Малоросійська колегія

Найсерйозніший удар по українській автономії завдав царат після завершення Північної війни. У 1722 р. Петро I наказав заснувати Малоросійську колегію, яка мала постійно перебувати в Україні та ділити владу з гетьманом. Довідавшись про це, гетьман І. Скоропадський вирушив до Санкт-Петербурга благати царя скасувати це рішення, але Петро I був непохитний. Серце старого гетьмана не витримало такого удару, і того ж року він помер.

Після смерті Скоропадського в Україні фактично виникло двовладдя: з одного боку, зберігалася Генеральна військова канцелярія, а з іншого — запроваджувалася Малоросійська колегія. Колегія розпочала свою діяльність зі звернення до населення щодо подання скарг на зловживання козацької старшини та інших посадових осіб. Скарги посипалися, мов із рога достатку. Уже в серпні 1722 р. колегія передала Генеральній військовій канцелярії 34 розпорядження, які забороняли перетворювати козаків на залежних селян, позбавляли старшинські маєтки імунітету при розквартируванні російських військ, спрямовували податкові збори до царської скарбниці тощо. На деяких полковників, сотників і суддів завели кримінальні справи. Старшинські маєтки обклали податками, чого раніше козацька верхівка не допускала.

Більша частина старшини зайняла лояльну позицію щодо Малоросійської колегії, але меншість — так звані автономісти — спробувала відстояти колишні права й вольності. Їхнім лідером став чернігівський полковник Павло Полуботок. У вересні 1722 р. він склав петицію до царя, яку члени генеральної старшини відмовилися підписати. У петиції висловлювався протест проти вимог Малоросійської колегії ознайомлювати її з усіма рішеннями Генеральної військової канцелярії, розглядати судові справи, що не пройшли нижчих судових інстанцій, ліквідувати податковий імунітет козацької старшини тощо. Водночас Полуботок просив імперський Сенат дозволити обрати нового гетьмана. Оскільки Петро I перебував далеко від столиці (він вирушив у похід на Іран), петиція Полуботка несподівано отримала хід. У листопаді 1722 р. Сенат скасував низку указів Малоросійської колегії, зокрема про запровадження нових податків і позбавлення козацької старшини податкового імунітету.

Голова Малоросійської колегії С. Вельямінов, зі свого боку, почав уживати енергійні контрзаходи проти автономістів. 31 березня 1723 р. він подав цареві «Дванадцять пунктів», у яких пропонувалося змінити державний устрій України та збільшити доходи скарбниці за рахунок українських платників податків. Водночас Вельямінов звинувачував Полуботка в протидії реформам. Цар негайно наказав доставити наказного гетьмана та його однодумців до Петербурга. 16 квітня 1723 р. указом Сенату Малоросійську колегію перетворили з контролюючого органу на владну адміністративну структуру. Задобрюючи широкі маси, царат законодавчо закріпив рішення колегії про повернення козацьких прав усім, хто бажав перейти в козацький стан, а також ліквідацію незаконних поборів, установлених Генеральною військовою канцелярією.

Коли Полуботок і 15 старшин прибули до російської столиці, їх звинуватили в зловживанні владою, ігноруванні розпоряджень Малоросійської колегії та царських указів, після чого заарештували й ув’язнили в казематах Петропавлівської фортеці. Там Полуботок помер у грудні 1724 р. Інших ув’язнених від заслання до Сибіру врятувала смерть Петра I у січні 1725 р.
Після розгрому опозиції Малоросійська колегія стала верховним органом влади в Україні. Генеральну військову канцелярію звели до статусу дорадчого органу, і всі її розпорядження вважалися недійсними без санкції колегії. У місцеве судочинство почали активно впроваджувати російські правові норми. Запровадження прямого оподаткування населення призвело до зростання податків у Гетьманщині на 600 % із 1722 р. по 1724 р.

Однак скасування податкового імунітету не лише для козацької старшини, а й для монастирів і російських вельмож, які мали великі земельні володіння на Лівобережжі, несподівано обернулося проти С. Вельямінова та його відомства. У лютому 1725 р. Верховна Таємна Рада розглянула проєкт відновлення гетьманства в Україні. Після приходу до влади Петра II навесні 1727 р. скасували всі податки, запроваджені Малоросійською колегією, а 20 червня 1727 р. Таємна Рада ухвалила рішення про відновлення гетьманського правління.

ДРУГА МАЛОРОСІЙСЬКА КОЛЕГІЯ

Після ліквідації гетьманства в 1764 р. виконавча влада в Україні перейшла до Другої Малоросійської колегії, яка засідала в Глухові.  Колегія складалася з чотирьох російських чиновників, чотирьох українських старшин, прокурора (російського полковника), двох секретарів (українця та росіянина) і канцелярських службовців. Очолював Малоросійську колегію граф П. Рум’янцев (одночасно генерал-губернатор Малоросії), якому російський уряд поставив завдання остаточно ліквідувати автономію Гетьманщини та повністю підпорядкувати управління українськими землями імперським державним органам. В адміністративному відношенні Малоросійська колегія підпорядковувалася канцелярії малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796 р.).

Поступово колегія узурпувала всю повноту військової влади. Після ліквідації царським урядом полково-сотенного устрою Лівобережної України (1781 р.), перетворення лівобережних козацьких полків на регулярні карабінерні та кавалерійські частини російської армії (1783 р.) і запровадження намісництв (1780–1783 рр.), на українських землях повністю поширилася система державного управління Російської імперії. Указом від 20 (31) серпня 1781 р. Другу Малоросійську колегію скасували.

«ЖАЛУВАНА ГРАМОТА ДВОРЯНСТВУ» (1785 р.)

Жалувана грамота дворянству 1785 р. («Грамота на права, вольності й переваги шляхетного російського дворянства») — звід дворянських привілеїв, оформлений законодавчим актом Катерини II від 21 квітня 1785 р. Дворянство чітко відокремлювалося від інших станів, підтверджувалася їхня свобода від обов’язкової служби (проголошена в 1762 р.) та сплати податків, їх не можна було карати без суду, а судити міг лише дворянський суд. Тільки дворяни мали право володіти землею та кріпаками, а також надрами у своїх маєтках, могли займатися торгівлею й створювати заводи. Їхні будинки звільнялися від постою військ, а маєтки не підлягали конфіскації. Дворянство отримало право на самоврядування через «дворянське товариство», органом якого були дворянські збори.

Ці збори скликалися кожні три роки в губерніях і повітах, обираючи губернських і повітових проводирів дворянства, судових засідателів і капітанів-справників, які очолювали повітову адміністрацію. Жалувана грамота мала на меті зміцнити становище дворянства та закріпити його привілеї, сприяючи консолідації панівного класу. Її дія поширювалася також на дворян Прибалтики, України, Білорусії та Дону. Жалувана грамота дворянству відображала прагнення російського абсолютизму зміцнити свою соціальну опору в умовах загострення класових суперечностей.