Реформи кінця 19 століття

Судова реформа 1864 р. — реформа судової системи й судочинства, найбільш послідовна з буржуазних реформ 60–70-х років ХІХ ст. 

СУДОВА РЕФОРМА

Проводилася на основі судових статутів, прийнятих 20 листопада 1864 р.: «Установлення судових установ», статути кримінального й цивільного судочинства, устав про покарання, що накладаються мировими суддями. На окраїнах Російської імперії статути вводилися зі значними змінами; остаточно процес завершився лише в 1896 р. У судових статутах відображено ряд буржуазних принципів судоустрою й судочинства: відокремлення суду від адміністрації, незмінюваність суддів і слідчих, створення суду присяжних, запровадження адвокатури, проголошення гласності, усності й змагальності процесу, вільна оцінка доказів, виборність деяких судових органів (мирових суддів). Водночас судова реформа зберегла низку елементів станового суду: участь у процесі станових представників, особлива підсудність справ вищих посадових осіб, збереження селянських, «інородницьких» і духовних судів тощо.

Були створені дві системи судів — мирові й загальні. Мирові суди розглядали дрібні кримінальні й цивільні справи. Створювалися мирові суди в містах і повітах. Як правило, кожен повіт становив мировий округ (усього створено 108 округів), що поділявся на мирові ділянки. Дільничні мирові судді здійснювали правосуддя одноосібно. Мирові судді (дільничні й почесні) обиралися повітовими земськими зборами (у столицях — міськими думами) і затверджувалися на посаді першим департаментом Сенату. Апеляційною інстанцією для дільничних суддів був з’їзд мирових суддів, що складався з усіх мирових суддів (у тому числі почесних) округу. Нагляд за органами мирової юстиції здійснювали міністр юстиції, судові палати та касаційний департамент Сенату.

Система загальних судів включала окружні суди й судові палати (одна на кілька судових округів). Окружний суд розглядав кримінальні й цивільні справи, що перевищували підсудність мирових суддів, однак із їхньої компетенції вилучалися справи про посадові злочини, вчинені особами з чином вище титулярного радника. Справи про злочини або провини, за які законом передбачалися покарання, пов’язані з позбавленням усіх прав стану або всіх особисто привласнених прав і переваг, розглядалися за участю присяжних засідателів. Апеляційною інстанцією для окружного суду була судова палата (апеляція щодо вироку, винесеного судом присяжних, не допускалася). Верховним і касаційним судом, а також вищим органом судового нагляду був Сенат, де діяли два касаційні департаменти — цивільний і кримінальний. Сенат також міг розглядати деякі справи за першою інстанцією. При окружних судах і судових палатах діяли судові слідчі, судові пристави, прокуратура; крім того, при судових палатах — ради присяжних повірених. Судові слідчі проводили попереднє слідство під наглядом прокуратури та підпорядковувалися окружному суду й судовій палаті. Прокуратура діяла при загальних судах і при Сенаті (при окружному суді — прокурор окружного суду і кілька його помічників, при судовій палаті — прокурор судової палати та його помічники, при касаційних департаментах Сенату — обер-прокурор і його помічники). Вищий нагляд за прокуратурою здійснював генерал-прокурор (з 1802 р. ним був міністр юстиції).

ЗЕМСЬКА РЕФОРМА

Земська реформа 1864 р. («Положення про губернські та повітові земські установи») — буржуазна реформа, викликана необхідністю пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку та прагненням царату залучити на свій бік лібералів у боротьбі з революційним рухом. Проєкт земської реформи розроблявся з 1859 р. комісією при Міністерстві внутрішніх справ (голова — М. Мілютін, з 1861 р. — П. Валуєв). Підписане царем «Положення» про земські установи відображало різні інтереси дворянських угруповань. Згідно з «Положенням» 1864 р., створювалися губернські й повітові земські збори та земські управи.

