки з Правобережної України та учасники повстання 1773–1774 рр. під проводом Омеляна Пугачова. До економічних факторів, що прискорили розгін Січі, належало прагнення царської влади привласнити багаті землі Півдня України, які запорожці традиційно вважали своєю власністю.
Долю запорізьких козаків остаточно вирішили 23 квітня 1775 р., коли новоросійський генерал-губернатор Г. Потьомкін запропонував імператриці проєкт ліквідації Запорізької Січі. Здійснити цю акцію мали російські війська під командуванням генерал-поручика П. Текелі, які поверталися після війни: 8 полків регулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів, 10 піхотних регулярних і 13 донських козацьких полків загальною чисельністю понад 100 тис. осіб. Текелі розділив армію на п’ять частин. Сам він із великим загоном рушив на Січ, а інші загони мали наступати на окремі запорізькі паланки. У разі сильного опору січовиків Текелі мав підтримати резервний корпус генерал-поручика Прозоровського, розташований на Слобожанщині.
На Січі в цей час перебував 3-тисячний гарнізон із 20 гарматами. 4 червня 1775 р., не зустрівши жодного опору, царські війська підійшли до стін січового укріплення. Знявши вартових і захопивши артилерію, вони оточили козацьке селище, блокували гавань на річці Підпільній і захопили козацькі човни.
Розуміючи безперспективність опору, запорожці погодилися капітулювати. Наступного дня із січових сховищ вивезли боєприпаси, клейноди, прапори, матеріальні цінності та архів запорізької військової канцелярії. Майже всі будівлі, крім фортифікацій, зруйнували.
29 червня 1775 р. вийшов указ Сенату, який пояснював причини ліквідації Запорізької Січі та містив дозвіл надати грошову допомогу лояльним старшинам і козакам. Частина запорізької старшини не лише зберегла свої господарства, а й отримала додаткові земельні ділянки та офіцерські чини. Однак кошовий отаман Петро Калнишевський, суддя Павло Головатий і писар Іван Глоба були засуджені й, на наполягання Потьомкіна, зас лані до віддалених монастирів: перший — до Соловецького, другий — до Тобольського, третій — до Туруханського.
Останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський провів у Соловецькому монастирі чверть століття, був помилуваний імператором Олександром I у 1801 р. і помер там у 1803 р. у віці 113 років.
_ _ _ _ _
Ключові слова: українські традиції, звичаї, Історія України, ЛІКВІДАЦІЯ, культура.