 В основу виборчої системи покладалися виборне, майнове (ценз) і станове начала. Виборці поділялися на три курії: повітових землевласників, міських виборців і виборних від сільських громад. Правом участі у виборах за першою курією користувалися власники не менше ніж 200 десятин землі, власники промислових, торговельних підприємств або іншого нерухомого майна на суму не нижче 15 тис. руб. або таких, що приносили прибуток не менше 6 тис. руб. щорічно, а також уповноважені від землевласників, громад і установ, що володіли не менше 1/20 цензу першої курії. Виборцями міської курії були особи, які мали купецькі посвідчення, власники підприємств або торговельних закладів із річним оборотом не нижче 6 тис. руб., а також власники нерухомої власності на суму від 500 руб. (у невеликих містах) до 3 тис. руб. (у великих містах). Таким чином, від виборів відсторонювалися робітники, дрібна буржуазія, інтелігенція. Вибори за селянською курією були багатоступеневими: сільські громади обирали представників на волосних сходах, ті — вибірників, а останні — гласних до повітових земських зборів.

Губернські гласні обиралися на повітових земських зборах. Система виборів забезпечувала значну перевагу в земствах поміщиків. Головами губернських і повітових з’їздів були предводителі дворянства. Земські збори й управи не мали права як установи спілкуватися між собою, не мали примусової влади, оскільки поліція їм не підкорялася; їхня діяльність контролювалася губернатором і міністром внутрішніх справ, які мали право припиняти виконання будь-якої постанови земських зборів. Побоюючись впливу земських установ, уряд обмежив їхні функції місцевими господарськими справами: утриманням шляхів сполучення, будівництвом і утриманням шкіл і лікарень (для чого земства обкладали населення місцевими зборами), «піклуванням» про розвиток місцевої торгівлі й промисловості тощо

ВІЙСЬКОВІ РЕФОРМИ

Військові реформи 60–70-х років ХІХ ст. — складова частина царських реформ 60–70-х років, викликана скасуванням кріпацтва, зростанням капіталістичних відносин, розвитком воєнної техніки, неспроможністю кріпацької організації російської армії, що виявилася в Кримській війні 1853–1856 рр., і прагненням уряду зміцнити армію в умовах зростання озброєнь європейських країн. Військові реформи проводилися під керівництвом військового міністра Д. Мілютіна. Вони зустрічали протидію реакційних військових кіл на чолі з князем О. Барятинським і Р. Фадєєвим. Одне з основних завдань військової реформи Мілютін вбачав у скороченні армії в мирний час при значному збільшенні її у воєнний час за рахунок створення навченого запасу.

Скорочення складу армії з 1132 тис. осіб (1864 р.) до 742 тис. (1867 р.) дозволило до 1870 р. збільшити навчений запас до 553 тис. осіб. У 1862–1864 рр. проведено реформу місцевого військового управління: створено 15 військових округів на чолі з командувачами військ округу. У 1868 р. реорганізовано Військове міністерство, унаслідок чого всі галузі військового управління та війська були підпорядковані військовому міністрові. У 1868 р. затверджено нове положення про польове управління армією у воєнний час. Для підготовки офіцерських кадрів замість кадетських корпусів створювалися військові гімназії та військові училища (1863–1864 рр.), а також юнкерські училища (з 1864 р.) для осіб, які не мали середньої освіти. Покращилася вища військова освіта в академіях (Миколаївській Генштабу, Артилерійській та Інженерній); створено Військово-юридичну академію (1867 р.).

Швидка мобілізація прусської армії та її перемога у франко-прусській війні 1870–1871 рр. прискорили введення всестанової військової повинності (1874 р.) у Росії. За законом від 1 січня 1874 р. призову на військову службу підлягали особи всіх класів і станів із 21 року; загальний термін служби становив 15 років, з них 6 — дійсної служби і 9 — у запасі. Для осіб, які здобули середню чи вищу освіту, термін дійсної служби скорочувався (від 4 років до 6 місяців). Існували значні пільги за сімейним станом (не призивалися єдині сини та єдині годувальники родини тощо). За пільгами звільнялося понад 50 % призовників. Звільнені від призову зараховувалися до ополчення, яке призивалося лише під час війни. Козаки відбували військову службу на особливих умовах.